На вулиці уже стемніло, вогні Бродвею нагадували лісову пожежу, і Безіл повільно пішов туди, де світло лилося найяскравіше. З невиразним почуттям схвалення і панування він дивився на величезні поверхні реклам, що сяяли та перетиналися. Тепер він бачитиме їх часто, і його тривожне серце битиметься в унісон з величезним тривожним серцем нації — сюди він приходитиме завжди, коли йому вдаватиметься вирватися зі школи.

Та тепер усе змінилося — він їде до Європи! Безіл раптом зрозумів, що нікуди йому їхати не хочеться. Не міг він не послухатися поклику власної долі та отримати взамін лишень кілька місяців без болю. Послідовне підкорення низки світів — спочатку школа, затим університет, а після і Нью-Йорк — ось про що він мріяв із самого дитинства, пронісши цю мрію з собою до самої юності. І невже глузування якихось хлопчаків зможуть змусити його відмовитися від справжньої мрії і з ганьбою сховатися в тіні? Він стрепенувся, як пес, що виходить з води, і відразу згадав про містера Руні.

Через кілька хвилин він увійшов до бару і, зміряний зацікавленим поглядом бармена, попрямував до столика, де все ще спав містер Руні. Безіл потрусив його за плече — спочатку обережно, потім рішуче. Містер Руні заворушився і почав вивчати очима Безіла.

— Схаменися, — сонно бурмотів він. — Візьмися за розум, а мене не чіпай!

— Я вже взявся! — сказав Безіл. — Чесне слово, я вже взявся за розум, містере Руні! Ходімо до умивальника, вам потрібно вмитися, а в потязі ще зможете поспати, містере Руні... Ну-бо, ходімо, містере Руні, ну, будь ласка...

Скрутний час, здавалося, не закінчиться ніколи. У грудні Безіл знову отримав догану, і аж до весни йому не дозволяли покидати школу. Розпещений матір’ю, він не звик до праці, і з цим, мабуть, не могла б упоратися жодна сила, окрім самого життя; він неодноразово починав усе з чистого аркуша, зазнавав поразки, але він починав знову і знову.

Після Різдва він потоваришував з одним свіжаком на ім’я Меплвуд, утім, вони посварилися через якусь дрібничку; протягом зимового семестру, коли школи для хлопчиків перетворюються на відокремлений маленький світ, що обмежений стінами шкільної будівлі, і дика хлоп’яча енергія лише зрідка дає собі вихід у спортивному залі, Безіл піддавався численним глузуванням і цькуванням за свої справжні та вигадані гріхи, і здебільшого вештався на самоті. З іншого боку, тепер з ним завжди були Тед Фей і патефонна платівка «Прекрасна нічна троянда»... «Тепер усе життя, тільки-но я почую цей вальс...» ...і вогні Нью-Йорка, і думки про те, як він гратиме в футбол восени, і чарівний міраж Єля, і скороминуща весна, що несла з собою надію.

Товстун Гаспар і ще кілька хлопців почали ставитися до нього ввічливо. Якось, повертаючись разом із Товстуном із занять, вони раптом розговорилися про актрис; згодом Безілу вистачило розуму не вихвалятися цією розмовою. Молодші хлопчаки раптом усвідомили, що він славний хлопець, а один із вчителів, який раніше його не любив, раптом дружньо поплескав його по плечу, заходячи до класу. Згодом усе забудеться — можливо, для цього вистачить і одного літа. А у вересні з’являться інші нахабні свіжаки, ну а для нього навчальний рік почнеться з чистого аркуша.

Якогось у лютому, коли хлопці грали в баскетбол, сталося дещо досить вагоме. Він і Брік Вейлз опинилися попереду, на половині противника, і в запалі сутички спортивний зал відлунював від різких ударів і пронизливих вигуків.

— Сюди!

— Білл! Білл!

Безіл вів м’яч по полю, а Брик Вейлз виявився вільним і дав сигнал, що готовий перехопити м’яч.

— Сюди! Лі! Гей! Лі!

