«Коли ми вийшли у відкрите море, — пише Піт у судновому журналі,— і курс «Арабелли» вже було прокладено, я пішов розшукати капітана, знаючи, як боляче переживає він усі ці події. Знайшов я його в каюті. Він сидів сам, обхопивши руками голову і дивлячись невидющими очима кудись у простір.

— Що з тобою, Пітер? — вигукнув юний моряк з Сомерсетшіру. — Боже праведний, що тебе так мучить? Не думки ж про Рівароля?

— Ні,— відповів Блад хрипким голосом. Йому хотілося поговорити з ким-небудь одверто. Треба було вилити все, що бентежило його душу, бо інакше можна дійти до божевілля. А Піт, кінець кінцем, був його другом, любив його і безсумнівно заслуговував на його довір'я. — Коли б вона знала! Коли б вона тільки знала! О боже! Я думав, що покінчив з піратством, був певен, що покінчив з ним назавжди. І цей негідник втягнув мене в авантюру, гіршу від будь-якого піратського наскоку, в якому я будь-коли брав участь. Подумай про Картахену! Подумай про те, в яке пекло перетворили зараз місто наші дияволи! І відповідальність за все це лягає на мене!

— О ні, Пітер! За це відповідаєш не ти, а де-Рівароль. Це він, підлий розбійник, винен у всьому, що сталося. Бо чим ти міг зарадити такому лихові?

— Мені слід було залишитися в Картахені, коли б це дало хоч яку-небудь користь.

— Ти сам знаєш, що це було б даремно. То навіщо ж це каяття?

— Справа не тільки в цьому, — простогнав Блад. — А що ж далі? Що робити далі? Чесна служба в англійців для мене неможлива. Чесна служба у французів привела до того, що ти зараз сам бачиш. Який же вихід? Піратство? З ним покінчено. Далебі, якщо я хочу жити чесно, то мені, очевидно, залишається єдине — запропонувати свою шпагу королеві Іспанії.

Та залишався ще й інший вихід, на який Блад найменше сподівався, і до цього виходу ми тепер наближалися на своїх кораблях по морю, що іскрилося під сліпучим промінням тропічного сонця. Все, що він з таким болем переживав зараз, було тільки необхідною фазою у його бурхливому житті».

Пірати взяли курс на острів Гаїті, розраховуючи, що де-Рівароль, перш ніж вирушити до Франції, буде змушений відремонтувати там свої кораблі. Під помірними сприятливими вітрами «Арабелла» і «Елізабет» дві доби борознили море, але французів не бачили навіть здалеку. На світанку третього дня кораблі потрапили в смугу туману, який утруднив спостереження, а це тільки посилило досаду піратів і їхні побоювання, що тепер уже де-Рівароль напевно втече від них.

Кораблі на той час знаходились — як свідчить Піт у судновому журналі — на 75° 30 західної довготи і 17° 45 північної широти. Миль за тридцять від них з лівого борту мала бути Ямайка. І справді, незабаром на північному заході показався могутній хребет Блакитних гір, схожий на ледве помітну смугу хмар. Блакитно-фіолетові вершини немов зависли у прозорому повітрі над хвилями туману, що низько стелився над морем. Кораблі йшли під сприятливим західним вітром. До піратів час від часу долинав далекий гуркіт, який для менш досвідчених моряків міг би здатися віддаленим шумом прибою з підвітряного боку судна.

— Гармати! — вигукнув Піт, що стояв поруч із Бладом на квартердеку.

Блад кивнув головою, уважно прислухаючись.

— Миль за десять-п'ятнадцять звідси, десь недалеко від Порт-Ройяла, — додав Піт і поглянув на свого капітана. — А чи не має це якогось відношення до нашої погоні?

— Гарматна стрілянина поблизу Порт-Ройяла… Мабуть, полковник Бішоп з кимсь зчепився. З ким же ще він може воювати, як не з нашими друзями. Думаю, що це стосується нашого походу. У всякому разі, нам треба підійти ближче і дізнатися, в чому там справа. Накажи стерновим.

Не змінюючи курсу, вони пішли на гуркіт канонади, який зростав у міру наближення до місця бою. Так тривало, напевне, з годину. Та ось, коли Блад, напружено вдивляючись в імлу, сподівався вже побачити в підзорну трубу кораблі, які ведуть бій, гуркіт гармат ущух.

