— Та то купа грошей. 

— П’ятдесят тисяч, — повторив Джек. — Два проти одного. Я зароблю двадцять п’ять тисяч баксів. Постав і ти на нього, Джеррі. 

— Виглядає непогано, — сказав я. 

— Я і так його не поб’ю, — вів далі Джек. — Тут нема ніякого шахрайства. Як я можу його побити? То чому б на цьому не заробити? 

— Долий води, — сказав я. 

— Після цього бою я кидаю ту справу, — мовив Джек. — З мене досить. Він і так мене поб’є. То чому б на цьому не заробити? 

— Ага. 

— Я вже тиждень не сплю, — сказав Джек. — Кручуся всю ніч і думаю, аж голова тріщить. Я не можу спати, Джеррі. Ти не знаєш, як це, коли не можеш спати. 

— Ага. 

— Не можу спати — і все. Просто не можу заснути. Нащо було стільки років тримати себе в формі, якщо не можеш спати? 

— Ага. 

— Ти уявити собі не можеш, Джеррі, як воно, коли не можеш спати. 

— Долий води, — сказав я. 

Коло одинадцятої очі у Джека самі заплющились, і я вклав його в ліжко. Нарешті він дійшов до такого стану, в якому не міг не заснути. Я допоміг йому скинути одяг і лягти. 

— Тепер ти точно заснеш, Джеку, — сказав я. 

— Ага, — відповів Джек. — Тепер точно. 

— На добраніч, Джеку, — мовив я. 

— Добраніч, Джеррі, — відповів він. — Нема в мене більше друзів, крім тебе. 

— Ет, перестань, — відмахнувся я. 

— Нема в мене більше друзів, — повторив Джек, — тільки ти. 

— Спи вже, — сказав я. 

— Сплю, — відповів Джек. 

Унизу Гоґан сидів за столом у своєму кабінеті й читав газету. Він підняв голову. 

— Ну що, поклав свого друзяку спати? — запитав. 

— Він сам відключився. 

— Ліпше вже так, ніж взагалі ока не стулити, — зауважив Гоґан. 

— Це точно. 

— А тим спортивним писакам цього ніяк не втовкмачиш, — додав Гоґан. 

— Іду я теж спати, — сказав я. 

— Добраніч, — мовив Гоґан. 

Уранці я зійшов униз близько восьмої і поснідав. Гоґан уже тренував клієнтів в амбарі. Я пішов туди й дивився, як вони займаються. 

— Раз! Два! Три! Чотири! — рахував Гоґан. — Здоров, Джеррі! — сказав він. — Джек уже встав? 

— Ні. Ще спить. 

Я повернувся до своєї кімнати і спакував речі. Десь о пів на десяту я почув, як у сусідній кімнаті прокинувся Джек. Він спустився сходами, я пішов услід за ним. Джек снідав. Увійшов Гоґан і зупинився біля стола. 

— Як чуєшся, Джеку? — запитав я. 

— Непогано. 

— Добре спав? — поцікавився Гоґан. 

— Виспався, як має бути, — відповів Джек. — У роті гидко, але голова не тріщить. 

— Добре, — сказав Гоґан. — Значить, віскі було таке, як треба. 

— Допишеш до рахунку, — мовив Джек. 

— Коли ви хочете їхати до міста? — запитав Гоґан. 

— Перед обідом, — відповів Джек. — Тим потягом, що об одинадцятій. 

— Сідай, Джеррі, — сказав Джек. 

Гоґан вийшов. 

Я сів за стіл. Джек їв грейпфрут. Коли йому траплялась кісточка, він випльовував її на ложку і клав на тарілку. 

— По-моєму, я добряче набрався вчора ввечері, — мовив він. 

— Випив трохи віскі. 

— І намолов дурниць. 

— Та перестань. 

— Де Гоґан? — запитав Джек. 

Він уже закінчив із грейпфрутом. 

— У себе в конторі. 

— Що я там казав про ставки? — запитав Джек. 

Він колупався ложкою у грейпфруті. 

Прийшла служниця — принесла яєчню з шинкою і забрала грейпфрут. 

— Принесіть ще склянку молока, — сказав їй Джек. 

Вона вийшла. 

— Ти сказав, що поставив п’ятдесят тисяч на Волкотта, — мовив я. 

— Так і є, — відповів Джек. 

— Багатенько. 

— Не подобається мені та затія, — сказав Джек. 

— Може, щось зміниться. 

— Ні, — відповів Джек. — Йому той титул кров з носа потрібен. Ті спритники знають, на кому заробити. 

— Ніколи не знаєш, як буде. 

— Та ні. Йому потрібний титул. Він дорожчий йому за всякі гроші. 

— П’ятдесят тисяч — немала сума, — зауважив я. 

— Я все розрахував, — сказав Джек. — Я не можу виграти. Ти ж знаєш, що я ніяк не можу виграти. 

— Поки ти на ринзі, шанс є завжди. 

— Ні, — заперечив Джек. — Зі мною все скінчено. Це просто розрахунок. 

— Як ти чуєшся? 

— Непогано, — відповів Джек. — Мені треба було виспатись, і все. 

— То, може, ти добре виступиш. 

— О, я їм покажу, — сказав Джек. 

Після сніданку Джек замовив міжміську розмову з дружиною. Він стояв у будці й розмовляв. 

— Він уперше подзвонив їй за весь час, відколи тут тренується, — мовив Гоґан. 

— Він їй щодня пише. 

— Не дивно, — гмикнув Гоґан, — адже лист коштує тільки два центи. 

Гоґан попрощався з нами, і чорношкірий масажист Брюс відвіз нас на підводі до станції. 

— До побачення, містере Бреннан, — сказав Брюс на пероні. — Сподіваюсь, ви відірвете йому головешку. 

— Бувай, — відповів Джек. 

Він дав Брюсу два долари. Брюс добряче над ним попотів. Він здавався розчарованим. Джек перехопив мій погляд — я дивився на два долари у Брюсовій руці. 

— Рахунок усе покриває, — сказав він. — Гоґан брав з мене за масаж. 

Дорогою до міста Джек мовчав. Сидів у кутку, встромивши квиток за стрічку на капелюсі, й дивився у вікно. Раптом він обернувся до мене і сказав: 

— Я попередив жінку, що сьогодні заночую в «Шелбі», — мовив він. — Це відразу за рогом від «Ґардена». А завтра вранці піду додому. 

— Добра ідея, — відповів я. — А твоя дружина колись бачила тебе на рингу, Джеку? 

— Ні, — сказав Джек, — не бачила. 

Я подумав про те, якого побоїща він сподівається, якщо не хоче ввечері йти додому. 

Приїхавши до міста, ми взяли таксі до «Шелбі». З готелю вийшов хлопчик і взяв наші валізи, ми підійшли до стійки. 

— Скільки у вас коштують номери? — запитав Джек. 

— Є лише двомісні, — відповів портьє. — Можу запропонувати гарну кімнату за десять доларів. 

— Задорого. 

— Тоді двомісну за сім доларів. 

— З ванною? 

— Аякже. 

— Можеш переночувати зі мною, Джеррі, — сказав Джек. 

— Та ні, — відповів я, — я піду до зятя. 

— Я не кажу, щоб ти платив, — мовив Джек. — Просто не хочу викидати гроші на вітер. 

— Заповніть форму, будь ласка, — сказав портьє. 

Він прочитав наші прізвища. 

— Номер 238. Містер Бреннан. 

Ми піднялися ліфтом. Номер був великий і гарний: два ліжка і двері, що вели у ванну кімнату. 

— Непогано, — сказав Джек. 

Хлопчик, який провів нас нагору, розсунув занавіски й заніс наші валізи. Джек явно не збирався давати йому на чай, тому двадцять п’ять центів витягнув я. Ми помилися, і Джек запропонував піти кудись перекусити. 

Ми пообідали в ресторанчику Джиммі Гендлі. Там було багато знайомих хлопців. Ми вже майже поїли, коли ввійшов Джон і сів за наш столик. Джек майже весь час мовчав. 

— А як твоя вага, Джеку? — запитав його Джон. 

Джек наминав, аж за вухами лящало. 

— Можу навіть одягнутим важитись, — сказав Джек. 

Він ніколи не мав клопоту із зайвою вагою. Був вроджений середньоваговик і ніколи не гладшав. У Гоґана він, навпаки, схуд. 

— Це єдине, про що ти можеш не хвилюватися, — зауважив Джон. 

— Ага, єдине, — відповів Джек. 

Пообідавши, ми пішли в «Ґарден» важитися. Зважування призначили на третю, вага мала бути сто сорок сім фунтів. Замотавшись у рушник, Джек став на вагу. Стрілка не зрушила з місця. Волкотт щойно зважився і стояв неподалік — навколо нього юрмилися люди. 

— Ану подивимось, скільки ти важиш, Джеку, — сказав Фрідмен, агент Волкотта. 

— Добре, але тоді і його при мені зважте, — Джек мотнув головою у бік Волкотта. 

— Скинь рушника, — сказав Фрідмен. 

— Скільки там? — запитав Джек хлопців, які всіх зважували. 

— Сто сорок три фунти, — відповів товстун, який стояв коло ваги. 

— Добряче зігнав, Джеку, — мовив Фрідмен. 

— Тепер його зважте, — сказав Джек. 

Підійшов Волкотт. Широкоплечий блондин з руками, як у важковаговика. Зате ноги мав короткі. Джек був майже на півголови вищий за нього.