«Це не моя справа, просто мені боляче спостерігати за тим, як ваша дочка витрачає своє життя на безпутну людину. Якби я мав дочку з подібним ставленням до життя, я був би тільки вдячний тому, хто зміг би розкрити мені очі, тому я і прийшов до вас. Зрозуміло, після цього я не зможу залишатися у вашому будинку, а тому бувайте».

О чверть на першу, хвилюючись від очікування у вітальні, він почув, як увійшов містер Дорсі. Безіл поквапився нагору, але містер Дорсі вже зайшов у ліфт і натиснув на кнопку. Розвернувшись, Безіл пустився наввипередки з машиною на третій поверх і застав містера Дорсі в холі.

— Це стосується вашої дочки... — схвильовано почав він, — це стосується вашої дочки...

— Слухаю, — зупинився містер Дорсі, — із Жобеною щось не так?

— Мені треба поговорити з вами про неї.

Містер Дорсі засміявся:

— Чи не збираєшся ти просити її руки?

— О ні.

— Ну добре, поговорімо після вечері, коли з’їмо індичку й забудемо про всі негаразди.

Поплескавши Безіла по плечу, він пішов до своєї кімнати.

Це була велика родинна вечеря і, вдаючи, що він поглинений розмовою, Безіл уважно стежив за Жобеною, намагаючись за її вбранням та виразом обличчя розкусити відчайдушні наміри дівчини. Вона майстерно вміла приховувати свої справжні почуття, у чому цього ранку він зміг переконатися особисто, однак кілька разів вона глянула на годинник, після чого щоразу її погляд ставав задумливим.

Після вечері до бібліотеки принесли каву, і Безілу почало здаватися, що пустопорожні балачки надто затягнулися. Коли Жобена несподівано встала і вийшла з кімнати, він кинувся до містера Дорсі.

— Ну, юначе, чим можу зарадити?

— Розумієте... — зам’явся Безіл.

— Наразі вдалий час для розмови — я ситий і щасливий.

— Розумієте... — Безіл знову затнувся.

— Сміливіше. Ми збиралися поговорити про мою Жобену.

Але тут із Безілом трапилося щось неймовірне. Він поглянув на себе збоку — і побачив ябедника, який, перебуваючи в гостях, підло нашіптує містеру Дорсі про його дочку.

— Розумієте... — тупо повторив він.

— Питання перше: чи зможеш ти її забезпечувати? — весело запитав містер Дорсі. — Питання друге: чи зможеш ти тримати її під контролем?

— Забув, що хотів сказати, — випалив Безіл.

Спантеличений, він вибіг із бібліотеки. Кинувшись нагору, він постукав до кімнати Жобени. Ніхто не відповів, тоді він прочинив двері й заглянув усередину. В кімнаті нікого не було, але на ліжку лежав наполовину зібраний саквояж.

— Жобено! — тривожно покликав він.

Відповіді не було. Покоївка, що проходила повз кімнату, повідомила, що міс Жобена робить завивку в маминій кімнаті.

Безіл поквапився вниз, поспіхом надягаючи капелюх і пальто, він напружено згадував, де саме вони якось увечері висадили Скідді де Вінчі. Впевнений, що впізнає будівлю, він проїхав по Лексінгтон-авеню на таксі, помилився трьома парадними дверима — і затремтів від радості, коли на табличці поруч із дзвінком побачив ім’я: «Леонард Едвард Девіс де Вінчі». Натиснувши на кнопку, Безіл почув, як у свердловині внутрішніх дверей повернувся ключ.

Жодного плану в нього не було. Не сподіваючись переконати де Вінчі, він вирішив як у виставі повалити суперника на підлогу, зв’язати й залишити лежати на підлозі, допоки все не вгамується. З огляду на те, що Скідді важив на сорок фунтів більше, завдання було не з легких.

Скідді пакував речі — навіть пальто, недбало кинуте на валізу, не могло приховати цього факту від Безіла. З-поміж різних речей на туалетному столику стояла почата пляшка віскі, а поруч — напівпорожня склянка.

Приховуючи своє здивування, Скідді запропонував Безілу крісло.

— У мене до тебе справа... — Безіл намагався говорити спокійно, — це стосується Жобени.

— Жобени? — спохмурнів Скідді. — Що таке? Це вона тебе прислала?

— Ні-ні. — Безіл проковтнув клубок, що підступив до горла, намагаючись виграти час. — Я тут подумав... хотів із тобою порадитися... розумієш, я бачу, що вона мене недолюблює, але не знаю за що.