Але пірати не змінили курсу. Вони висипали геть усі на палубу і стривожено вдивлялися в морську далечінь. Нараз перед ними виринув з імли якийсь предмет, і незабаром вони побачили великий корабель, охоплений полум'ям. Коли «Арабелла» і «Елізабет» підійшли ближче, обриси палаючого корабля стали чіткішими. На фоні диму й полум'я показалися голі обгорілі щогли, і капітан Блад розглядів у підзорну трубу вимпел з хрестом святого Георгія, що тріпотів на грот-щоглі.

— Англійський! — вигукнув він, не припиняючи спостережень за морем. Він хотів побачити переможця бою, відгомін якого вони чули, а жертва ось тут перед ними. Підійшовши, нарешті, ближче до приреченого судна, вони розгляділи миль за три-чотири від себе невиразні обриси трьох високих кораблів, що віддалялися. Цілком природно, вони спочатку подумали, що ця трійка належить до ямайської ескадри, а охоплена вогнем жертва, очевидно, розгромлений піратський корабель.

«Арабелла» й «Елізабет» поспішили на поміч нещасним морякам, які у відчаї збилися в трьох аж надто переповнених шлюпках біля своєї палаючої коробки. Але Піт, що не відривався від підзорної труби, побачив щось таке, що могло помітити тільки око досвідченого моряка, і за кілька хвилин голосно сповістив приголомшуючу новину. Найбільший з трьох кораблів був флагманський корабель де-Рівароля «Віктор'єз».

«Арабелла» і «Елізабет» підійшли до переповнених людьми шлюпок, згорнули вітрила і лягли в дрейф. Треба було рятувати не тільки тих, кому пощастило втиснутись у шлюпки, а й тих нещасних, що, борючись за життя, чіплялися за уламки корабля.

Одна з шлюпок пристала до борту «Арабелли», і на палубу першим піднявся сухорлявий, невеличкого зросту чоловік, одягнений у елегантний гаптований золотом камзол з темно-червоного атласу. Пишний чорний парик обрамляв сердите жовте зморщене обличчя незнайомого. Його модний і дорогий одяг зовсім не змінився від пережитого нещастя, і чоловік тримався в ньому з невимушеною впевненістю справжнього вельможі. З усього було видно, що це не пірат. Слідом за ним на палубі з'явився другий чоловік, який у всьому, крім віку, був цілковитою протилежністю першому. Це був огрядний джентльмен з кругловидим обвітреним обличчям і добродушною складкою губів. У його блакитних очах мерехтів веселий вогник. На ньому теж був дорогий одяг, але без прикрас, однак з його вигляду зразу відчувалося, що цей чоловік звик наказувати.

Тільки-но маленький джентльмен переступив з трапа на шкафут, де стояв капітан Блад, як його гострі, ніби у тхора, чорні очі швидко перебігли по строкатій юрбі команди «Арабелли», що стовпилася навколо, і зупинились на капітанові.

— Що за чортовиння?! Куди я потрапив? — роздратовано спитав він. — Ви англієць, чи хто, ще, кат би вас забрав?

— Я маю честь бути ірландцем, сер. Моє прізвище Блад, капітан Пітер Блад, а це мій корабель «Арабелла». Все тут до ваших послуг, сер.

— Блад?! — різко вигукнув чоловік. — Прокляття! Пірат! — Він швидко обернувся до свого супутника-велетня: — Ван дер Кейлен, ви чуєте? Пірат! Стонадцять чортів, ми потрапили з Сцілли в Харібду!

— Невже? — гортанним голосом спитав його супутник. — Оце так халепа!

Він раптом збагнув весь комізм їхнього становища й розсміявся.

— Чого ви регочете, дельфіне? — бризкаючи слиною, закричав на нього чоловік у темно-червоному камзолі. — Нічого казати, буде над чим потішитися в Англії! Спочатку адмірал ван дер Кейлен уночі губить весь свій флот, потім французька ескадра топить його флагманський корабель, а все це кінчається тим, що його самого захоплюють пірати. Дуже радий, що ви ще здатний у всьому цьому знаходити щось комічне. Мабуть, доля за мої гріхи зв'язала мене з вами, та хай я буду проклятий, якщо мені смішно!

— Дозволяю собі зауважити, що тут сталося явне непорозуміння, — спокійно промовив Блад. — Ви не захоплені, панове, а просто врятовані. Коли ви це зрозумієте, то, можливо, визнаєте за потрібне подякувати мені за гостинність, яку я пропоную вам. Щоправда, може, надто скромна гостинність, але до ваших послуг тут усе найкраще, що є в моєму розпорядженні.