— Ні, він нічого не наплутав і переказав мені все, як ви сказали. Мене дуже зворушили ваші слова. Вони примусили мене ясно зрозуміти і мою помилку, і мою несправедливість до вас. Я осуджувала вас надто жорстоко, хоч взагалі і осуджувати вас не було за що.

— А як же тепер лорд Джуліан? — запитав він, усе ще не випускаючи її руки і дивлячись на Арабеллу очима, що, немов сапфіри, горіли на його обличчі кольору міді.

— Лорд Джуліан, очевидно, поїде додому в Англію. Тут йому робити нічого.

— Хіба він не просив вас… поїхати з ним?

— Просив. Я дарую вам таке недоречне запитання. У ньому раптом прокинулась божевільна надія.

— А ви? О, хвала небу! Невже ви хочете сказати, що відмовили йому, щоб… щоб стати моєю дружиною, коли…

— О! Ви нестерпні!… — Вона вирвала руку і одвернулась від нього. — Мені не слід було приходити… Прощайте! — Арабелла швидко пішла до дверей.

Блад догнав її і схопив за руку. Обличчя дівчини залилося рум'янцем, і вона пронизала його гострим, як лезо, поглядом.

— Ви поводитесь, як пірат! Відпустіть мене!

— Арабелло! — благально вигукнув він. — Що ви кажете? Невже я повинен відпустити вас? Хіба я можу дозволити вам піти звідси і ніколи більше не побачити вас? Може, ви залишитесь і допоможете мені перенести це нестерпне вигнання до того часу, коли ми зможемо разом поїхати в Англію? О, ви плачете! Що ж я сказав такого, чим довів тебе до сліз, моя голубко?

— Я… я думала, що ти мені ніколи цього не скажеш, — промовила Аррабелла, сміючись крізь сльози.

— Люба моя, але ж тут був лорд Джуліан, красивий, знатний…

— Для мене завжди був тільки ти один, Пітер…

Їм, звичайно, багато треба було сказати одне одному, дуже багато! Вони сіли поруч, щоб поговорити. А час летів, і губернатор Блад забув про всі свої обов'язки. Нарешті він дійшов до кінця свого шляху. Його одіссея скінчилась.

А тим часом ескадра Бішопа кинула якір на рейді, і незадоволений полковник зійшов на мол, де його чекали ще більші неприємності. Лорд Джуліан супроводжував його на берег.

Для зустрічі Бішопа вишикувався загін морської піхоти. Попереду стояв майор Меллерд і ще два чоловіки, незнайомі губернаторові: один маленький, сухорлявий, а другий — огрядний велетень.

Майор Меллерд підійшов до Бішопа.

— Полковнику Бішоп! Я маю наказ арештувати вас. Вашу шпагу, сер!

Бішоп витріщився на нього, багровіючи.

— Що за диявольщина?.. Арештувати? Мене?

— За наказом губернатора Ямайки, — сказав маленький сухорлявий чоловічок, що стояв позаду майора Меллерда.

Бішоп рвучко обернувся до нього.

— Губернатора? Ви божевільний! — Він поглянув спочатку на одного незнайомого, потім на другого. — Адже губернатор тут — я!

— Ви були ним, — сухо відказав маленький чоловік. — Але у вашу відсутність становище змінилося. Вас зняли за те, що ви залишили свій пост без поважної причини і цим піддали небезпеці колонію, охорона якої була вам довірена. Це серйозна провина, полковнику Бішоп, у чому вам доведеться пересвідчитись. Враховуючи те, що на цей пост вас призначив уряд короля Якова, вам, можливо, ще й буде пред'явлено звинувачення у державній зраді. Від вашого наступника залежатиме — чи повісять вас, чи ні.

Переляканий Бішоп спочатку вилаявся, а потім тремтячим голосом запитав:

— А хто ви такі, кат би вас побрав?

— Я — лорд Уіллогбі, генерал-губернатор колоній його величності у Вест-Індії. Ви повинні були знати про мій приїзд.

З Бішопа злетіли залишки гніву від страху його кинуло в холодний піт. Вродливе обличчя лорда Джуліана, який стояв позаду нього, раптом зблідло й осунулось.

— Але, мілорде… — почав був полковник.

— Сер, мене не цікавлять ваші пояснення! — різко обірвав його Уіллогбі. — Я зараз відпливаю і не маю часу займатися вами. Губернатор вислухає вас і, безсумнівно, віддасть вам належне. — Він махнув рукою майорові Меллерду, і приборканого, розбитого полковника Бішопа повели геть.

