— Та хто їм скаже?

— Завжди хтось знайдеться. Ти дурень, що взявся за цю справу, і двічі дурень, що взяв собі за спільника К'юзака. Хіба ж він не кричав скрізь, що помститься мені? На кого ж першого впаде підозра, як не на нього? І коли мої хлопці його спіймають, — а вони його обов'язково спіймають, — то хіба він тебе не викаже?

— Щоб я здох, ти правду кажеш! — вигукнув Сем, поставлений перед фактами, над якими досі не замислювався.

— Слово честі, ти можеш вірити мені й у всьому іншому, бо то також правда.

— Зачекай, дай мені подумати.

Як і раніше, капітан Блад мудро вирішив поки що обмежитися сказаним. Адже розмовляючи з Семом, він досяг навіть більшого успіху, ніж сподівався. Зерняті сумніву, яке він посіяв у Семовій душі, треба було дати час прорости.

Хвилини збігали, а Сем, поклавши лікті на стіл і опустивши голову на руки, непорушно сидів, поринувши в думки. Коли він знову підвів її, Блад побачив у жовтавому світлі, що його блискуче від поту обличчя зблідло, і спробував вгадати, наскільки глибоко проникла отрута в свідомість Сема. Раптом Сем витягнув з-за пояса пістоль і оглянув запал. Це здалося Бладу промовистим вчинком, надто через те, що Сем не застромив пістоля назад за пояс. Він сидів, тримав його в руках і злегка погладжував. Його жовтувате обличчя було похмуре, товсті губи міцно стиснуті.

— Ну, Семе, — стиха гукнув його капітан Блад. — Що ж ти надумав?

— Я зроблю так, що цей французький виродок не зможе обдурити мене, — відповів негідник.

— І більше нічого?

— А далі буде видно.

Капітан Блад насилу придушив у собі бажання пришвидшити хід подій.

У цілковитій тиші, порушуваній тільки цоканням капітанового годинника, що лежав на столі, час, здавалося, спливав страшенно повільно. Нарешті десь далеко в провулку почулися кроки — спочатку невиразно, потім в міру наближення дедалі гучніше. Двері розчинились, і на порозі з'явився К'юзак, несучи чорний міх з вином.

Сем уже схопився на ноги й стояв позаду столу, тримаючи праву руку за спиною.

— А ти забарився! — пробурчав він. — Де це тебе носило?

К'юзак був блідий і важко дихав, неначе довго біг. Блад, чий мозок у цю мить працював з надприродною швидкістю, зразу ж зрозумів, що К'юзак ніде не бігав, а причина такого його стану — страх або хвилювання.

— Я поспішав, — відповів француз, — але мені так хотілось пити, що я там трохи затримався, щоб угамувати спрагу. Ось твоє вино.

Він поклав шкіряний міх на стіл.

Цієї ж миті Сем майже впритул вистрілив йому в серце.

Крізь хмару ядучого диму, від запаху якого йому перехопило горлянку і він закашлявся, Блад побачив картину, що назавжди закарбувалась у його пам'яті. К'юзак лежав долілиць на підлозі, його руки й ноги ще судорожно дригались, а Сем перехилився через стіл і з посмішкою на своєму тупому й жорстокому обличчі дивився на нього.

— З такими французькими свиньми, як ти, я не маю наміру наражатись на небезпеку, — пояснив він, наче мертвий міг почути його.

Потім Сем поклав пістоль і сягнув по міх. Піднісши його до рота, він влив у свою пересохлу горлянку добрячий кухоль вина, смачно плямкнув губами й поклав міх назад на стіл. Тут він відчув гіркий присмак, скривився, й раптом страшний здогад сяйнув у його мозку, відбившись на обличчі. Він знову схопив міх і притулився до нього носом, гучно втягуючи повітря, немов собака, що йде по сліду. Виряченими від жаху очима, блідий, він втупився в Блада й розпачливим голосом вигукнув одне-єдине слово:

— Манзанілла!

Тоді схопив міх і з страшною лайкою пожбурив його разом з вином у мертве тіло, що лежало на підлозі.

А за мить він мало не склався вдвоє від болю, схопившись за живіт і дряпаючи його нігтями. Вже не думаючи більше ні про Блада, ні про що інше, крім пекельного вогню, що шматував йому нутрощі, він зібрав останні сили, похитуючись, підійшов до дверей і розчинив їх навстіж. Це зусилля, здавалось, подесятерило його муки. Знову жахлива судома склала його вдвоє, аж груди торкнулись колін, і прокльони, що сипались на всіх богів і святих, перетворились на нерозбірливе звіряче виття. Нарешті він повалився на підлогу, звиваючись усім тілом і збожеволівши від болю.

