Безумовно, так воно й було! Він відчув, як його раптом накрила хвиля моральної переваги. Цієї миті його осінило — як раніше він міг віддавати перевагу компанії тих просторікуватих дівчат?

— Безіле, як добре, що ми їдемо на Схід! Може, ми навіть сядемо на один потяг!

— Може. Я з нетерпінням цього чекаю, — ввічливо погодився він. — Сьогодні купив собі довгі штани. Довелося придбати, бо до школи збираюся.

Одна з дам, що перебувала в ложі, нахилилася до нього.

— Я дуже добре знаю твою матір, — сказала вона. — А ще — твого друга. Я — тітка Ріплі Бакнера.

— Радий знайомству.

— Ріплі такий приємний хлопчик! — засяяла місіс ван Шеллінгер.

Тільки-но згадали ім’я, як з’явився сам його володар. На порожній, яскраво освітленій арені, винирнула невелика потворна процесія — щось на кшталт шоу ліліпутів із представленням веселого, розгульного життя. Попереду маршували Г’юберт Блер та Олівія. Парубок, мов камердинер, під акомпанемент верескливого сміху Олівії, розмахував у повітрі своєю тростиною. За ними чимчикували Елвуд Лімінг та його юна леді, прирісши так близько одне до одного, що кроки давалися їм з неабиякими труднощами, оскільки вони майже здавили одне одного в обіймах. Ганебним завершенням процесії були Ріплі Бакнер та недавня подруга Безіла, котра, конкуруючи з Олівією, видавала не менш пронизливі звуки.

Як зачарований, Безіл втупився в Ріплі: вираз обличчя останнього якось цікаво змінювався. Мить — і він нестримним реготом підхоплював загальний тон процесії; ще мить — і на обличчі застигала страждальницька гримаса так, мовби парубок розчарувався в тому, що вечір вдався.

Процесія привернула до себе значну увагу — настільки значну, що не лише Ріплі, який пройшов за чотири фути від ложі, зрозумів на кому сфокусовані погляди її мешканок. Об’єкт пильної уваги не міг чути, як із ложі пролунало зацікавлене зітхання і її мешканки взялися за гнівні перешіптування.

— Які кумедні дівчата! — промовила Гледіс. — А той хлопець попереду — це Г’юберт Блер?

— Так.

З-за спини Безіла долинув уривок бесіди: «...і завтра його мати обов’язково про це дізнається!».

Поки Ріплі перебував у всіх на виду, Безіл відчував за нього болісний сором, та всередині нього відразу прокотилася хвиля моральної переваги — ще сильніша, ніж попередня. Безіл захлинався б від щастя, якби не розумів, що через цей інцидент матір Ріплі може заборонити синові поїхати до школи. Проте за кілька хвилин і це почало здаватися цілком терпимим... Але в душі Безіл був зовсім не злим. Просто природна жорстокість його виду до приречених ще не встигла прикритися личиною лицемірства — от і все.

У вибухах пострілів, під мелодії «Діксі» та «Всіяного зорями стяга» битва під Геттісбургом добігла кінця. Виходячи з ложі до припаркованих неподалік машин, Безіл, в раптовому пориві, підійшов до тітки Ріплі.

— Гадаю, що говорити про це мамі Ріплі буде недоречно. Він же нікому шкоди не заподіяв. Він...

Усе ще обурена подією того вечора, тітка звела на нього прохолодний, проте поблажливий погляд.

— Я зроблю так, як вважатиму за потрібне, — відрізала вона.

Він насупився. Потім розвернувся і сів у лімузин ван Шеллінгерів.

Сидячи разом із Гледіс на відкидному сидінні, Безіл раптом подумав, що любить її. Його рука час від часу торкалася її руки; усвідомлення того, що вони їдуть в школу обоє, якось зв’язало та зріднило їх.

— Чи не міг би ти завтра зайти до мене? — завела вона розмову. — Мами вдома не буде, і вона дозволила запросити того, кого захочу.

— Гаразд.

Коли машина вповільнила хід біля будинку Безіла, Гледіс швидко нахилилася до нього.

— Безіле...

Він чекав. Відчував теплий подих на своїй щоці. Йому хотілося, щоб вона поквапилася — інакше, коли двигун замовкне, її батьки, що дрімали на задньому сидінні, почують те, що вона зараз скаже. Тієї хвилини дівчина здавалася йому прекрасною; зазвичай вона навіювала на нього легку нудьгу, але це більш ніж компенсувалося вишуканою ніжністю і чудовою розкішшю її життя.