Лорд Джуліан, якого ніхто не затримував, теж пішов за ним. Опам'ятавшись, полковник Бішоп звернувся до нього.

— Ще один додаток до мого рахунку з тим мерзотником Бладом, — процідив він крізь зуби. — Ну я розквитаюся з ним, коли ми зустрінемось!

Майор Меллерд одвернувся, щоб приховати посмішку, і мовчки повів його до будинку губернатора, будинку, який так довго був резиденцією самого полковника Бішопа. Залишивши полковника під охороною у вестибюлі, майор пішов доповісти губернаторові, що привели арештованого.

Арабелла Бішоп усе ще була у Пітера Блада, коли увійшов Меллерд. Його повідомлення одразу ж повернуло їх до дійсності.

— Ти будеш милостивим до нього. Зроби все можливе, щоб його помилували. Заради мене, Пітер, — промовила вона благально.

— Постараюсь, люба, — сказав Блад у відповідь, поглядаючи на майора Меллерда. — Але боюсь, що обставини не дозволять мені цього.

Дівчина знітилась і, зрозумівши, що ця відповідь призначена для майора, вибігла в сад, а майор Меллерд пішов за полковником.

— Його високопревосходительство губернатор зараз прийме вас, — сказав він і широко розчинив двері.

Полковник Бішоп, хитаючись, увійшов до кабінету і став, очікуючи.

За столом сидів якийсь незнайомий йому чоловік, видно було тільки маківку його акуратно зачесаного чорного волосся. Потім губернатор Ямайки підвів голову, і його блакитні очі суворо поглянули на заарештованого.

З горла Бішопа вихопився якийсь невиразний звук, і полковник, скам'янівши від подиву, витріщився на його високопревосходительство губернатора Ямайки, впізнавши в ньому того, на кого безуспішно полював на Тортузі.

Цю сцену найкраще схарактеризував ван дер Кейлен у розмові з лордом Уіллогбі, коли вони піднялися на палубу флагманського корабля адмірала.

— Це душе поетишно! — сказав він, і в його блакитних очах промайнув веселий вогник. — Капітан Блад любить поесій… Ви пам'ятайт яблуні в саду, га? Ха-ха!

Капітана Істерлінга, чия тривала ворожнеча з Пітером Бладом посідає неабияке місце в залишених нам Джеремі Пітом записках, слід розглядати як знаряддя, що його обрала доля, аби визначити майбутнє тих засуджених до каторги бунтарів, які втекли з Барбадоських островів на захопленому ними кораблі «Сінко Льягас».

Життя людей часто залежить від волі найнезначнішого випадку. Така, наприклад, малопомітна подія, як напрямок вітру тієї чи іншої хвилини, може зовсім змінити чиюсь долю. А долю Пітера Блада, в той час, коли вона була ще непевна, визначив, без сумніву, жовтневий ураган, який загнав десятигарматний шлюп капітана Істерлінга в Кайєнську затоку, де вже майже місяць стояв на якорі «Сінко Льягас».

Блад і його спільники втекли в Тортугу, в цю піратську фортецю, сподіваючись знайти тут захисток, поки вирішуватимуть, що їм робити далі. Вони обрали Тортугу тому, що це була одна єдина гавань на Карібському морі, де вони могли розраховувати на те, що тут до них ніхто не чіплятиметься і не ставитиме їм ніяких запитань. Жодне англійське поселення не надало б їм притулку через їхнє минуле. Іспанці, природно, теж зустріли б їх негостинно, і не лише тому, що вони були англійцями, а ще й тому, що вони заволоділи іспанським кораблем. Не могли вони довіритись і якій-небудь звичайній французькій колонії через недавню угоду між урядами Франції й Англії про затримку осіб, які втекли з поселень, куди засилали засуджених, і про обмін ними. Лишалися голландці, які були нейтральними. Та Блад вважав нейтралітет одним з найнепевніших станів, коли можна діяти так, як заманеться. Тому він якнайдалі обминув голландські володіння й пішов на острів Тортугу, який, належачи французькій Вест-Індійській компанії, номінально був французьким, але лише номінально, бо, по суті, він не належав жодній нації, оскільки «берегове братство» — так називалась ця піратська співдружність — навряд чи можна було вважати якоюсь нацією. В кожному разі слід зауважити, що на Тортузі не діяли ніякі закони, які б суперечили звичаям, що ними керувалось це велике братство. Французькому урядові було вигідно надавати притулок цим безправним людям, щоб потім використовувати їх як вузду проти іспанської жадоби й загарбницьких дій у Вест-Індії.