— Слухай, я тобі розповім. Узяв я цього песика ще цуценям, виростив, вигодував. Красень був, ердельтер’єр, породистий, від Мактавіша Шостого.

— Зуб даю, що красень!

— Ще б пак! Слухай...

Заговоривши про свого собаку, Скідді зм’як, й Безіл підсунув йому свій непочатий келих, який той відразу міцно стиснув пальцями. Підкликавши бармена, Безіл замовив ще два «стінгери». На настінному годиннику було п’ять хвилин по шостій.

Скідді говорив і далі. Згодом лише сам погляд на журнальну статтю про собак викликав у Безіла гострий приступ нудоти. О пів на сьому Скідді, похитуючись, підвівся:

— Треба йти... Важливе побачення... Не хотів би засмутити...

— Гаразд. Ходімо до шинквасу та вип’ємо ще по одній наостанок.

Скідді був знайомий з барменом і трохи потеревенив із ним, оскільки час вже не мав значення. Він випив зі своїм давнім приятелем, щоб побажати йому успіху в досить важливій справі. Потім осушив ще келих.

Чверть на восьму Безіл вивів Леонарда Едварда Девіса де Вінчі з бару готелю, залишивши його валізу під опікою бармена.

— Важлива зустріч... — бурмотів Скідді, поки вони чекали таксі.

— Дуже важлива, — підтвердив Безіл. — Я маю переконатися, що ти туди потрапиш.

Коли під’їхала машина, Скідді завалився на сидіння, а Безіл сказав шоферу адресу.

— Дякую тобі, бувай! — вигукнув Скідді. — Зайдімо ще куди-небудь, вип’ємо ще один раз за кращих друзів людини.

— Е ні, — відмовився Безіл, — у тебе надто важлива зустріч.

— Ти правий. Надто важлива.

Машина рушила, і Безіл дивився їй услід, поки вона не зникла за рогом. Скідді їхав на Лонг-Айленд провідати могилу улюбленого песика.

Раніше Безіл не брав до рота ані краплі спиртного, і зараз у його і без того охоплену тріумфальним полегшенням голову вдарило ще й три коктейлі, які йому довелося в себе перехилити. Повертаючись в будинок Дорсі, він звів очі до неба і вибухнув реготом. Почуття власної гідності, що було втрачене минулої ночі, знову повернулося до нього; його гріла впевненість у своїй могутності.

Двері відчинила покоївка, і Безіл інтуїтивно відчув, що в холі на першому поверсі хтось є. Він почекав, поки покоївка піде, потім підійшов до дверей гардеробної та прочинив їх. Там, біля саквояжику, стояла Жобена, роздратована й перелякана водночас. Чи то Безіл, обманутий своєю самовпевненістю, щось переплутав, чи то її личко й справді засяяло від полегшення, коли він увійшов?

— Вітаю. — Вона зняла пальто, повісила його, немов саме для цього сюди увійшла — і вийшла на світло. Її обличчя, чарівне і бліде, випромінювало спокій, ніби вона сіла та склала руки.

— Джордж тебе розшукував, — байдуже повідомила вона.

— Справді? Я бачився з одним приятелем.

З подивом вона відчула легкий запах коктейлю.

— Але мій друг відправився на могилку свого собаки, тому я повернувся додому.

Вона раптом заціпеніла:

— Це був Скідді?

— Він розповідав мені про свого собаку, — похмуро повідомив Безіл. — Що не кажи, а собака — кращий друг людини.

Дівчина сіла на диван і втупилася на Безіла широко розплющеними очима:

— Скідді напився до втрати пульсу?

— Він поїхав на могилу свого собаки.

— От дурень! — вигукнула вона.

— Ти на нього чекала? Невже це твій саквояж?

— Не твоя справа.

Безіл витягнув валізу з гардеробної та заніс у ліфт:

— Сьогодні вона тобі не знадобиться.

В її очах зблиснули сльози відчаю.

— Не здумай пити, — уривчасто сказала Жобена. — Хіба ти не бачиш, на що перетворився Скідді?

— «Стінгер» — кращий друг людини.

— Тобі лише шістнадцять. Гадаю, вчора ти пожартував, коли почав проповідувати ідеї бездоганного життя.

— Звичайно, то був жарт, — погодився він.

— Я ж спочатку подумала, що ти серйозно. Невже ніхто на світі нічого не говорить серйозно?