На обличчі у Скідді промайнуло полегшення.

— Нісенітниця якась. Вона до тебе добре ставиться. Вип’єш?

— Ні. Зараз не хочу.

Скідді допив склянку; після недовгого вагання прибрав із валізи пальто.

— Мені пакуватися треба, ти вибач, гаразд? За місто їду.

— Звичайно.

— Може, все-таки вип’єш?

— Ні, я нещодавно зав’язав.

— Коли починаєш сіпатися через усілякі нісенітниці, найкраще рішення — алкоголь.

Задзвонив телефон, і він відповів, щільно притискаючи слухавку до вуха:

— Так... Я не можу зараз говорити... Так... Тоді о пів на шосту. Зараз близько четвертої... Потім поясню... Побачимось...— З офісу телефонували, — пояснив він із награною байдужістю. — Чи не надумав ковтнути трохи, га?

— Ні, дякую.

— Облиш хвилювання. Радій життю.

— Неприємно гостювати в будинку і знати, що ти комусь не подобаєшся.

— Та подобаєшся ти їй, подобаєшся! Вона сама мені говорила про це.

Поки Скідді збирав речі, вони обговорювали далі цю ситуацію. В голові у Безіла запаморочилось, нерви були натягнуті до межі, і після кожного запитання, що було поставлене серйозним тоном, він вдавався в безконечні розлогі міркування. Він так і не вигадав нічого ліпшого, аніж залишатися зі Скідді й чекати найкращої нагоди для довірливої бесіди.

Однак тактика «морочити голову» не допомогла; настирливість гостя стала Скідді надокучати. Врешті-решт, він зачинив валізу, залпом осушив склянку і заявив:

— Добре, мені час вирушати.

Вони вийшли разом, і Скідді спіймав таксі.

— Тобі в який бік? — запитав Безіл.

— У передмістя... Тобто в центр.

— Я з тобою, — зголосився Безіл. — Ми могли б... могли б випити... в «Білтморі».

Скідді завагався.

— Я тебе підкину до місця призначення.

Коли таксі загальмувало біля «Білтмора», Безіл не ворухнувся, щоб вийти.

— Хіба ти зі мною не підеш? — з надією запитав він.

Насупившись, Скідді глянув на годинник:

— Часу обмаль.

Безіл засмучено відкинувся на спинку сидіння:

— Самому мені туди йти не варто: я виглядаю дуже молодо, у мене навіть замовлення не приймуть, якщо зі мною не буде когось соліднішого.

Вмовляння подіяли. Скідді вийшов із таксі, примовляючи: «Лишень хутчіш», і вони увійшли в бар.

— Що ти питимеш?

— Що-небудь міцніше, — відповів Безіл, запалюючи першу цигарку за місяць.

— Два «стінгери»[42], — замовив Скідді.

— Це не серйозно.

— Тоді два подвійних «стінгери».

Краєчком ока Безіл зиркнув на годинник. Було двадцять по п’ятій. Не чекаючи, поки Скідді доп’є свій коктейль, він зробив знак офіціанту повторити замовлення.

— Ні-ні! — запротестував Скідді.

— Моя черга, не сперечайся.

— Ти ж не доторкнувся до свого келиха.

Безіл з огидою пригубив коктейль. Він зауважив, що від нової порції спиртного Скідді дещо розслабився.

— Піду я, — машинально вимовив він. — Важлива зустріч.

Тут Безіла осяяло.

— Я от гадаю: чи не завести собаку? — оголосив він.

— Не говори зі мною про собак, — скорботно мовив Скідді. — У мене були жахливі переживання щодо собаки. Я тільки нещодавно оговтався.

— Я вважаю, собака — найкращий друг людини, — не вгамовувався Безіл.

— Справді? — Скідді щосили ляснув долонею по столу. — Я теж так вважаю, Лі. Саме так.

— Ніхто не любить тебе так віддано, як собака, — продовжував Безіл, сентиментально вдивляючись удалечінь.

Тут принесли другу порцію подвійних «стінгерів».

— Дозволь розповісти мені про собаку, якого більше немає, — погодився Скідді. Він глянув на годинник. — Уже спізнююся, та одна хвилина погоди не змінить — ти ж любиш собак.

— Люблю їх понад усе на світі, — Безіл підняв свій перший келих, який ще був наполовину повний. — За наших найкращих друзів, за собак!

Вони випили. На очах Скідді заблищали сльози.