— А ця нова вам подобається? — спитав Том. — Я ку­пив її тиждень тому.

— Гарна, що й казати. І така жовтенька, — відповів Вільсон, натужно орудуючи важелем насоса.

— Хочете — продам?

— Продасте, аякже, — кволо посміхнувся Вільсон. — Але ота, стара, придалася б, на ній я міг би трохи за­ро­бити.

— Чого це раптом вам так припекло з грошима?

— Засиділися ми тут. Пора вже куди-небудь перебратись. Ми з жінкою хочемо податися на Захід.

— І жінка хоче? — приголомшено вигукнув Том.

— Вона мені про це десять років торочить. — Він на мить прихилився спиною до бензоколонки, захистивши долонею очі від сонця. — А тепер я й не питатиму її, поїде, і край. Я заберу її звідси.

Синя машина Тома промчала повз нас у хмарі ку­ряви, чиясь рука помахала з віконця.

— Скільки з мене? — різко запитав Том.

— Оце два дні тому почув я про неї якусь химерію, — вів далі Вільсон. — Через те й поклав собі поїхати звід­си. І з приводу машини через те вам надокучав.

— Скільки з мене?

— Долар двадцять центів.

Від нестерпної, несамовитої спекоти в мене паморочи­лось у голові, й минула неприємна хвилина, перше ніж я збагнув, що підозра Вільсона, власне, ще не впала на Тома. Вільсон довідався тільки, що Міртл живе ще й іншим, потаємним життям у чужому й невідомому йому світі, й це приголомшило його так, що він занедужав. Я подивився на нього, потім на Тома, який менше ніж годину тому зробив для себе таке саме відкриття, — і мені спало на думку, що ніякі розумові чи расові відмінності між людьми не бувають такими глибокими, як від­мінність між людиною хворою і здоровою. Вільсон був хворий, ганебно хворий — і вигляд мав такий винуватий, наче щойно збезчестив беззахисну дівчину.

— Гаразд, я продам вам ту машину, — сказав Том. — Завтра надвечір вона буде у вас.

Той закуток завжди справляв на мене якесь невловимо зловісне враження, навіть при яскравому денному світлі. Ось і тепер я мимоволі озирнувся, неначе від­чувши за спиною небезпеку. Величезні очі доктора Т. Дж. Еклберга невсипуще стежили за нами з-понад ку­чугур жужелиці, але незабаром я помітив, що за нами на­глядає ще одна пара очей — і з куди ближчої відстані. В одному з вікон над гаражем фіранка була трохи відхилена, і звідти на нашу машину дивилася Міртл Віль­сон. Цілком захопившись тим спостереженням, вона не помічала навіть, що на неї теж дивляться, і різні почуття проступали на її обличчі, мов предмети на фотознімку, зануреному в проявник. Вираз її обличчя був мені напро­чуд знайомий, я не раз бачив його на обличчях інших жінок, але цього разу він дивував і спантеличував ме­не, — аж поки я здогадався, що розширені ревнивим жа­хом очі Міртл дивляться не на Тома, а на Джордан, яку вона прийняла за його дружину.

Ніяку душу сум’яття не збурює так, як душу неглибоку. Коли ми від’їхали від гаража, Том повів машину, мов гнаний хвиським батогом паніки. Ще годину тому його дружина та його коханка належали йому неподільно й беззастережно, а тепер обидві невтримно вислизали з його рук. І він інстинктивно натискав на акселератор, охоплений подвійним бажанням — наздогнати Дейзі й утекти від Вільсона. Ми мчали в напрямку Асторії зі швидкістю п’ятдесят миль на годину, аж доки побачили попереду знайоме синє авто, що неквапно їхало між па­вучими лапами ферм наземної залізниці.

— Обабіч П’ятдесятої вулиці є великі кінотеатри, що добре провітрюються, — сказала Джордан. — Ех, люблю Нью-Йорк улітку, в надвечір’я, коли він зовсім порож­ній. Є в ньому щось хтиве, перестигле, — от ніби підста­виш руки і в них посиплються дивовижні плоди.

Слово «хтиве» ще більше розтривожило Тома, та перше ніж він здобувся на відповідь, синє авто зупини­лось і Дейзі помахом руки попросила нас під’їхати.

— Куди поїдемо? — гукнула вона.

— Може, в кіно?

— В таку спекоту? — скривилася вона. — Ні, ви собі їдьте, а ми покатаємось і заїдемо по вас після сеан­су. — Вона зробила слабку спробу пожартувати. — Зу­стрінемося десь на розі. Ви мене легко впізнаєте: я буду чоловіком з двома сигаретами в зубах.

— Не будемо сперечатися посеред дороги, — роздра­товано сказав Том. Позад нас уже обурено сигналив ва­говоз. — Їдьте за нами — повз Центральний парк, з пів­денного боку, до готелю «Плаза».

По дорозі він раз у раз оглядався, шукаючи їх очима, і якщо вони затримувалися десь на перехресті, стишував швидкість, аж доки вони не наздоганяли нас. Певно, він боявся, що вони майнуть у бічну вулицю і зникнуть з його очей та його життя — назавжди.

Але вони не втекли. І ми всі разом зробили щось зо­всім недоладне — найняли в «Плазі» вітальню номера-люкс.

Подробиці тривалої і галасливої суперечки, внаслі­док якої ми опинилися в тій вітальні, не затримались у моїй пам’яті, хоч я й тепер виразно, всім тілом пам’ятаю, як під час тієї суперечки штани, мов слизькі змії, обви­валися круг моїх ніг і холодні намистини поту безнастан­но скочувалися по спині. Почалося все з пропозиції Дейзі найняти в готелі п’ять ванних кімнат і скупатися в холодній воді, і з цього вже зродилася реальніша ідея «влаштуватися де-небудь і випити по м’ятному коктей­лю з льодом». Всі ми, звісно, повторювали при цьому: «Безглузда вигадка!» — і всі разом, перебиваючи одне одного, вели переговори із спантеличеним портьє, вважа­ючи — чи, може, вмовляючи себе, — що нам дуже весе­ло...

Кімната була велика й задушна, і хоч було вже по четвертій, у вікна, коли їх розчинили, повіяло тільки гарячим запахом кущів з парку. Дейзі підійшла до дзер­кала і, стоячи спиною до нас, почала поправляти зачіс­ку.

— Який шикарний апартамент, — шанобливо проше­потіла Джордан, і всі засміялися.

— Відчиніть ще одне вікно, — звеліла Дейзі, не обертаючись.

— А більше нема.

— То треба подзвонити, щоб принесли сокиру...

— Облишити балачки про спеку — ось що нам тре­ба, — роз­дратовано сказав Том. — Якби ти менше про неї цвенькала, ми б її менше помічали.

Він розгорнув рушник і поставив на стіл привезену пляшку віскі.

— Ну чого ви до неї чіпляєтеся, друже? — озвався Гетсбі. — Зрештою, це ж ви схотіли їхати до міста.

На мить запала тиша. Телефонний довідник зірвався з гачка й гепнувся на підлогу. Джордан прошепотіла: «Пробачте», — але цього разу ніхто не засміявся.

— Я зараз підніму, — сказав я.

— Не треба, я сам. — Гетсбі уважно оглянув розірва­ний шнурок, зацікавлено гмукнув і кинув довідник на стілець.

— Вам воно не в’язне в зубах? — гостро спитав Том.

— Що саме?

— Оте ваше слівце — «друже». Де ви його підчепили?

— Слухай, Томе, — сказала Дейзі, відвертаючись від дзеркала. — Якщо ти почнеш говорити людям грубощі, я не лишуся тут ні хвилини. Подзвони краще, щоб нам принесли льоду й м’яти до коктейлю.

Том зняв трубку і в ту ж мить стиснена спека вибухла й задвигтіла — в бальному залі під нами загриміли урочисті акорди «Весільного маршу» Мендельсона.

— Ні, ви уявляєте, — одружуватись у таку спекоту! — приголомшено вигукнула Джордан.

— А що — я сама виходила заміж у середині черв­ня, — згадала Дейзі. — У середині червня, та ще й у Луїсвіллі! Хтось навіть зне­притомнів. Хто це був, Томе?

— Білоксі, — коротко відповів він.

— Так-так, його звали Білоксі. «Мопсик» Білоксі, по­стачальник коксу — згадала! — і родом був з Білоксі, штат Теннессі.

— Його тоді віднесли до нас додому, — підхопила Джордан, — бо ми мешкали зразу ж за церквою. І він огинався у нас цілих три тижні, поки тато не виставив його за двері. А наступного дня тато помер. — Помовчав­ши, вона додала, немовби вибачаючись перед пам’яттю батька: — Але одне до другого ніякого стосунку не мало.

— Я мав знайомого Білла Білоксі, але він був з Мем­фіса, — докинув я.

— Це його двоюрідний брат. За ті три тижні я встиг­ла вивчити увесь його родовід. Він мені подарував алю­мінієву ключку для гольфа — я й досі нею граю.

Музика внизу урвалася — почалася шлюбна церемо­нія. Потім у вікно вдерлося гучноголосе «Слава-а-а!» Крик перейшов у радісний гамір, а тоді, нарешті, ушкварив джаз — почалися танці.