— Вас, здається тут люблять, мадам, — промовив капітан Блад, коли вони залишились, нарешті, самі в довгій їдальні.

— А вас це, певно, дивує,— глузливо відказала вона, і вже знайома йому іронічна посмішка скривила її повні губи.

Двері суміжної кімнати рвучко розчинились, і на порозі з'явився високий, дебелий чоловік з великим носом, товстим підборіддям та губами на хворобливо-жовтому, поораному глибокими зморшками обличчі. Його синій з червоними вилогами мундир аж стовбурчився від потьмянілих золотих галунів. Темні, налиті кров'ю очі мало не полізли на лоба, коли він побачив свою дружину. Його засмагле обличчя зблідло.

— Антуането, це ти? — вигукнув він. Підійшовши до неї нетвердою ходою, він узяв її за плечі. — Чи справді це ти? Мені сказали… То ж де ти була з учорашнього дня?

— Тобі, мабуть, сказали, де. — В її голосі не відчувалось нічого, крім утоми. — На щастя чи на нещастя цей джентельмен визволив мене й цілою та здоровою привіз назад.

— На щастя чи на нещастя? — перепитав її чоловік і нахмурився. Губи його скривились. Нелюбов до дружини виразно читалась в його очах. Він зняв руки з її плечей і напівобернувся до Блада. — Цей джентльмен? — Його погляд став ще похмурішим. — Іспанець?

Капітан Блад усміхнувся.

— Голландець, сер, — збрехав він. Проте решта його розповіді не йшла проти правди. — Завдяки дуже щасливому випадкові я потрапив на іспанський корабель під назвою «Естремадура». Кілька днів тому вона підібрала мене у відкритому морі. Маючи доступ до капітанської каюти, де командир корабля замкнувся з вашою дружиною, я поклав край його любовним домаганням. Словом, я його просто вбив. — Далі капітан Блад стисло розповів про те, як вони втекли з галеона, свідомо оминаючи деякі суттєві подробиці.

Полковник де Кулевен висловив своє здивування лайкою й прокльонами, потім на якийсь час замислився, намагаючись збагнути почуте, і знову почав лаятись. Блад пересвідчився, що полковник — справді тупа, брутальна тварюка, і будь-яка жінка, що його кине, заслуговує виправдання. Якщо мосьє де Кулевен і відчував бодай трохи ніжності до своєї дружини чи вдячності до того, хто врятував її, як полковник повинен був зрозуміти, від страхітливої долі, то він тримав ці почуття при собі. Проте незабаром полковник уже так гаряче бідкався через те лихо, що спостигло містечко, що Блад навіть ладен був віддати мосьє де Кулевену належне за таке вболівання, поки раптом не зрозумів, що справжня причина губернаторового неспокою — не страждання мешканців Бас-Тера, а можливі наслідки цієї події особисто для нього, коли звіт про його правління дійде до французького уряду і той спитає з нього за недогляд.

Бліда, змучена мадам де Кулевен, врода якої трохи постраждала від жалюгідного стану її зачіски й туалету, перебила скарги свого чоловіка, нагадавши йому про вимоги звичайної чемності.

— Ви ще не подякували цьому джентльменові за його мужню послугу, яку він нам зробив.

Блад вловив іронію цих слів і зрозумів їхній подвійний зміст. В його серці ворухнулось, нарешті, співчуття до цієї жінки, він зрозумів у якому вона була відчаї, коли, знехтувавши тим, що може спіткати мешканців містечка, ладна була на все, аби втекти від цього брутального егоїста. Полковник де Кулевен незграбно висловив свою запізнілу вдячність, після чого мадам де Кулевен хотіла вийти. З усього було видно, що вона виснажена до краю. На допомогу їй кинувся старий негр, що стояв осторонь. Він підтримав її під руку, а на порозі їх зустріла стара негритянка, яка турботливо й ніжно відвела свою господиню в спальню.

Полковник провів дружину важким поглядом і про щось замислився. З задуми його вирвав дзвінкий голос капітана Блада.

— Якщо ви запропонуєте мені поснідати, сер, я вважатиму, що мене цілком винагороджено.

— Чорти б мене вхопили! — вилаявся Кулевен. — Який я неуважний! Усі ці хвилювання, мосьє… Сплюндроване місто… Нещастя з дружиною… Це забагато для мене. Ви, безперечно, розумієте мене. Все це вибиває людину з колії. Ви повинні пробачити мені, мосьє… На жаль, не маю честі знати вашого імені.

— Вандермір, Пітер Вандермір до ваших послуг.

— А ви цілком впевнені в тому, що вас звуть саме так? — промовив хтось ззаду по-французьки, але з різким англійським акцентом.

Блад рвучко обернувся. На порозі кімнати, з якої щойно вийшов полковник де Кулевен, стояв оцупкуватий, не старий ще чоловік у червоному, шитому срібними галунами мундирі. Глянувши на пухку, рум'яну пику, капітан Блад зразу ж упізнав капітана Макартні, який був заступником командира на Антігуа, коли кілька місяців тому Бладу пощастило вислизнути там з рук англійців.

Побачивши Макартні, Блад здивувався тільки на якусь мить, бо відразу згадав англійський фрегат, що обігнав його пінассу, коли вони підходили до Бас-Тера.

Англійський офіцер лиховісно посміхався.

— Доброго ранку, капітане Блад, — промовив він. — Цього разу біля вас немає ні ваших піратів, ні кораблів, ні гармат, щоб Ви могли нас залякати.

Тон, яким це було сказано, був такий погрозливий, а натяк на подальші наміри настільки прозорий, що рука капітана Блада мимоволі смикнулася до лівого боку. Тепер Макартні зареготав.

— У вас немає навіть шпаги, капітане Блад.

— Тому ви, мабуть, такий зухвалий. Але тут втрутився полковник де Кулевен:

— Ви сказали «капітан Блад»? Капітан Блад? Але ж не той флібустьєр? Не…

— Саме так: флібустьєр, пірат, бунтар, в'язень і втікач, за голову якого англійський уряд визначив нагороду в тисячу фунтів стерлінгів.

— В тисячу фунтів? — Кулевен аж засопів і втупився своїми темними почервонілими очима в рятівника своєї дружини. — Це правда?

Блад знизав плечима.

— Авжеж правда, — промовив він. — Хто ж іще, на вашу думку, міг зробити те, що, як я вже вам розповів, сталося сьогодні вночі?

Полковник де Кулевен і далі не зводив очей з Блада.

— І ви прихитрились видати себе на іспанському кораблі за голландця?

— А хто б це міг зробити, крім капітана Блада?

— Боже мій! — промовив де Кулевен.

— Але я думаю, що ви все-таки пригостите мене сніданком, полковнику?

— Ви матимете сніданок, який вам належить, на борту «Роял Дачіс», — зловісно пожартував Макартні.

— Дуже вам вдячний. Але я вже згодився скористатися з гостинності полковника де Кулевена, дружині якого мені випало прислужитись.

Майор Макартні — після останньої зустрічі з Бладом він дістав підвищення — посміхнувся:

— Що ж, я можу й почекати, поки ви розговієтесь.

— Чого це ви збираєтесь чекати? — спитав де Кулевен.

— Можливості виконати свій обов'язок — заарештувати цього клятого пірата й віддати його до рук катові.

Мосьє де Кулевен, здавалось, був вражений.

— Заарештувати його? — перепитав він. — Ви, мабуть, жартуєте. Тут — французька територія. Ваші повноваження не поширюються на французькі володіння.

— Можливо, що й ні. Але між Францією й Англією укладено угоду про негайну видачу злочинців, які втекли з місць заслання. Відповідно до цієї угоди ви не маєте права відмовити видати мені капітана Блада.

— Видати його вам? Свого гостя? Людину, яка так благородно зробила мені величезну послугу, внаслідок чого опинилася тут? Ні, сер, ні… Про це не може бути й мови! — казав полковник; видно, він ще не зовсім утратив почуття порядності.

Макартні поводився поважно й спокійно:

— Я розумію докори вашого сумління і шаную вас за це. Але обов'язок є обов'язок.

— А мені начхати на ваш обов'язок, сер. Майор заговорив наполегливіше:

— Полковнику де Кулевен, я дозволю собі нагадати вам, що маю засоби підкріпити свою вимогу, і мій обов'язок змусить мене вдатись до них.

— Що? — Полковник де Кулевен був приголомшений. — Ви наважитесь висадити своїх озброєних людей на французьку територію?

— Якщо ви вперто триматиметесь свого недоречного благородства, то я не матиму іншого виходу.

— Але ж… Та щоб я здох, це ж буде відвертий напад, — війна між нашими державами!