Далі Блад вдарив ножем по буксирній линві, перерізав її, і галеон, що йшов у крутий байдевінд до свіжого бризу, спокійно віддалився, світячи кормовим портом і трьома великими золотаво-жовтими ліхтарями на юті. Пінасса лишилася м'яко погойдуватись у його кільватері.

Капітан Блад, трохи віддихавшись, посадив мадам де Кулевен на кормі, підняв вітрило і, поглядаючи на яскраві тропічні зірки, поклав пінассу на курс, що за попутного вітру мав привести їх в Бас-Тер ще до схід сонця.

Жінка, що сиділа на кормі, тихо плакала. Для неї спокутування вже почалося, як це й буває, коли більше немає можливості грішити.

Всю теплу тропічну ніч пінасса, яку лагідно підганяв південний бриз, завзято розтинала спокійне море, що після того, як зійшов місяць, стало схоже на рідке срібло.

Капітан Блад сидів на румпелі. Недалеко від нього вмостилася, скоцюрбившись, жінка, яка то схлипувала, то лаялась, то бурмотіла щось примирливе. Вдячності, яку, на думку Блада, вона мала б до нього відчувати, не було й сліду. Та він був терплячий, розумний чоловік і тому не ображався. Становище мадам де Кулевен з усіх поглядів було тяжке, і в неї кінець кінцем не було особливих підстав дякувати долі чи людині.

Її сумбурні, суперечливі почуття не дивували Блада. Він цілком виразно розумів джерело тієї ненависті, яка бриніла в її голосі, коли вона докоряла йому в темряві, і від якої її бліде обличчя аж пашіло, коли нарешті почало світати і його вже можна було побачити.

Тепер до острова залишалось не більше двох миль: вже видно було низький зелений берег з самітною горою, що височіла вдалині. Зліва від пінасси велично проплив високий корабель, прямуючи до бухти, що виднілась попереду, і капітан Блад з його оснастки та обрисів корпусу впізнав у ньому англійця. Побачивши згорнутий марсель, Блад вирішив, що капітан корабля, очевидно, незнайомий з цими водами і тому обережно посувається вперед. У цьому його переконав і матрос, що стояв з правого борту на носі й, перехилившись далеко вперед, міряв лотом глибину. По залитій сонцем воді до них долинув його мелодійний голос, коли він вигукував, скільки сажнів до дна.

Мадам де Кулевен, яка зрештою задрімала, стрепенулась і пильно подивилась на фрегат, яскраво освітлений золотавим промінням вранішнього сонця.

— Не бійтесь, мадам. Це не іспанський корабель.

— Боятись? — вона кинула на Блада гнівний погляд. Очі в неї були затуманені від безсоння й сліз, повні губи скривила гірка посмішка. — Хіба можна боятись чогось більше, ніж тієї долі, на яку ви мене прирекли?

— Я, мадам? Я ні на що вас не прирікав. Вас спостигла та доля, яку ви самі накликали на себе.

— Хіба я цього хотіла? — люто перебила вона. — Повернутись до чоловіка?

Капітан Блад стомлено зітхнув:

— Навіщо нам знову сперечатися? Невже мені треба нагадувати вам про те, що ви самі відмовились від нагороди залишитись на іспанському кораблі на ласку тих іспанських кавалерів? Що ж до всього іншого, то ваш чоловік вважатиме, ніби вас забрали на корабель силоміць.

— Якби не ви, мерзенний вбивця…

— Якби не я, мадам, то ваша доля була б ще гірша, набагато гірша від тієї, про яку ви мені кажете.

— Не може бути нічого гіршого! Нічого! Адже цей чоловік, що привіз мене сюди, в ці дикі краї, привіз тому, що тікав від ганьби й боргів, тому, що на батьківщині для нього не було більше місця, він… Ах, навіщо я вам усе це кажу? Навіщо я намагаюся щось пояснити людині, яка вперто відмовляється мене зрозуміти і тільки осуджує інших!

— Мадам, я зовсім не осуджую інших. Я хочу, щоб ви самі себе осудили за нещастя, які впали на Бас-Тер через вас. І якщо ви приймете те, що на вас чекає, як спокуту, то це допоможе вам повернути собі душевний спокій.

— Душевний спокій! Душевний спокій! — глумливо передражнила вона.

— Спокута очищає сумління, — повчально мовив Блад. — А коли ви спокутуєте свою провину, у вашу душу повернеться спокій.

