Минуло пів години. Той, хто по-справжньому її кохав, подарував їй троянди — прекрасні, як вона сама, — а вона з презирством кинула їх до його ніг! Вона розсміялася і повернулася до іншого, і почала танцювати — танцювати шалено, до знемоги. Лунає ніжний дискант флейт і низькі вібруючі звуки арфи. І ось знову ця музика, гостра і щемлива, проноситься сценою, наче хвиля почуттів, що підхоплює її, безпорадну, немов лист на вітрі:

За кілька хвилин під впливом незвичного враження і бажання відірватися від землі, Безіл вийшов постояти в юрбі на театральному ґанку. Погляд його відразу впав на майже забуту примару містера Руні, який зазнав цікавої метаморфози.

Правду кажучи, містер Руні дещо втратив свій звичний вигляд. По-перше, у нього на голові був зовсім інший капелюх — значно менший за розміром, ніж той, що він носив сьогодні зранку. По-друге, обличчя його втратило звичний діловий вираз та набуло відтінку безтурботності і навіть стало ніжно-блідим; краватка та сорочка загадково стирчали назовні, їх більше не приховувало казна-де вимокле наскрізь пальто. Як містеру Руні вдалося лишень за чотири години довести себе до такого стану — можна було пояснити лише тяжкими наслідками ув’язнення палкої і волелюбної душі в школі-пансіоні для хлопчиків. Містер Руні був народжений для праці та подвигів під неосяжним небосхилом, і, навіть не усвідомлюючи цього, він далі упевнено рухався назустріч своїй долі.

— Лі-і-і, — глухо протягнув він, — тобі треба взятися за розум! Я тебе на-а-а-вчу-у-у, як узятися за розум.

Аби уникнути загрозливої перспективи такого навчання прямо в театрі, Безіл зробив невдалу спробу змінити тему розмови.

— Не бажаєте глянути виставу? — запитав він, щоб явно полестити містеру Руні своїм припущенням, що той ще здатний дійти до крісла в залі. — Вона неймовірна!

Містер Руні зняв капелюха, продемонструвавши своє наскрізь мокре, скуйовджене волосся. Десь у глибині його свідомості на мить зажевріла картина навколишньої дійсності.

— Нам-м-м-м треба повертатися до школи, — мовив він серйозним та невпевненим тоном.

— Але вистава ще не закінчилася, — з жахом запротестував Безіл. — Мені необхідно додивитися останній акт!

Похитнувшись, містер Руні поглянув на Безіла, смутно розуміючи, що віддав себе цілком і повністю в руки цього хлопчиська.

— Гаразд, — погодився він. — Я піду поки де-небудь поїм. Зустрінемось біля чорного ходу!

Він різко розвернувся та пошкандибав, похитуючись, сходами вниз, і, не розмірковуючи, запаморочливою дугою дістався сусідньої будівлі, де містився бар. Вражений Безіл повернувся в партер.

ДІЯ ТРЕТЯ. Сад на даху будинку містера ван Астора. Ніч.

Минуло пів години. Зрештою, все наближалося до щасливого фіналу. Актор-комік перевершив самого себе, він з однаковою готовністю то плакав, то сміявся, а в яскравому тропічному небі витало очікування щастя. Ще один принадно-жалібний дует — і раптом довга мить незрівнянної краси закінчилася.

Безіл задумливо стояв у фойє, спостерігаючи, як повз нього проходили глядачі. Завдяки материному листу і цій виставі його розум очистився від гіркоти й спраги помсти — він знову став самим собою, і йому захотілося чинити виключно правильно. Він замислився, чи безпомилковим рішенням буде доставити містера Руні назад до школи? Безіл почимчикував до бару, обережно прочинив двері та зазирнув досередини. Він побачив єдине: біля шинквасу містера Руні не було. Тоді він трохи провештався вулицею, повернувся і знову спробував увійти. В його очах ці двері скидалися на хижі щелепи; оскільки він відчував страх перед салуном — адже був вихований у давніх традиціях Середнього Заходу. На третій раз спроба увінчалася успіхом. Містер Руні міцно спав за столиком у дальньому кінці зали.

Безіл знову вийшов надвір, походив туди-сюди, замислившись. А що, коли дати містеру Руні ще пів години? Коли не отямиться, доведеться їхати без нього. Зрештою, містер Руні після закінчення футбольного сезону постійно отруював йому життя, і тепер Безіл міг просто вмити руки, а через кілька днів навіки забути про цю школу.

