— Та ні, — жваво відмовив Білл. — У нас гості. Ти що, не знаєш?

— Ну, на один танець можемо ж обмінятися?

Білл підняв на нього здивований погляд.

— Я думав, ти знаєш! — вигукнув він. — Тут Ерміні. Весь вечір тільки про тебе й говорить.

— Ерміні Бібл!

— Так, разом із батьками та молодшою сестрою. Вранці приїхали.

Тепер емоції, пережиті двома годинами раніше, завирували в ньому по-справжньому, але цього разу Безіл знав причину. Дівчинка, у якої було на диво знайоме обличчя, виявилася молодшою сестрою Ерміні Гілберт Лабусс Бібл. Його думки поринули в далеке минуле, до довгого тогорічного вечора на веранді Кампфів, що виходила на озеро, аж раптом у вухах пролунав справжній голос Ерміні: «Безіле!» — і блискуча красуня п’ятнадцяти років підлетіла до нього, стиснула його пальці так, немов була готова відразу опинитися в його обіймах. Від радості її голос звучав дещо хрипко, хоча вона і була в тому самому віці, коли радість зазвичай маскується за збентеженими усмішками і невиразним бурмотінням. Зате Безіла, всупереч поривам серця, скувало незручністю та збентеженням. Він навіть відчув деяке полегшення, коли Білл Кампф, який приділяв тепер своїй чарівній кузині значно більше уваги, ніж торік, повів її танцювати.

— Хто така? — суворо запитала Рода, коли він, як в тумані, повернувся до неї. — Я її раніше не бачила.

— Просто дівчина. — Він ледве розумів, що говорить.

— Я це сама зрозуміла. А звуть її як?

— Мінні Бібл, з Нового Орлеана.

— Ото ж бо пихата! Ніколи не зустрічала таких чванливих дівчат.

— Цить! — мимоволі вирвалося у Безіла. — Пішли танцювати.

Лише через годину страждань, тягар Безіла взяв на себе Гектор Крам, і через кілька танців Безіл зміг запросити Мінні, яка тепер була в центрі людського коловороту. Але вона змогла його винагородити тим, що взяла його за руку і потягнула за собою на навислу над темним озером веранду.

— Давно б так, — прошепотіла Мінні, інстинктивно вибравши найтемніший куток. — Я підозрювала, що у тебе нове захоплення.

— Зовсім ні, — з жахом запевнив він. — Вона мені майже як двоюрідна сестра.

— Я завжди знала, що ти непостійний. Але не думала, що забудеш мене так  швидко.

Вона потроху наближувалася до нього, поки вони не торкнулися одне одного. Її очі, зустрівшись з його поглядом, сказали: «Хіба це важливо? Ми наодинці».

Раптом, охоплений незрозумілою панікою, він скочив на ноги. Ну хіба міг він поцілувати її ось так — відразу? Між ними тепер стояв цілий рік. Неабияк схвильований, Безіл тинявся туди-назад, повторюючи: «Як я радий тебе бачити!» — і супроводжував це не надто оригінальне твердження удаваним сміхом.

Зберігаючи самовладання, в якому вже відчувалася зрілість, Мінні спробувала його заспокоїти: «Безіле, йди-но сюди, сядь!»

— Я зараз, — видихнув він так, ніби зараз знепритомніє. — Трішки розхвилювався, та й все.

І знову він видав смішок, який навіть йому, наперекір стукоту у вухах, видався дурнуватим.

— Я приїхала на три тижні. Хіба це не дивовижно? — і, з виразною теплотою в голосі, додала: — Пам’ятаєш, як того дня, на веранді у Білла?

У відповідь він зміг лише пробурмотіти:

— Я тепер вдень не можу — працюю.

— Зустрічатися, Безіле, можна і ввечері. Тут лише пів години автомобілем.

— У мене немає автомобіля.

— Ну, можеш у рідних попросити.

— У нас електромобіль.

Вона терпляче вичікувала. Він, як і раніше, її зачаровував — цікавий, непередбачуваний, дещо сумний.

— Я бачив твою сестру, — випалив він, сподіваючись хоча б таким способом подолати якусь хворобливу, нестерпну святобливість, яку насилала на нього Мінні. — Ви з нею схожі, як дві краплі води.

— Справді?

— Це було якесь диво... — сказав він. — Просто диво! Зараз розповім...

— Я слухаю. — Вона склала руки на колінах і приготувалася слухати.

— Так ось, сьогодні після обіду...

Музика кілька разів замовкала і починалася знову. Тепер оголосили перерву, і в тиші на веранді почулися рішучі кроки: піднявши голову, Безіл побачив Роду та Гектора Крама.

— Мені час додому, — пискнув Гектор ламаним голоском. — Ось Рода.

«Відведи Роду на причал і штовхни в озеро!» — спало на думку Безілу. Але насправді він ввічливо підвівся.

— Де ти вештаєшся, Безіле? — сказала Рода з образою. — Чому ти не повернувся?

— Я якраз йду. — Коли він обернувся до Мінні, голос його злегка здригнувся. — Привести твого кавалера?

— Ні, не турбуйся, — сказала Мінні.

Вона не сердилась, але була дещо здивована. Звідки їй було знати, що хлопець, який настільки покірно дозволив відвести себе геть, саме цієї миті заробляє на навчання в Єлі?

Рідний дід Безіла, який колись був членом комісії університету штату, від самого початку хотів відмовити онука від вступу до Єля; а тепер і мати, уявивши, як її син, голодний і обірваний, щулиться в мансарді, приєдналася до дідових умовлянь. Сума, на яку Безіл міг розраховувати з її боку, була значно меншою за необхідний мінімум, і хоча він вперто не бажав здаватися, його умовили «про всяк випадок» подати документи в тутешній університет.

В адміністративному корпусі він зіткнувся з Едді Пармелі, який представив йому свого супутника — невисокого на зріст і захопленого японця.

— Так-так, — не втримався Едді. — Отже, Єля тобі не бачити?

— І я Єля не бачити, — несподівано встряв містер Утсономі, здивувавши співрозмовників. — О, давним-давно Єля не бачити! — Він несамовито розсміявся. —Так. Справді.

— Містер Утсономі — японець, — пояснив Едді, підморгуючи другу. — Теж абітурієнт.

— І Гарвард, і Принстон теж не бачити, — продовжував містер Утсономі. — Вдома мені пропонували обирати — я вибрав тут.

— Невже? — майже обурився Безіл.

— Звичайно, тут потужніше. Більше селян — відчувається сила та запах землі.

Безіл здивовано витріщився на нього.

— І вам це подобається? — недовірливо запитав він.

Утсономі кивнув:

— Тут я спізнаю справжній американський народ. І тут навчаються дівчата. У Єлі самі хлопчики.

— Але ж тут немає університетського духу, — терпляче пояснив Безіл.

Утсономі перевів нетямущий погляд на Едді.

— Чудово! — пояснював Едді, розмахуючи руками. — Дивовижно! Самі розумієте.

— До того ж дівчата тут... — почав було Безіл, та раптом затнувся.

— Ви знайомі тут дівчата? — усміхнувся Утсономі.

— Ні, не знаю, — рішуче сказав Безіл. — Але я знаю інше: вони не схожі на тих, що приїжджають на бали в Єль. Я взагалі не впевнений, що тут влаштовують бали. Ні, може, місцеві дівчата і нічого, але вони не такі, як ті, яких зустрічаєш в Єлі. Тут вони — просто студентки.

— Чув я, що залицяєшся до Роди Сінклер, — перервав Едді.

— Авжеж! — іронічно всміхнувся Безіл.

—  Тогорічної весни вони мене час від часу запрошували до себе на вечерю, та тепер, коли ти водиш її на всі тан­цюльки...

— На все добре, — квапливо розпрощався Безіл.

Він різко вклонився на шанобливий нахил голови містера Утсономі та пішов геть.

З моменту прибуття Мінні питання щодо Роди почало набувати загрозливих масштабів. Спочатку Безіл просто байдуже ставився до її персони, хоча і трохи соромився її мереживного вбрання, котре викликало дивні думки, однак тепер, зрозумівши, як безжалісно його експлуатують, Безіл зненавидів її. Коли вона скаржилася на головний біль, в його уяві цей біль переростав у затяжну, страждальну хворобу, від якої вона не зцілиться аж до осені, коли він поїде на навчання. Але восьми доларів на тиждень, що платив йому двоюрідний дід, мало вистачити на проїзд до Нью-Гейвена, і Безіл розумів, що мати нікуди його не відпустить, якщо він не втримається на цій роботі.

Не знаючи правди, Мінні Бібл була заінтригована тією обставиною, що хлопець танцював із нею лише раз чи двічі за вечір, та й то ставав понурим і замикався в собі. Спочатку така байдужість зачаровувала її та, мабуть, дещо засмучувала. Та рано сформований бурхливий темперамент заважав їй надалі миритися з такою зневагою, і Безіл болісно спостерігав, як у нього один за одним з’являються суперники. Часом він вважав, що Єль потребує надто високої ціни.