— І ви мене повчаєте! Ви! Флібустьєр і морський розбійник! Виголошуєте те, чого самі не розумієте? Мені нічого спокутувати. Я не вчинила нічого поганого. Я просто жінка, яку довів до відчаю чоловік — тварина, жорстока п'яна тварюка, невдаха-картяр, не тільки позбавлений честі, але й чесності. Я скористалася зі своєї єдиної можливості врятуватись. Хіба могла я знати, що дон Хуан такий, як ви кажете? Хіба я певна цього навіть тепер?

— А хіба ні? — спитав Блад. — Чи ви не бачили, як безглуздо руйнували й плюндрували Бас-Тер, не бачили тих жахів, що чинили люди дона Хуана з його дозволу?

Ви ще й досі сумніваєтесь, яка це людина? Та як ви можете, дивлячись на спустошення, вчинене єдино для того, щоб ви могли впасти в обійми свого коханого, ще твердити, ніби не зробили нічого поганого. Це, мадам, ви й повинні спокутувати. А все інше — те, що було між вами і вашим чоловіком, між вами і доном Хуаном, — не має значення.

Але її розум відмовлявся погодитися з таким твердженням, він просто боявся з ним погодитись. Тому мадам де Кулевен і далі відмагалася. Блад перестав її слухати і зайнявся вітрилом: поставив його ще крутіше до вітру, аж суденце різко нахилилось, і повернув у бухту.

За годину вони кинули якір біля молу. До причальної стінки вже підходив баркас з англійськими моряками з фрегата, що встиг кинути якір на рейді.

Чоловіки й жінки, білі й чорні, що стояли на березі, ще перелякані, ще приголомшені страхіттями недавніх подій, вражено дивились на мадам де Кулевен, якій допоміг вийти з човна її супутник — ставний мужчина з суворим обличчям, вдягнений у сірий м'ятий камлотовий костюм, гаптований сріблом, і з чорною перукою, кучері якої розкрутилися.

Маленький гурт здивовано рушив їм назустріч, спочатку повільно, потім дедалі швидше, і ось люди вже з'юрмились довкола таємної призвідниці всіх своїх нещасть, зраділо вітали її, дякували богові за її чудесне повернення і, як вони вважали, визволення.

Блад, мовчазний і похмурий, чекаючи на неї, оглядав пильним оком розкидане на чималому просторі містечко, що світило вчорашніми потворними ранами, які ще не встигли зарубцюватись. Будинки повиставляли напоказ потрощені двері й вибиті вікна, де-не-де на місці жител куріли купи попелу, просто неба валялись побиті меблі. З дзвіниці маленької церковці, що стояла серед акацій на площі, долинув тужливий звук похоронного дзвону. Всередині церковної огорожі панувало лиховісне пожвавлення, видно було негрів, які працювали заступом і лопатою. Холодні сині очі капітана Блада швидко пробігли по всьому цьому й багато чому іншому. Потім, не дуже пань-каючись, він рішуче вивів свою супутницю з натовпу співчутливих людей, що засипали її здивованими запитаннями, зовсім не підозрюючи, якою мірою вона завинила в їхніх нещастях. Ведучи мадам де Кулевен, яка показувала йому дорогу, Блад піднімався положистим схилом. Вони проминули гурт англійських матросів — вони набирали в бочки прісної води біля маленького водоспаду, що утворився після того, як загатили річку. Проминули церковцю з цвинтарем, де кипіла робота. Проминули загін міліції — солдати були одягнені в голубі мундири з червоним кантом. Полковник де Кулевен квапливо привіз ще поповнення Ле-Карм після того, як іспанці сплюндрували Бас-Тер.

По дорозі їм раз у раз доводилось зупинятись, бо їх затримували перехожі, які вражено вигукували, побачивши мадам де Кулевен у супроводі високого на зріст, суворого незнайомця. Нарешті вони зайшли через широку браму в розкішний сад і наблизились пальмовою алеєю до довгого приземкуватого дерев'яного будинку на кам'яному фундаменті.

Тут не було помітно ніяких пошкоджень. Іспанці, які вдерлись учора в цей будинок, — якщо вони справді в нього вдирались, — заподіяли одну-єдину шкоду: забрали з собою губернаторову дружину.

Старий негр, який відчинив їм двері, побачивши свою господиню, з розкуйовдженим волоссям і у м'ятій шовковій сукні, зойкнув з подиву. Він сміявся і плакав одночасно. Вигукував уривки молитов. Стрибав, мов собака. Схопив її за руку й обцілував її.