— Безіле... Безіле, коли ти прийдеш завтра... Чи не міг би ти привести з собою Г’юберта Блера?

Шофер відчинив дверцята, містер і місіс ван Шеллінгери прокинулися. Вийшовши з машини на тротуар, Безіл стояв і глибокодумно дивився їй вслід, поки та не зникла за рогом.

Глуха ніч, ресторан для вибраної публіки на Бродвеї, там зібралася блискуча та загадкова компанія, яку становили дипломати і злочинний світ. Ще кілька хвилин тому тут лилося рікою ігристе вино, а на столику грайливо вигиналася якась дівчина, аж раптом усі змовкли, затамувавши подих. Усі погляди були спрямовані на манірного чоловіка, одягненого у фрак та з циліндром на голові, який стояв біля дверей; на обличчі у нього була маска.

— Прошу, не рухатися, — мовив він добре поставленим голосом, у якому лунали нотки металу. — Ця штука у мене в руці може ненароком... вистрілити.

Його погляд блукав від столика до столика — зупинився на похмурому та полотняному обличчі лиходія, на Хізерлі, улесливому таємному агентові іноземної держави; потім його погляд, дещо заспокоївшись, затримався довше на столику подалі, де сиділа на самоті темноволоса дівчина з карими сумними очима.

— А тепер, коли моя мета досягнута, ви, напевно, захочете дізнатися, хто я такий? — У очах присутніх спалахнуло зацікавлення. Груди темноволосої дівчини схвильовано здіймалися, і в повітрі відчувся легкий і вишуканий аромат французьких парфумів. — Я — ніхто інший, як невловимий джентльмен Безіл Лі, більш відомий як Тінь!

І знявши із голови свій розкішний циліндр, він іронічно вклонився всім. А потім розвернувся та миттєво розтанув у обіймах пітьми.

— До Нью-Йорка відпускають лише один раз на місяць, — обурювався Льюїс Крам, — та ще й з учителем, який супроводжує!

Скляний погляд Безіла Лі неквапом відірвався від комор та рекламних щитів індіанської глибинки та зосередився в купе потяга «Бродвей Лімітед». Гіпнотична дія телеграфних стовпів, які швидко миготіли за вікном, зникла, і на тлі білого чохла спинки протилежного сидіння намалювалася сумна фізіономія Льюїса Крама.

— Головне — дістатися до Нью-Йорка, а від учителя можна втекти.

— Еге, втечеш!

— Б’ємось об заклад?

— Спробуй — ось побачиш, що з цього вийде.

— От як папуга все повторюєш: «побачиш», «побачиш». Що я там побачу, га, Льюїсе?

Його блискучі сині очі — з нудьгою і роздратуванням — втупилися на попутника. Хлопців не пов’язувало нічого, хіба що вік — обом було по п’ятнадцять років — та ще давньої дружби їхніх батьків; а це, як відомо, навіть дещо менше, ніж нічого. Крім того, обидва жили в одному місті на Середньому Заході, і їх відправили навчатися до однієї школи в Новій Англії. Лише Безілові належало навчатися перший рік, а Льюїсові — уже другий.

Та всупереч усім традиційним уявленням «ветеран» Льюїс мав доволі сумний вигляд, а свіжак Безіл сяяв від радості. Льюїс ненавидів школу. Він із дитинства звик у всьому покладатися на свою матір, діяльну та жваву, і, відчуваючи, як потяг віддаляє його від рідної домівки, хлопця дедалі більше огортала за нею туга. Безіл, навпаки, завжди охоче слухав розповіді про школу-пансіон, тому нітрохи не сумував, а тішився початком втілення настільки жаданої мрії. До речі, ось чому він вчора ввечері, безумовно вважаючи, що саме так і слід чинити, проїжджаючи Мілуокі, без жодної причини взяв та викинув у вікно гребінець Льюїса — саме на честь шкільних хуліганських звичаїв.

Льюїс не схвалював наївний ентузіазм Безіла; але його спроба дещо остудити цей запал викликала лише взаємне роздратування.

— Я скажу тобі, що ти там побачиш, — зловісним тоном процідив він. — От застануть тебе із цигаркою — і матимеш домашній арешт.

— Аж ніяк! Я не збираюся палити — я гратиму в футбол.

— В футбол! Аякже! В футбол!