Капітан Блад, здивований, але нітрохи не збитий з пантелику, похмуро розглядав його. До цієї загадки навіть не потрібно було ключа, що його дав Сем своїм першим вигуком. Здогадатись про все було вкрай неважко.

Ще ніколи відплата так належно й швидко не спостигала двох негідників. К'юзак підлив у вино соку отруйного яблука, роздобути який на Тортузі було аж занадто легко. Цією отрутою він і послав на той світ свого спільника, щоб розв'язати собі руки в переговорах з капітаном Бладом і забрати весь викуп, буквально тієї самої хвилини, коли той убив його, маючи такий самий намір.

Якщо капітан Блад і повинен був дякувати за порятунок своєму розумові, то ще більше він повинен був дякувати щасливій долі.

Поступово й повільно — так у всякому разі здавалось зв'язаному глядачеві, хоч насправді все відбувалося дуже швидко, — корчі отруєного почали млявішати. Вони поновлювалися через щораз більші проміжки, а тоді й зовсім припинились, і отруєний перестав дихати. Він лежав скрутившись біля відчинених дверей, не подаючи жодних ознак життя.

На той час капітан Блад уже зайнявся собою, марно намагаючись порвати реміняччя, яким його було зв'язано. Стукіт у двері зсередини комірчини нагадав йому про жінку, яку без її відома використали для того, щоб заманити його в пастку.

Капітан Блад гукнув до неї:

— Ламайте двері! Нікого, крім мене, тут немає!

На щастя, двері були з тоненьких дощечок і швидко піддались, коли жінка натиснула на них плечем. Розкуйовджена, з дикими очима, вона ввалилась нарешті в кімнату і, скрикнувши, застигла на місці, коли побачила картину, що постала перед її очима.

— Ану, люба, годі верещати! — суворо наказав капітан Блад, щоб привести жінку до тями. — Вони обидва мертві, а покійники ще нікому не заподіяли лиха. Он валяється ніж. Візьміть і розріжте це кляте реміняччя.

Ще за хвилину він уже був вільний і, схопившись на ноги, заходився трусити свій пожмаканий плюмаж. Потім узяв шпагу, пістоль, годинник і табакерку. Золоті монети й шпильку з коштовним каменем він згріб на столі в невелику купку.

— Десь на світі у вас, безперечно, є домівка. Це допоможе вам повернутись туди.

Жінка заплакала. Капітан Блад узяв капелюха, підняв з підлоги свою паличку з чорного дерева, сказав жінці «добраніч» і вийшов з халупи. Через десять хвилин він був уже на молу серед збудженого натовпу піратів із смолоскипами в руках, яких Хагторп і Волверстон організовували в пошукові групи, щоб прочесати місто. Єдиним своїм оком Волверстон люто втупився в капітана.

— Де це ти в бісового батька був? — спитав він. Капітан Блад відповів:

— Дивився, чи приносять щастя гроші за зраду.

Піратська флотилія, що складалася з п'яти великих кораблів, мирно стояла на якорі біля гирла безіменної річки коло західного берега Дарієнської затоки. На відстані кабельтова від кораблів за смугою прозорої, м'яко сколиханої хвилями води, пронизаної промінням вранішнього сонця, простягалося широке напівколо сріблясто-сірого піску, за яким суцільною стіною височів ліс, соковито-зелений після недавніх дощів. На узліссі серед полум'яно-червоних рододендронів, що вибігли вперед, немов сторожова охорона, стояли намети та вкриті пальмовим гіллям складені з колод неоковирні хижі піратського табору.

Тимчасово зупинившись у цій затоці, пірати наводили в корабельному господарстві лад і поповнювали запаси харчів м'ясом жирних черепах, яких тут була сила-силенна. Це піратське військо, що налічувало близько восьмисот чоловік, скидалось на потривожений вулик і являло собою вельми строкатий натовп. У ньому переважали англійці й французи, проте зрідка траплялись голландці і навіть індіанці-метиси. Тут були також мисливці на кіз з Еспаньйоли, лісоруби з Кампічі, бродяги й утікачі-каторжники з плантацій, вигнанці з Старого й Нового Світу, оголошені в себе дома поза законом.