— Не визнавали? Ви хочете сказати, ніби знали, що він вам не двоюрідний брат?

— Саме це я й хочу сказати.

— І ви мене про це не повідомили? — Весь світ закрутився в дона Хайме перед очима.

— Ви мені не дозволили. Коли я сказала вам, що не пам'ятаю, щоб у мого кузена Педро були сині очі, ви заявили, що я ніколи нічого не пам'ятаю й назвали мене дурною. А що мені не хотілося, щоб ви ще раз назвали мене дурною в присутності незнайомої людини, я більше нічого не сказала.

Дон Хайме витер піт з чола і з безсилою люттю звернувся до дона Родріго, який стояв тут-таки.

— Що ви на це скажете?

— Від себе — нічого. Але я можу нагадати вам про ту пораду, яку, прощаючись, дав вам капітан Блад. Здається, він радив вам надалі більше поважати свою дружину.

Розпочавши бій з «Арабеллою», іспанський корабель «Атревіда»[68] виявив неймовірну хоробрість і таку саму неймовірну дурість, коли зважити на його гірше озброєння й те завдання, яке йому було наказано виконати.

«Арабеллою» був той-таки «Сінко Льягас» із Кадіса, що його Пітер Блад відважно колись захопив. Тепер він перейменував його на честь якоїсь дами з острова Барбадоса, спогад про яку завжди і надихав і стримував його під час піратських наскоків.

Отже, «Арабелла» швидко йшла в західному напрямку, щоб наздогнати інші кораблі ескадри, які випередили її на цілий день шляху, нічим по дорозі не цікавлячись, коли десь на 19° північної довготи і 66° західної широти її помітила «Атревіда», лягла поперек її курсу і відкрила вогонь.

Командира іспанського корабля дона Вісенте де Касанегра спонукала до таких дій непохитна віра в себе, анітрохи не стримувана усвідомленням власної обмеженості.

Наслідок виявився саме таким, якого й слід було сподіватись. «Арабелла» спритно зробила поворот оверштаг, лігши на південний галс, і, опинившись з навітряного боку «Атревіди», здобула в такий спосіб тактичну перевагу. Потім, перебуваючи на недосяжній для іспанських кормових гармат відстані, відкрила нищівний вогонь із своїх далекобійних гармат, що само по собі мало не вирішило всієї справи. Підійшовши ближче, вона так пошматувала й зруйнувала рангоут і такелаж «Атревіди» скутими ланцюгами ядрами, що тепер не змогла б утекти навіть у тому разі, якби дон Вісенте розважливо схилився до такого способу дій. Нарешті, наблизившись на відстань пістолетного пострілу, «Арабелла» бортовим залпом перетворила гарний іспанський фрегат на ні на що непридатну посудину, яка вже не слухала стерна. Коли після цього «Атревіду» було взято на абордаж, іспанці, зберігаючи собі життя, здались, і позеленілий з люті дон Вісенте віддав свою шпагу капітанові Бладу.

— Це навчить вас не гавкати на мене, коли я мирно йду собі своїм шляхом, — промовив капітан Блад. — Я бачу, ви назвали свій корабель «Атревідою». Але з вашого боку це не стільки сміливо, скільки нахабно.

Та думка капітана Блада про іспанця стала ще гіршою, коли, оглядаючи захоплений корабель, він виявив серед корабельних документів лист іспанського, адмірала дона Мігеля де Еспіноса-і-Вальдеса, в якому було викладено мету плавання дона Вісенте. В листі був наказ дону Вісенте якнайшвидше приєднатись до адміральської ескадри в бухті Спаніш Кей біля Б'єка, щоб разом з нею здійснити напад на англійське поселення на острові Антігуа. Дон Мігель висловлювався в листі цілком недвозначно.

«Хоч, — писав він, — його королівська величність перебуває з Англією в стані миру, проте Англія не вживає ніяких заходів, щоб придушити дії пірата Блада в іспанських водах. Внаслідок цього стає необхідним вдатися до репресалій і дістати компенсацію за всю шкоду, заподіяну Іспанії руками цього диявола-флібустьєра».

Посадивши обеззброєних іспанців у трюм — усіх, крім необачного дона Вісенте, якого під слово честі взяли на борт «Арабелли», Блад відрядив на «Атревіду» призову команду, залатав у кораблі дірки і південно-східним курсом пішов до протоки між Анегадою і Віргінськими островами.