Безіл зашарів, дав йому пас і промахнувся. Його покликали на прізвище! Заміна виявилася не надто вигідною, але все ж таки краще, ніж образливе прізвисько або глузування. Брік Вейлс продовжив гру, навіть не помітивши, що тільки-но здійснив — чи ж посприяв здійсненню — чогось такого, що внаслідок вберегло іншого хлопчиська від зарахування до легіону озлоблених, егоїстичних і нещасних неврастеніків. Нам не дано знати, якої рідкісної миті людина відкрита всьому світу, і від найлегшого дотику може згаснути навіки або повністю зцілитися. Мине ця мить — і, можливо, нам уже більше ніколи не вдасться до неї достукатися. І не зцілять її вже ніколи ані наші найбільш цілющі засоби, і не ранять її вже ніколи наші найгостріші мечі.

Лі! Лишень кілька звуків. Але, засинаючи того вечора, Безіл неодноразово повторював їх подумки, розмірковуючи про них, відчуваючи радість від того, що тепер вони з ним назавжди; і він занурився у легкий сон.

У червні, після вступних іспитів до коледжу, Безіл Дюк Лі та ще п’ятеро інших випускників зі школи Св. Ріджиса сіли в потяг, що рушав на захід країни. Двоє зійшли в Піттсбурзі; один пересів на потяг до Сент-Луїса, двійко вийшли в Чикаго; далі Безіл поїхав сам. Перший раз у житті йому захотілося спокою, і тепер він міг вдихати його на повні груди; ближче до кінця навчання все стало значно краще, але загалом навчальний рік видався вкрай невдалим.

На ньому був капелюх фасону «дербі», який увійшов у моду дванадцятого року двадцятого століття, і синій строгий костюм, який видавався на ньому злегка короткуватим від того, що Безіл вже встиг з нього вирости. Що стосується внутрішнього стану, то Безіл був, час від часу, то безтілесним духом, майже не пов’язаний з особистістю і витав у хмарах вражень і емоцій, то — напористим честолюбцем, який відчайдушно намагався контролювати потік подій, що був щаб­лями його особистої еволюції від дитини до чоловіка. Він вірив, що завзятістю можна досягти будь-якої мети — такий принцип нинішньої американської системи виховання, — і його фантастичне честолюбство постійно змушувало його бажати забагато. Він хотів стати видатним спортсменом — яскравим, популярним і неодмінно щасливим. Протягом цього навчального року він був покараний за власну нахабність, за п’ятнадцять років удома його зовсім розбестили, тому тепер він вів себе надто замкнуто, що, укупі зі спостереженнями за оточуючими, зазвичай призводить до зародження муд­рості. Певна річ, для успішного підкорення світу йому було потрібно усвідомити, за що він боровся. Було очевидно: перш ніж досягти певних успіхів у спілкуванні із зовнішнім світом, він зрозуміє, що життя — це вічна боротьба.

День він провів у Чикаго, тиняючись вуличками та уникаючи представників «підземного світу»[12]. Купив детективний роман під назвою «У темряві ночі», а о п’ятій годині вечора забрав валізу з вокзальної камери схову та сів у потяг лінії Чикаго — Мілуокі — Сент-Пол. У вагоні він відразу помітив знайоме обличчя своєї ровесниці, яка також їхала зі школи додому на літні канікули.

Маргарет Торренс було чотирнадцять років; вона була серйозною дівчиною, яку за звичкою вважали красунею — в дитинстві вона справді була досить симпатичною. Півтора року тому після безмовної боротьби Безілу вдалося-таки поцілувати її в чоло. Вони щиро раділи цій зустрічі; кожен із них на якийсь час виявився для іншого втіленням блакитного неба над рідною домівкою та прийдешніх літніх вечорів.

Тоді він вечеряв із Маргарет та її матір’ю у вагоні-ресторані. Маргарет зауважила, що перед нею вже не той надміру самовпевнений хлопчик, якого вона знала торік; Безіл уже не був настільки нестримно жвавий, а задума на обличчі, що з’явилася у нього після нещодавно зробленого відкриття, що не тільки у нього, а й у інших, є і бажання, і можливості — і навіть більші, ніж у нього — сподобалася Маргарет. У цій задумі вона помітила чарівний смуток. Він все ще випромінював умиротворення після бою, який йому довелося витримати. Маргарет він завжди подобався — вона була дівчиною серйозною і совісною, такі інколи його любили, але сам він був не здатний відповісти на їхні почуття — і тепер вона з нетерпінням чекала моменту, коли зможе всім розповісти, яким же він став привабливим!