Жінка захитала головою:

— Ніякої іграшки я там не бачила.

— А може? Маленька мармурова голівка з числами й золотими рисками. Отака завбільшки, — Соумар стиснув кулак.

— Правильно, — потвердила пані Пажоутова, — її я теж бачила. Вона стояла біля вашого календаря.

— Ну, от, — муркнув Соумар вдоволено. — Заради тієї голівки ми до вас і прийшли. Вона кудись поділась, — І майже злякано спитав: — Що ви на це скажете?

Пані Пажоутова дивилася на професора здивовано й нетямуще.

— Куди вона могла подітися? Вона ж стоїть там уже кілька місяців.

— Помиляєтеся, — мовив Соумар, — які ж кілька місяців? Я приніс її сьогодні вранці.

— А я можу заприсягтися, що вона стоїть там весь час! — прошепотіла Пажоутова. — І кажете, що вона пропала?

Соумар кивнув головою:

— Але ж вона нічого не була варта! — розпачливо вигукнула пані Пажоутова. Хвилю дивилася на них, відтак в очах їй забриніли сльози: — І ви думаєте, що це взяла я?

— Та ні,— розгубившись украй, відказав Соумар, — нічого ми цього не думаємо.

— То чого ж ви тоді прийшли?

— Ту голівку, — мовив Соумар, ще більше розгубившись, — я повинен повернути. Тому… словом, я прийшов тільки спитати вас, чи ви не знаєте, де вона поділася. Може, хто взяв.

— Гадаєте, хтось із персоналу? Ні,— відповіла пані Пажоутова. — Коли я там була, до кабінету ніхто з персоналу не заходив. Що їм там робити? Може, хіба як я пішла, не знаю…

Соумар розгублено глянув на Клубічка.

— Отже, коли ви прибирали, там нікого з персоналу не було? — запитав уже Клубічко. — Може, туди заходив хто сторонній?

— Тільки наш Ростя, — відповіла пані Пажоутова, показуючи на сина, що вчив уроки біля вікна. — Він ходить до клініки обідати. Еге ж, Ростю?

— Так, мамцю, — потвердив хлопець, проте голос його лунав так дивно, що це зацікавило Клубічка. І він підступив до малого:

— Що це ти учиш, Ростю?

— Арифметику, — відповів той і звів на Клубічка очі. Вони були нещирі: хлопець спаленів.

— Отже, ти приходив до мами? — спитав Клубічко. Хлопець кивнув.

— І ви одразу пішли обідати?

— Не одразу, — відповіла пані Пажоутога. — Спочатку я збігала до роздягальні. Тривало це хвилин п'ять.

— І ці п'ять хвилин ти був у кабінеті пана професора сам?

— Навіщо ви його мучите? — дорікнув йому Соумар по-французьки. Але Клубічко не звернув на це уваги.

— А залишившись сам, глянув на стіл пана професора.

Хлопець потвердив.

— А на ньому, — суворіше вів далі Клубічко, — побачив гарну іграшку.

«О, вона б мені знадобилась», — подумав і, перш ніж повернулася мама, сховав її в портфель.

— То було не так, — прошепотів Ростя, — я взяв її в руки, але почув, що повертається мама. То, щоб не лаялася, засунув голівку в портфель. Я хотів її потім повернути! — вигукнув розпачливо.

— Але не повернув. Прийшов додому, помінявся з кимось на ключку.

— Відки ви це знаєте? — вигукнув Ростя.

— Бо ключка стоїть біля столика. Відколи ми тут, я помітив, що ти її двічі погладив. Це ми робимо з речами, які щойно придбали й ще не звикли до них. Скільки ти за неї заплатив?

— Двадцять крон, — прошепотів хлопець.

— То ти маєш стільки грошей? — спитав Клубічко. Пані Пажоутова, котра вже кілька хвилин стежила за сином, раптом підвелася, відсторонила Клубічка, вхопила хлопця за плечі й заверещала:

— Де ти взяв тих двадцять крон?

Делікатний Соумар хотів утрутитись, але Клубічко відвів його вбік.

— Спокійно, це ідеальний допит, — прошепотів і почав уважно прислухатися до діалога між матір'ю і сином. Діалог, супроводжуваний добрячими стусанами, скінчився Ростиним признанням — зрештою, як виявилося, брехливим, — наче він придбав ключку дві години тому у Ладі Прахаря на виплат.

— Матусю, — втрутився Клубічко, побачивши, що пані Пажоутова збирається карати негайно, — краще скажіть нам, як знайти того Ладю.

Ладя, що мешкав у сусідстві, був удома. Отже, за кілька хвилин вони довідалися, що він виміняв у Рості мармурову голівку за ключку.

— Так от, — задоволено мовив Клубічко, — на тобі ключку, а голівку, будь ласка, поверни.

— Я, — пхикаючи, видушив із себе Ладя, — не можу повернути, бо виміняв за неї в пана Фанфуле колекцію метеликів.

— Цій голівці на роду написано те саме, що й Гейтманековому ліхтарикові,— зітхнувши, мовив Соумар.

— Який ліхтарик? Що ви мелете? — стрепенувся Клубічко, — Професоре, коли б ви тільки знали, як мені хочеться віддухопелити вас за всі ваші коники. Навіть університетський професор не має права бути таким неуважним. — І спитав у Ладі, що ридма ридав: — Хто він, цей пан Фанфуле?

За п'ять хвилин з допомогою матері Ладі дізналися, що пан Фанфуле — студент медик, наймає у них кімнату, поговорити з ним можна годині о другій ночі — він звичайно повертається додому о цій порі, а то й після третіх півнів. Де його шукати, щоб не чекати так довго? В усіх погрібках, якщо, звісно, не здибаєте його в якійсь із п'ятдесяти празьких кав'ярень.

— Про цю справу ви, мабуть, думаєте те саме, що й я. Ваш студент…

— Не думаю, щоб прізвище котрогось мого слухача було Фанфуле, — буркнув Соумар. — Це прізвище таке чудернацьке, як Клубічко, я б його напевно запам'ятав, коли б він прийшов до мене з матрикулом.

— Я вам уже не вірю ані на макове зерно, — розлютився Клубічко. — Ви, приміром, певні, що ваше прізвище Соумар? Може, спершу зазирнете у власне посвідчення? Та з усього випливає, що цей Фанфуле продав голівку якомусь антиквару, щоб мати гроші на нічні гульки. І я тепер мушу підняти на ноги криміналку й послати десятки людей по празьких антикварах, хоч не виключено, що панові Фанфуле заманулося подарувати голівку якійсь своїй приятельці.

Соумар винувато слухав і нарешті сказав:

— Постривайте, друже, може обійдеться без тривоги. Медики з довколишніх установ, як потрібні гроші, йдуть до антиквара Єнча. Крамничка його недалеко, на Липовій вулиці. Він їм як батько. Позичає, беручи в заставу конспекти або щось інше. А Фанфуле за цю річ міг отримати чималу суму. їдьмо до Єнча, це буквально кілька кроків, і тільки коли нам не поталанить — мобілізуєте свою криміналку.

Сіли в машину, і справді, Соумарове передбачення виявилося певною мірою слушним. Антиквар Єнч, лагідно всміхнувшись, потвердив, що десь три години тому до нього завітав його частий гість медик Фанфуле і хотів позичити під мармурову голівку з золотим орнаментом, як назвав це пан Єнч, не менше ста крон. Пана Єнча річ зацікавила, але позичити грошей відмовився, бо Фанфуле вже заставив у нього всі конспекти. Антиквар сказав, що міг би цю іграшку купити, бо сто крон є сто крон, а в нього не банк, щоб кредитувати медика, котрий вже винен триста п'ятдесят крон. Пан Фанфуле погодився продати, тільки пан Єнч дав не сто крон, а п'ятдесят. Пан Фанфуле обурився, мовляв, придбав цю голівку за колекцію метеликів, котра коштувала принаймні сто крон. Нарешті зійшлися на шістдесяти п'яти кронах з умовою, що коли панові Єнчу не пощастить продати голівку, він її поверне Фанфуле й припише до рахунку сімдесят п'ять крон.

Соумар мовчки витягнув гаманець і дав антикварові сотенну.

— Прошу, здачі не треба, а голівку мені поверніть, бо вона моя. Панові Фанфуле, як його побачите, будь ласка, перекажіть, хай він прийде до мене. Прізвище моє Соумар, керівник другої терапевтичної клініки при Кардовому університеті.

Єнч ошелешено подивився на нього і майже простогнав:

— Якби ж я тільки знав, пане професор!

— Може, у вас її вже немає?! — вигукнув Соумар.

— Немає,— мертвим голосом потвердив Єнч. — Коли Фанфуле пішов, я роздивився голівку й побачив, що це товарець, від якого справжньому медикові з радості серце тьохне. Одразу її — у вітрину. І, як бачите, не помилився. Постояла менше півгодини, коли прийшов якийсь пан. Ні, не медик, а, судячи із зовнішності і віку, якийсь професор і, не торгуючись, купив голівку.

— Скільки він вам заплатив? — спитав приголомшений Соумар.