Така впевненість стала першою причиною нещастя. Другою було те, що його хороший настрій поділяла і Арабелла. Вона не затаїла в серці образи на Блада. Обидві ці обставини і стали причиною затримки, яка мала такі сумні наслідки.

— Доброго ранку, сер, — жартівливо привітала дівчина лікаря. — Ось уже місяць, як я вас не бачила.

— Якщо бути точнішим, то двадцять один день, — сказав він. — Я лічив.

— Правду кажучи, я вже почала думати, що ви померли.

— Тоді я мушу подякувати вам за вінок.

— Який вінок?

— На мою могилу, — пояснив Блад.

— Ви так завжди жартуєте? — поцікавилась вона і з докором глянула на нього, пам'ятаючи, що його жарти обурили її в час їхньої останньої зустрічі.

— Людині не шкодить часом і посміятися з себе, а то вона збожеволіє,— сказав він. — Мало хто розуміє це. Тому на світі так багато божевільних.

— З себе можете сміятися скільки вам завгодно, але мені здається, що ви смієтеся саме з мене, а це нечемно.

— Клянусь честю, ви помиляєтесь. Я сміюся тільки з кумедного, а ви аж ніяк не кумедні.

— А яка ж я? — не втерпіла дівчина і посміхнулась. Якусь мить Блад із захопленням дивився на неї: яка перед ним гарна, чиста і водночас — така проста і довірлива дівчина.

— Ви племінниця полковника, кому я належу як раб, — нарешті сказав він ніби якось несерйозно. І це дало їй право наполягати.

— Ні, сер. Ви ухилились од відповіді. Ви таки скажете мені правду і саме сьогодні.

— Правду? Тут взагалі не знаєш, як вам відповісти, а не те, щоб правду!.. Ну, якщо так, то скажу: щасливий буде той, чиєю дружиною ви станете. — Йому хотілося додати ще багато чого, але він стримався.

— О, це занадто чемно! — сказала Арабелла. — Ви ще й мастак на компліменти, містер Блад. Інший би на вашому місці…

— Повірте, хіба я не знаю, що сказав би інший на моєму місці? Хіба я не знаю чоловіків? — перебив він її.

— Часом мені здається, що знаєте, а часом ні. У всякому разі ви зовсім не знаєте жінок. Доказ цьому — випадок у госпіталі.

— І ви ніколи його не забудете?

— Ніколи.

— Яка ж ви злопам'ятна. Невже в мені не знайдеться нічого хорошого, про що ви могли б подумати?

— Ні, дещо є.

— Наприклад? — Він мало не згорав від нетерпіння.

— Ви чудово говорите по-іспанськи.

— І це все? — Блад занепав духом.

— Де ви цю мову вивчали? Ви були в Іспанії?

— Так. Я пробув два роки в іспанській тюрмі.

— У тюрмі? — В тоні дівчини прозвучало збентеження, і він поспішив заспокоїти її.

— Як полонений, — сказав він, щоб розвіяти її сумнів. — Мене захопили в одному з невдалих боїв, коли я служив у французькій армії.

— Але ж ви лікар! — вигукнула вона.

— Я думаю, що це моя друга спеціальність. Основний мій фах — солдат, принаймні я був ним десять років. Цей фах не приніс мені великого багатства. Але від нього мені було більше користі, ніж від медицини, яка, — ви це самі бачите, — привела мене до рабства. Мабуть, на небі вважають, що краще винищувати людей, ніж лікувати їх.

— Та як же це трапилося, що ви стали солдатом і служили у французів?

— Розумієте, я ірландець, вивчав медицину… Ми, ірландці,— впертий народ… Але це довга історія, а полковник чекає мого повернення.

Проте їй дуже хотілося послухати його розповідь. Якщо він зачекає хвилинку, вони поїдуть назад разом. Вона, на прохання свого дядька, тільки довідається про стан здоров'я губернатора.

Він зачекав, і вони разом повертались до дому полковника. Дехто з перехожих бачив, як поволі ступають коні і в яких дружніх взаєминах цей лікар-невільник з племінницею власника, і не міг не висловити свого здивування. Можливо, хтось із них навіть дав собі слово натякнути про це полковникові. Але Пітер і Арабелла того ранку забули про всіх і про все на світі. Він розповів їй про бурхливі дні своєї юності і закінчив докладним описом свого арешту і суду.

Блад якраз скінчив розповідати, коли вони під'їхали до дверей будинку і злізли з коней. Блад передав коня одному з негрів-конюхів, який повідомив, що полковника немає вдома.