Він уже кілька разів провештався вперед-назад, коли помітив вивіску «Службовий вхід», окинувши оком алею біля театру. Можна було поспостерігати за виходом акторів!

Безіл зупинився. Повз нього потоком йшли дівчата, але це були часи, коли образи актрис в пресі прославляти було не заведено; цих по-простому одягнених дівчат він прийняв радше за гардеробниць. Затим вийшла дівчина під руку з юнаком, і Безіл розвернувся і навіть пробіг кілька кроків вулицею, немов побоюючись, що вони його впізнають — а потім кинувся назад, дихаючи так гучно, немов у нього стався серцевий напад — адже дівчина, блискуча юна дев’ятнадцятирічна красуня, була Вона, а поруч з нею йшов не хто інший, як сам Тед Фей!

Тримаючись за руки, вони пройшли повз; Безіл мимоволі вирушив слідом. Вона на ходу щиро пригорнулася до Теда Фея, і стало зрозуміло — їх пов’язують найніжніші почуття. Перейшовши на протилежний бік Бродвею, вони звернули до готелю «Нікербокер», а Безіл, який відстав футів на двадцять, пішов за ними і встиг помітити, як вони увійшли до зали, де накрили столики для вечірнього чаю. Офіціант посадив їх за столик для двох, взяв замовлення, і вони, залишившись наодинці, палко пригорнулися одне до одного. Безіл помітив, що Тед Фей тримає в своїх долонях її руку, затягнуту в рукавичку.

Кімната, де пили чай, відокремлювалася від головної зали лише ланцюжком декоративних ялинок у горщиках. Безіл пройшов уздовж горщиків до канапи, що стояла майже навпроти їхнього столика, і сів там.

Дівчина говорила тихо, трохи затинаючись, не так впевнено, як на сцені, і доволі сумно:

— Так, Теде, звичайно!

Доволі часто протягом їхньої розмови вона повторювала: «Так, Теде, звичайно!», або: «Це не так, Теде!». Тед Фей говорив тихо, і Безіл не міг нічого розібрати.

— ...він сказав — через місяць, і він не має наміру більше чекати... Якоюсь мірою так, Теде... Це складно пояснити, але ж він зробив усе і для моєї мами, і для мене... Навіщо себе обманювати? Це безпрограшна роль, він міг доручити її будь-якій актрисі та зробити з неї знаменитість... Він надзвичайно турботливий... Я йому багато чим зобов’язана!

Безіл прислухався щосили, охоплений неабияким хвилюванням; тепер він чув і те, що говорив Тед Фей.

— А ще кажеш, що любиш мене.

— Зрозумій, рік тому, навіть більше, я пообіцяла вийти за нього заміж.

— Скажи йому правду: що любиш мене! Попроси його відпустити тебе!

— Це не оперета, Теде!

— Так, тут щось криється, — гірко сказав він.

— Пробач, любий мій Теде, але від таких розмов я втрачу глузд. Мені стає щоразу тяжче.

— Я в будь-якому разі поїду з Нью-Гейвена.

— Ні, нікуди ти не поїдеш! Ти залишишся, а навесні почнеш грати в бейсбол. Ти ж для цих хлопців — взірець! А якщо ти...

Він уривчасто засміявся:

— Хто б розповідав мені про взірців!

— А в чому річ? Я живу з ношею відповідальності перед Бельцманом. І тобі, як і мені, доведеться змиритися з тим, що нам не дано бути разом.

— Джері! Ти не відаєш, що твориш! Тепер усе життя, тільки-но я почую цей вальс...

Безіл встав і поквапився до виходу з готелю. Його переповнювали емоції. Він перебував у стані сильного емоційного замішання. Він зрозумів не все, що почув, але кинутий ним крадькома погляд на особисті стосунки цих двох, у ніг яких, як здавалося йому зі скромної висоти його життєвого досвіду, був увесь світ, показав йому, що життя для всіх без винятку — це боротьба, і нехай здалеку вона і видається блискучою, насправді вона завжди складна, на подив примітивна і дещо сумна.

І вони житимуть далі. Тед Фей повернеться до Єля, засуне її портрет у шухляду столу і знову почне вибивати свої знамениті хоум-рани при переповнених базах наступної весни; о пів на дев’яту вечора знову підніметься завіса, але в її житті вже не буде чогось теплого і юного — того, чим вона володіла ще вчора.