— Ех, старі ми, старі, — зітхнула Дейзі. — Були б мо­лоді — посхоплювалися б і пішли танцювати.

— Згадай про Білоксі, — застерегла її Джордан. — Де ти з ним, власне, познайомився, Томе?

— З Білоксі? — Він насилу відірвався від своїх думок. — A я не був з ним знайомий. Це приятель Дейзі.

— Нічого подібного, — заперечила вона. — Я його доти і в очі не бачила. Він приїхав в одному вагоні з вами всіма.

— Так, але відрекомендувався він як твій знайомий. Сказав, що виріс у Луїсвіллі. Ейса Берд привів його на перон в останню мить і спитав, чи не знайдеться для нього місце у вагоні.

Джордан усміхнулась.

— Певно, він просто вирішив на дурняка проїхатися додому. Мені він розповідав, ніби був у вас у Йєлі ста­ростою курсу.

Ми з Томом здивовано перезирнулися.

— Білоксі?

— По-перше, у нас взагалі не було ніякого старости...

Гетсбі нервово постукав носаком черевика по підлозі, й Том раптом повернувся до нього.

— До речі, містере Гетсбі, ви начебто випускник Окс­фордського університету?

— Не зовсім так.

— Але ви начебто навчались там?

— Так, я там навчався.

Пауза. Потім — голос Тома, явно недовірливий, глуз­ливий:

— Певно, ви там навчалися в той самий час, коли Білоксі був у Йєлі.

Знову пауза. Офіціант постукав і ввійшов, несучи по­товчену м’яту й лід, але навіть його «прошу» й тихий рип дверей, що зачинилися за ним, не порушили тиші. Бо зараз, нарешті, мала розв’язатись одна з найбільших загадок Гетсбі.

— Я вже сказав вам: так, я там навчався.

— Це я чув, але мені хотілося б знати, коли саме.

— В дев’ятнадцятому році. Я пробув там лише п’ять місяців. Тому я не можу вважати себе випускником Окс­форду.

Том озирнувся на нас — пересвідчитися, що ми поді­ляємо його недовіру. Але ми всі дивилися на Гетсбі.

— Після перемир’я деяким офіцерам було надано таку можливість, — вів він далі. — Право на вступ до будь-якого університету Англії чи Франції.

Мені закортіло підвестись і поплескати його по спині. Знову — вже вкотре — я сповнився цілковитої віри в нього.

Дейзі, тамуючи усмішку, підвелась і підійшла до столу.

— Відкоркуй пляшку, Томе, — звеліла вона, — я приго­тую тобі м’ятний коктейль. Вип’єш і забудеш, що пошив­ся в дурні... Дивись, яка гарна м’ята!

— Зажди, — огризнувся Том. — Я хочу поставити міс­терові Гетсбі ще одне запитання.

— Запитуйте, — чемно сказав Гетсбі.

— Чому ви, власне, дозволяєте собі втручатись у моє родинне життя?

Гетсбі нарешті домігся свого — розмова пішла начис­тоту.

— Нічого він собі не дозволяє. — Очі Дейзі злякано перебігали з одного на другого. — Це ти собі дозволяєш. Будь ласка, тримай себе в руках.

— Он як? — скипів Том. — Це що ж тепер, мода така пішла — тримати себе в руках і милуватись, як містер Казна-Хто-Казна-Звідки залицяється до твоєї дружини? Е, ні, такого ви від мене не діждете... Я бачу, чим це пахне: сьогодні — геть сім’ю, родинні устої, завтра — під три чорти взагалі усе, і нехай чорні одружуються з білими!

Розпалений власним маячним ораторством, він уже почував себе самотнім захисником останньої барикади цивілізації.

— Здається, ми тут усі білі, — пробурмотіла Джордан.

— Я, звісно, не те, що інші, — популярністю похвали­тися не можу. Я не влаштовую бучних бенкетів. А в наш час хто має друзів? Тільки той, хто робить зі свого дому хлів.

Хоч який я був злий — а він усіх нас розізлив, — мене мимоволі брав сміх щоразу, як він виголошував якусь нову сентенцію. Це таки кумедно — коли на твоїх очах гульвіса перевтілюється у святенника!

— А тепер послухайте, що я вам скажу, друже... — почав Гетсбі.

Але Дейзі вгадала його намір.

— Ні, ні, не треба, — жалібно перепинила вона. — Слухайте, їдьмо всі додому, їдьмо, га?

— А й справді. — Я підвівся. — Їдьмо, Томе. Нікому не хочеться пити.

— Я хочу знати, що має сказати мені містер Гетсбі.

— Ваша дружина вас не кохає, — сказав Гетсбі. — І ні­коли не кохала. Вона кохає мене.

— Ви збожеволіли! — вигукнув Том.

Гетсбі, пополотнілий від хвилювання, зірвався на ноги.

— Вона вас ніколи не кохала, чуєте? — закричав він. — Вона пішла за вас тільки тому, що я був бідний і вона втомилася чекати. Це була жахлива помилка, та все одно вона ніколи не кохала нікого, крім мене!

Тут ми з Джордан спробували були піти, але Том і Гетсбі почали навперебій, один від одного наполегливі­ше, вимагати, щоб ми залишилися, мовби даючи зрозу­міти, що їм нема чого приховувати від нас і що нам взагалі випало велике щастя — відчути на собі силу їх­ніх пристрастей.

— Сідай, Дейзі. — Том марно силкувався перейти на батьківський тон. — Про що, зрештою, йдеться? Я хочу по­чути все — від початку й до кінця.

— Я вже сказав вам, про що йдеться, — мовив Гет­сбі. — І триває воно вже п’ять років, тільки ви про це не знали.

Том рвучко обернувся до Дейзі.

— Отже, ти п’ять років зустрічалася з цим суб’єктом?

— Ні, ми не зустрічались, — відповів Гетсбі. — Зустрі­чатися ми не могли. Але протягом усіх тих п’яти років ми кохали одне одного, друже, а ви не знали про це.

— І оце все? — Том по-пасторському з’єднав пучки своїх товстих пальців і відкинувся на спинку крісла. — Ви божевільний! — гримнув він. — Не знаю, що там між вами було п’ять років тому, до мого знайомства з Дейзі, — хоч, їй-богу, мені невтямки, як ви спромоглися навернутись їй на очі, хіба що доставляли на кухню продукти з бакалійної крамниці. Але решта — то все брехня, мерзенна брехня. Дейзі кохала мене, коли ми одружувались, і кохає мене тепер.

— Ні, — похитав головою Гетсбі.

— А я кажу — кохає. Просто з нею трапляється: на­вигадує собі всякого і зопалу утне дурницю. — Він мудро покивав. — А головне, і я її кохаю. Я не святий, буває, що й побавлюся трошки, й попустую, але врешті я завжди повертаюся до Дейзі й кохаю тільки її одну.

— Який же ти гидкий, — сказала Дейзі. Вона оберну­лася до мене, голос її зазвучав на октаву нижче, і кім­ната, здавалося, сповнилася зневаги, що бриніла в ньо­му. — Ти знаєш, чому нам довелося виїхати з Чикаго? Ні? Дивно, що ніхто досі не потішив тебе роз­повіддю про те, як він там «трошки побавився».

Гетсбі підійшов і став поряд неї.

— Не треба, Дейзі, — сказав він твердо. — Все це вже позаду й не має ніякого значення. Ти тільки скажи йому правду — скажи, що ніколи його не кохала, — і все це забудеться раз і назавжди.

Вона звела на нього невидющі очі.

— Господи... як... як я могла його кохати?

— Ти ніколи його не кохала.

Дейзі завагалась. Вона подивилася на Джордан, на мене з якимось благальним виразом в очах, неначе лише тепер зрозуміла, що робить, — і неначе досі, власне, зов­сім і не збиралася нічого робити. Але вона зробила. Відступати було вже запізно.

— Я ніколи не кохала його, — сказала вона з види­мою нехіттю.

— Навіть у Капіолані? — раптом спитав Том.

— Так.

Знизу, з бального залу, на гарячих хвилях повітря спли­вали стлумлені, здушені акорди.

— Навіть того дня, як я ніс тебе на руках з Панч-Баулу, щоб ти не замочила ноги? — В голосі його за­бриніла хрипка ніжність. — Дейзі?..

— Прошу тебе, перестань, — промовила вона холод­но, але вже без злості. Потім подивилася на Гетсбі. — Ну, от і все, Джею, — сказала вона й почала запалю­вати сигарету, але рука її тремтіла. Нараз вона жбур­нула сигарету разом із запаленим сірником на килим. — Ні, ти забагато хочеш! — скрикнула вона. — Я кохаю тебе тепер — хіба цього не досить? Я не можу змінити того, що було. — Вона заплакала, безпорадно дивлячись на нього. — Колись я кохала його, — але тебе я також ко­хала.

Гетсбі широко розплющив очі, а тоді заплющив їх зо­в­сім.

— Мене ти також кохала, — повторив він.

— І це теж брехня! — люто кинув Том. — Ви переста­ли існувати для неї. Господи, та нас із Дейзі зв’язує стільки такого, про що вам не дано знати, такого, що не забувається й не забудеться ніколи!