Арабелла ще затримала Блада:

— Шкода, містер Блад, що я не знала всього цього раніше, — вимовила вона, і в її ясних карих очах затремтіло щось, дуже схоже на сльози. З неприхованою щирістю вона простягла йому руку.

— Хіба від цього що змінилося б? — запитав він.

— Трохи змінилося б. Я бачу, що доля обійшлася з вами дуже суворо.

— Могло бути й гірше. — І на неї з-під рівних чорних брів глянули палкі проникливі очі. Від того погляду дівчина враз зашарілась і вії її затремтіли.

Перш ніж попрощатись, він поцілував їй руку. Вона не заперечила. Потім він повернувся і пішов до табору, розташованого за півмилі звідти. Але перед очима в нього невідступно стояв образ дівчини, осяяний якимсь дивним світлом. У ту хвилину Блад забув, що він засуджений повстанець і що попереду ще десять років рабства, забув, що сьогодні заплановано втечу, забув про небезпеку викриття, що нависла над ними через подагру губернатора.

Байдужий до спеки Джеймс Нетталл поспішав до плантації полковника Бішопа. Якщо коли-небудь була створена людина для швидкої ходи в жаркому кліматі, то цією людиною був Джеймс Нетталл з коротким худим тулубом і довгими кощавими ногами. Джеймс здавався таким висохлим, що важко було повірити, щоб у ньому ще залишились якісь життєві соки, а проте соки ці напевне ще були, бо коли він підходив до табору, де жили невільники, з нього градом котився піт.

Біля воріт він замалим не наскочив на наглядача Кента — присадкувату, клишоногу тварюку з руками геркулеса і щелепами бульдога.

— Я шукаю лікаря Блада, — випалив Нетталл, ледве переводячи подих.

— Чого поспішаєш, — накинувся Кент. — Який біс тебе колошкає? Близнята?

— Га? Та ні, ні. Я неодружений. Це… це мій двоюрідний брат, сер.

— Що з ним?

— Він занедужав, сер, — враз збагнув, що сказати Нетталл, скориставшись із слів самого Кента, який підказав йому привід для розшуків Блада. — Лікар тут?

— Он його халупа, — недбало вказав Кент. — Якщо він не там, тоді шукай десь в іншому місці. — І Кент пішов. Ця тварюка завжди була похмурою й брутальною. Для нього мова нагая була звичайнішою, ніж звичайна людська мова.

Коли наглядач пішов, Нетталл провів його поглядом і кинувся в двір, до Блада. Та лікаря вдома не було. Розважлива людина, можливо, сіла б і зачекала, розуміючи, що це, зрештою, найшвидший, найнадійніший спосіб. Але Нетталлу бракувало розсудливості. Він вискочив з подвір'я, якусь мить покрутився на місці, вибираючи напрямок, і, нарешті, вирішивши за краще піти куди завгодно, аби тільки не туди, куди пішов Кент, бігцем пустився пересохлою саванною до плантації цукрової тростини, суцільна стіна якої відсвічувала золотом у сяйві сліпучого сонця. Масив стиглої янтарної тростини перетинали широкі стежки, поділяючи його на великі квадрати. В кінці однієї з цих стежок він помітив працюючих рабів. Вони байдуже подивилися на прибулого, коли той підійшов. Піта серед них не було, а запитати про нього він не наважувався. Так Нетталл розшукував Піта майже годину, обійшовши одну за одною всі стежки. В одному місці до нього присікався наглядач, чого він тут вештається. Нетталл відповів, що шукає лікаря Блада — захворів, мовляв, двоюрідний брат. Наглядач послав його під три чорти і наказав негайно вшиватися з плантації,— Блада тут немає. Можливо, він у своїй халупі за частоколом.

Нетталл ніби помилково пішов у протилежному від вказаного наглядачем напрямі — до найвіддаленішого закутка плантації, де вже починався густий ліс. Задушлива спека так розморила наглядача, що він полінувався сказати Нетталлу про його помилку.

Спотикаючись, Нетталл нарешті дійшов до кінця стежки, завернув за ріг квадратної ділянки і там зіткнувся з Пітом, який чистив дерев'яною лопатою іригаційний канал. Тіло його від пояса до колін прикривали широкі подерті бавовняні штани, — єдиний одяг, якщо не зважати на крислатий солом'яний бриль, що захищав його давно нечесану золотаву голову від тропічного сонця. Побачивши його, Нетталл уголос подякував богові, аж Піт з подивом глянув на нього, і тут-таки скрушним голосом виклав сумну звістку: або він зараз повинен знайти Блада і взяти в нього десять фунтів стерлінгів, або вони всі загинуть.