Це означало, що наміри Блада змінились, і він виклав їх на нараді, яку зібрав увечері того ж дня у великій капітанській каюті і на яку прийшли його помічник Волверстон, шкіпер Піт, канонір Огл і два представники від команди, один з яких був француз на ім'я Альбен. Це пояснювалось тим, що третина корсарів на борту «Арабелли» складалась із французів. Коли Блад оголосив про свій намір іти на Антігуа, він наштовхнувся на деякий опір.

Найкоротше заперечив Волверстон, який, перш ніж висловитись, грюкнув по столу схожим на довбню кулачиськом.

— Під три чорти короля Якова і всіх, хто йому служить! — прогримів він. — Досить і того, що ми ніколи не нападаємо на англійські кораблі та на англійські поселення. Нехай мене дідько вхопить, але я не вважаю, що ми зобов'язані захищати тих, хто проти нас.

Капітан Блад пояснив:

— Цей напад іспанці замислили як покарання за шкоду, якої вони зазнали від нас. Тому мені здається, що це накладає на нас якісь обов'язки. Ми не повинні бути патріотами, як ти кажеш, Волверстоне, ми також не повинні бути й альтруїстами. Якщо ж ми прибудемо туди попередити про напад і залишимось допомогти, то тільки як найманці, яким гарнізон повинен буде заплатити за службу, що він охоче й зробить. Таким чином ми виконаємо свій обов'язок з користю для себе.

Цими доказами Блад узяв гору в суперечці.

На світанку, минувши протоку, обидва кораблі лягли в дрейф біля південного краю острова Вірген Горда, маючи його з правого борту на відстані близько чотирьох миль. Море було спокійне, тому капітан Блад наказав спустити з «Атревіди» шлюпки, і іспанська команда попливла на них до берега, після чого кораблі рушили далі своїм шляхом до Підвітряних островів.

Пройшовши під легким бризом південніше острова Соба, вони вранці наступного дня опинились біля західного берега Антігуа і, піднявши англійський прапор, кинули якір за десять сажнів на північ від обмілини, що розділяла на дві частини вхід у Форт-Бей.

За кілька хвилин після полудня, саме тоді, коли полковник Кортні, правитель Підвітряних островів, чия резиденція знаходилась в Антігуа, тільки-но сів за обідній стіл разом з місіс Кортні й капітаном Макартні, його було приголомшено повідомленням про те, що капітан Блад висадився в бухті Сент-Джон і бажає бути прийнятим.

Полковник Кортні, високий, дуже худорлявий чоловік років сорока п'яти, рудий і веснянкуватий, втупився безбарвними, з червоними повіками очима в свого юного секретаря Айвса, який приніс йому цю новину.

— Ви кажете, капітан Блад? — перепитав він. — Капітан Блад? Який капітан Блад? Певно ж, не пірат, що носить це ім'я, не той клятий негідник з Барбадос а?

Містер Айвс, бачачи, як схвилювався його превосходительство, дозволив собі всміхнутись.

— Саме той, сер.

Полковник Кортні пожбурив серветку на вже накритий стіл і, все ще не вірячи, звівся на ноги.

— І він тут! Він що, божевільний? Дістав сонячний удар? Присягаюсь, я закую його в кайдани за зухвальство, перш ніж пообідаю, я відправлю його в Англію, перш ніж… — Він раптом замовк. — Чорт забирай, — вигукнув він і повернувся до свого заступника. — Нам краще прийняти його, Макартні!

Кругле обличчя Макартні, таке ж червоне, як і його мундир, виражало не менше здивування, ніж обличчя губернатора. Те, що такий негідник, за голову якого оголошено винагороду, має нахабство з'явитися вдень з візитом до губернатора англійської колонії, майже відібрало в Макартні мову. Іще більше — здатність мислити.

Містер Айвс запросив до довгої, прохолодної, скромно вмебльованої кімнати високого, сухорлявого джентльмена, дуже елегантно вдягненого в камзол з темно-брунатної тафти. Великий коштовний діамант сяяв у нього на шиї серед чудового мережива, діамантова пряжка блищала на стрічці прикрашеного плюмажем капелюха, якого він тримав у руці, велика довгаста перлина, що висіла у лівому вусі, світилася серед чорних кучерів перуки. Гість спирався на чорну палицю із золотою головкою. Він був такий не схожий на пірата, цей модний джентльмен, аж усі мовчки втупились у його сухе, довгообразе, сардонічне і загоріле, немов у індіанця, обличчя з високим чолом і очима, що здавались надзвичайно синіми й холодними. Дедалі більше дивуючись, полковник смикнувся і нарешті спитав: