Стояв ясний квітневий ранок, коли з джунглів просто до піратів вийшло троє індіанців. Попереду ступав високий на зріст, з гордовитою поставою індіанець, широкоплечий і довгорукий. Одяг його складався із штанів з невичиненої шкури, а плечі замість плаща вкривала червона ковдра. Голі груди було розмальовано чорними й червоними смугами, над губою висіла просилена крізь ніс золота пластинка у формі півмісяця, важкі золоті кільця прикрашали вуха. В його гладенько зачесаному чорному волоссі стирчало кілька орлиних пер, і він був озброєний списом, на який спирався як на ціпок.

Індіанець спокійно, нітрохи не знітившись, увійшов у юрмилище здивованих піратів і примітивною іспанською мовою оголосив, що він — касик Гванахані, якого іспанці прозвали Бразо Лярго,[74] і попросив провести його до капітана, назвавши його на іспанський лад — дон Педро Сангре.

Індіанського касика провели на борт флагманського корабля «Арабелла», де в капітанській каюті його чемно привітав сухорлявий, високий на зріст, елегантний джентльмен, вбраний за іспанською модою. Його засмагле, кольору старої міді, різко окреслене мужнє обличчя могло б належати дарієнському індіанцеві, якби не ясно-сині очі.

Бразо Лярго вкрай небагатослівно, що зумовлювалось його обмеженим знанням іспанської мови, зразу ж перейшов просто до діла.

— Ти ходити зі мною. Я брати тобі багато золота. — І додав трохи несподівано лайливе слово. — Карамба!

Сині капітанові очі загорілись цікавістю, і він, засміявшись, добірною іспанською мовою, яку вивчив у дні, коли ще не зробився піратом, відповів:

— Ти нагодився вчасно. Карамба! Де ж воно, те іспанське золото?

— Там, — касик показав рукою кудись на захід. — Іти пішки десять днів.

Бладове обличчя спохмурніло. Згадавши похід Моргана через перешийок, він висловив припущення:

— Може, Панама?

Але індіанець заперечливо захитав головою, і на його суворому, якомусь тоскному обличчі промайнуло щось схоже на нетерпіння.

— Ні. Санта-Марія.

І він заходився пояснювати каліченою іспанською мовою, що туди на берег річки під такою назвою звозять усе золото, видобуте в тамтешніх горах, щоб потім переправити його в Панаму. Саме тепер золота там найбільше. Якщо капітан Блад бажає мати це золото, — а Бразо Лярго знає, що золота там неймовірна кількість, — то йому треба вирушати негайно.

Капітан Блад не мав ані найменших сумнівів у щирості цього індіанця і в його добрих до себе почуттях.

У грудях усіх індіанців жевріла люта ненависть до іспанського владарювання, перетворюючи їх на інстинктивних союзників будь-якого ворога Іспанії.

Капітан Блад сидів на рундуку під кормовими вікнами і якийсь час дивився на обціловану сонцем лагуну.

— Скільки треба буде людей? — спитав він нарешті.

— Сорок десять, можливо, п'ятдесят десять, — відповів Бразо Лярго, з чого капітан зробив висновок, що індіанець має на думці чотириста або п'ятсот чоловік.

Блад докладно розпитав свого гостя про країну, через яку їм доведеться пройти, про укріплення, побудовані для захисту Санта-Марії. Бразо Лярго змалював усе в якнайвигіднішому світлі, заспокоїв Блада щодо труднощів походу й пообіцяв, що не тільки сам буде у них за провідника, а ще й забезпечить людьми, які нестимуть спорядження. Очі в нього горіли завзяттям, і він без кінця повторював:

— Багато золота! Багато іспанського золота. Карамба! Індіанець, мов папуга, так часто вигукував ці слова, так очевидно намагався спокусити своїм задумом Блада, що той почав уже був питати себе, чи не занадто гаряче той хоче видатись правдивим і чесним.

Роздумуючи над цим, капітан підозріливо запитав:

— Видно, тобі дуже хочеться, друже, щоб ми туди пішли?

— Йти. Так. Ви йти, — відповів індіанець. — Іспанці люблять золото. Гванахані не любить іспанців.

— Отже, ти хочеш залити їм сала за шкуру, так? Бачу, ти їх таки справді страшенно ненавидиш.

— Так, ненавидиш! — погодився Бразо Лярго. Губи його скривились, немов від болю, і він палко ствердив це, гортанно вигукнувши: — Гу! Гу!

— Добре, я повинен подумати.

Капітан Блад гукнув боцмана і звелів, щоб він заопікувався касиком.

Невдовзі після цього зі шканців «Арабелли» просурмила сурма, скликаючи військову раду, що розпочалася зразу ж, як тільки на борт піднялись усі, кому належало на ній бути.

Військова рада, члени якої були достойними представниками строкатого воїнства, що отаборилось на березі, зібравшись за дубовим столом в адміральській каюті, являла собою, не менш строкату картину. Блад, який сидів на чолі стола, мав вигляд іспанського гранда в своєму розкішно-похмурому, чорному із сріблом вбранні й блискучій чорній перуці, довгі кучері якої падали аж на комір з тонкого мережива; молодий Джеррі Піт з нелукавим простодушним обличчям у простому домотканому одязі скидався на пуританина із Західної Англії, яким він і був насправді; Хагторп, міцно збудований, із суворим обличчям, у яскравому й дорогому одязі, що сидів на ньому трохи недоладно, був схожий на звичайнісінького піратського ватажка, яким він і зробився; бронзовошкірий велетень Волверстон, мальовничо й безладно одягнутий, з одним оком, сповненим люті, що набагато перевершувало лютість його натури, був, мабуть, єдиним чоловіком, зовнішність якого відповідала його ремеслу; Меккіт і Джеймс виглядали як звичайні моряки; нарешті, Ібервіль, — командир піратів-французів, який змагався в елегантності з Бладом, — зовнішнім виглядом і манерами більше скидався на версальського франта, ніж на ватажка відчайдушних, кривавих піратів.

Адмірал — це титул нещодавно присвоїли капітанові Бладу його помічники — виклав перед присутніми пропозицію Бразо Лярго. Від себе він додав лише, що надійшла вона дуже до речі, оскільки зараз вони сидять без діла.

Як і слід було чекати, ця пропозиція наштовхнулась на опір тих, хто був перш за все і головним чином моряком, — Піта, Меккіта і Джеймса. Кожен з них по черзі докладно зупинився на труднощах і небезпеках великих походів у глиб країни. Хагторп і Волверстон, які завжди мали охоту вдарити по іспанцях там, де вони найдужче це відчувають, підтримали пропозицію і нагадали раді про успішний наскок Моргана на Панаму. Ібервіль, французький гугенот, оголошений поза законом і вигнаний за свою віру, завжди з насолодою готовий різати горлянки іспанським фанатикам, хоч де б вони йому зустрілись, також висловився за похід настільки ж м'яким і лагідним тоном, наскільки лихим і кровожерним був зміст його слів.

Таким чином рада розділилась на дві рівні частини, не висловився тільки Блад, голос якого міг тепер повернути справу в той чи інший бік. Але адмірал вагався. Кінець кінцем він вирішив дати піратам самим розв'язати це питання. Він гукне добровольців, і якщо бажаючих виявиться достатньо, поведе їх через перешийок, а решта залишиться тут з кораблями.

На цьому й стали; члени ради відразу подалися на берег, прихопивши з собою індіанців. Там Блад звернувся з промовою до піратів, чесно сказавши про всі «за» і «проти» походу.

— Якщо охочих набереться достатньо, — закінчив він, — я також піду з вами. — Потім, видобувши з піхов шпагу, він, як колись Пісарро в подібній ситуації, провів її кінчиком лінію на піску. — Всі, хто хоче йти зі мною через перешийок, станьте з навітряного боку.

Добра половина піратів у відповідь на Бладові слова галасливо перейшла через лінію. Тут були всі до одного мисливці за козами з Еспаньоли, що перетворились тепер на піших воїнів, до того ж найвитриваліших і найзухваліших з усього цього витривалого і зухвалого воїнства, і більшість лісорубів з Кампічі, що не боялись ні боліт, ні джунглів.

Бразо Лярго, мідно-червоне обличчя якого аж сяяло — від задоволення, подався збирати своїх носіїв і наступного ранку привів їх у табір — п'ятдесят дужих індіанців. Пірати вже налаштувались у дорогу. Вони поділилися на три загони, кожен відповідно під командою Вольверстона, Ібервіля — він скинув з себе мережива та різні цяцьки й надів шкіряний мисливський одяг на Хагторпа.