— Ти подобаєшся мені більше за всіх дівчат на світі, — тихо сказав Безіл. — І це правда.

— Ти мені теж подобався, поки не почав говорити мені, що я не повинна цілуватися.

Він наблизився до неї та взяв її за руку:

— Візьмімо валізу догори, допоки покоївка не прийшла.

Вони увійшли до темної кабіни ліфта і зачинили дверцята.

— Тут десь є вимикач, — сказала вона.

Не випускаючи її руки, він притягнув її до себе й міцно обійняв:

— Це той випадок, коли світло нам зараз не потрібне.

У потягу на зворотному шляху Джордж Дорсі несподівано прийняв рішення. Його зуби зціпилися.

— Зрозумій правильно, Безіле... — він запнувся. — Але скажи: ти пив спиртне на День подяки?

Безіл похмуро кивнув.

— Іноді мене тягне до випивки, — помірковано мовив він. — Не знаю, що з цим вдіяти? У моїй родині всі вмирають від алкоголю.

— Отакої! — вирвалося у Джорджа.

— Але я зав’язав. Дав слово Жобені, що в рот не візьму ані краплі спиртного, поки мені не виповниться двадцять один рік. Вона хвилюється, що я занапащу себе, якщо і далі настільки гультяюватиму!

Джордж якийсь час помовчав.

— Про що ви з нею розмовляли увесь час? Адже я вважав, що ти в гості приїздив до мене, а не до неї!

— Це... це святе, — безтурботно відповів Безіл. — Послухай! Якщо спізнимося на вечерю, попросімо Сема, щоб ввечері не зачиняв вікно в їдальні?

Якось під вечір, у скорботному золотистому сяйві пізнього літа, Безіл Дюк Лі та Ріплі Бакнер-молодший сиділи на ганку домівки родини Лі. У будинку мелодійно задзеленчав телефон, обіцяючи загадкові перспективи.

— Я думав, тобі додому час, — сказав Безіл.

— А я думав, тобі.

— Я зараз піду.

— І я теж.

— Чого ж не йдеш?

— А ти чого?

— Та ось вже йду.

Вони зареготали, і через часті позіхання сміх поступово перетворився на якесь булькання.

Коли знову задзвонив телефон, Безіл похопився:

— Мені ще тригонометрію потрібно вивчити до вечері.

— Ти справді восени збираєшся до Єля? — скептично поцікавився Ріплі.

— Збираюся.

— Усі вважають, що це безглуздий намір — тобі ж усього шістнадцять.

— У вересні сімнадцять буде. Ну бувай. Ввечері зателефоную.

Безіл почув, як його мати взяла слухавку нагорі, і відразу розпізнав у її голосі сумні нотки.

— Так... Еверетте, який жах!.. Так... Боже мій!

Через якийсь час він зрозумів, що йдеться про звичні турботи, пов’язані з родинним бізнесом, і пішов на кухню перекусити. На зворотному шляху він зіткнувся з матір’ю, котра квапливо спускалася сходами. Вона частенько кліпала очима, капелюшок на ній був задом наперед, що свідчило про неабияке хвилювання.

— Мені необхідно з’їздити до твого дідуся.

— Що трапилося, мамо?

— За словами дядька Еверетта, ми втратили силу-силенну грошей.

— Скільки? — стривожився він.

— По двадцять дві тисячі доларів кожен. Але це ще не остаточні підрахунки.

Вона пішла.

— Двадцять дві тисячі! — повторив він пошепки.

Уявлення його про гроші були дещо розпливчасті та побіжні, однак він зауважив, що під час сімейних вечер одвічна розмова про продаж залізничній компанії кварталу на Третій вулиці нещодавно змінилася тривожними бесідами про акції «Західної муніципальної комунальної компанії». О пів на сьому зателефонувала мати й звеліла йому повечеряти. З нестрим­ним занепокоєнням, він сів за стіл на самоті, навіть не зауважив розгорнуту «Міссісіпську компанію»[43], що лежала біля тарілки. Стривожена й сумовита, матір повернулася о сьомій і, впавши поруч з ним на стілець, виклала деталі їхнього фінансового становища: вона, її брат Еверетт і їхній батько втратили більш як вісімдесят тисяч доларів. Її охопила паніка й, сидячи за столом, жінка зацьковано озиралася на всі боки так, ніби гроші витрачалися навіть тут, а вона намагалася негайно скоротити витрати.