— Ти їдеш до школи через два тижні. Яка різниця...

— Це не через те, просто голова розболілася.

Коли трапеза добігала кінця, його розсіяний погляд упав на бісквітний торт, з виглядом сновиди Безіл з’їв аж три шматочки.

О сьомій долинули звуки, які мали б сповіщати про бентежну, романтичну ніч.

Біля веранди загальмувало авто Лімінгів, і за мить Ріплі Бакнер задзвонив у двері. Безіл похмуро звівся.

— Я відчиню, — мовив він Гільді. А потім із невиразним, неупередженим докором матері: — Вибач, я на хвилинку. Тільки скажу їм, що на ярмарок піти не зможу.

— Але ти можеш, Безіле. Не будь дурником. Через якісь...

Безіл не дослухав. Відчинивши двері, він зіткнувся на сходах із Ріплі. Позаду, на тлі місяця уповні, торохтів старий, високий лімузин Лімінга. Трам-та-ра-рам! У кінці вулиці загур­котів фірмовий пікап магазину «Бартон Лі». Трам-та-рам! З нього вистрибнув чоловік, встановив замок на педалі, поквапився уздовж вулиці, звернув, повернув ще раз і попрямував до них із довгою картонною коробкою в руках.

— Зачекайте мене хвилинку! — заволав Безіл. — Ми ж нікуди не запізнюємося. Я одягнуся в бібліотеці. Прошу, будь товаришем, зачекай хвилинку! — Він вийшов на веранду. — Гей, Еле, мені тільки-но... привезли дещо. Зачекаєте?

Іскра цигарки спалахнула в темряві, і Ел щось мовив водієві; авто, шумно пирхнувши, перестало тремтіти, і небо несподівано вкрилося зірками.

І знову ярмарок — проте зовсім інший, як яскравий, вечірній, дівочий образ, що зовсім не схожий на денну подобу. З картонних наметів й гіпсових палаців зникла субстанція, залишилася сама форма. Облямована вогнями, ця форма обволікала все в таємничі й прекрасні образи, і люди, які снували павутинами маленького Бродвея, теж перетворювалися на частину цієї епопеї, коли їхні тьмяні обличчя поодиноко й групками розбивали напівтемряву.

Хлопчики поспішали на побачення і зустріли дівчат в глибокій тіні «Храму пшениці». Їхні тіні тільки-но злилися докупи, коли Безіл зрозумів, що щось не так. Погляд юнака перебігав з обличчя на обличчя і, коли його познайомили з присутніми, він усвідомив жахливу правду: молодша сестра виявилася переляканим, блідим й приземкуватим страхіттям, яке сховалося за товстим шаром дешевої рожевої пудри. Вона невпинно кривила свій потворний і безформний рот, болісно намагаючись зобразити чарівну усмішку.

До приголомшеного Безіла ледь долинули слова дівчини Ріплі:

— Навіть не знаю, чи можна мені з вами йти? Я вже домовилася про побачення з іншим хлопцем. Ми тільки сьогодні познайомилися!

Вона метушилася й поглядала то сюди, то туди, а Ріплі в розчарованому подиві намагався взяти її за руку.

— Дай мені руку, — закликав він. — Хіба не я першим призначив побачення?

— Але ж я не знала, чи прийдеш ти, чи ні, — вперто повторювала дівчина.

Елвуд та сестри теж захлиналися в благаннях, аби та не руйнувала компанії.

— Можливо, я піду з вами на колесо огляду, — неохоче мовила вона, — тільки не на «Старий млин»! Той хлопець образиться.

Впевненість Ріплі похитнулася від такого удару, він навіть рота роззявив; його руки відчайдушно намагалися захопити руку дівчини. Безіл стояв, кидаючи швидкі, болісно-ввічливі погляди на свою дівчину. Іноді, з виразом безконечного докору, він поглядав на інших. З усієї компанії один тільки Елвуд залишався задоволеним і впевненим у своєму становищі.

— Ходімо на колесо огляду, — з нетерпінням запропонував він, — не можемо ж ми тут стояти всю ніч!

Біля кіоску норовиста Олівія — так її звали — знову завагалася, насупилася, оглядаючи юрбу так, немов усе ще сподівалася на раптову появу суперника Ріплі.

Та коли кабінки, що ринули вгору, знову опустилися вниз, вона дозволила себе вмовити покататися ще раз, і три пари, зі своїми клопотами, повільно здійнялися в повітря.

Коли кабінка піднялася вгору, рушаючи уявною колією в небі, Безілові спало на думку, що він отримав би значно більше задоволення, опинившись тут в іншій компанії — ба навіть на одинці. Внизу, новим розмаїттям барв мерехтів ярмарок; там, на краю бляклих, ледь помітних вогнів, оксамитна темрява здавалася м’якою на дотик. Та хлопець не зміг завдати болю тому, кого вважав неповноцінним. Через хвилину він звернувся до дівчини поруч.

— Ти живеш в Сент-Полі чи Міннеаполісі? — завів він світську бесіду.

— У Сент-Полі. Я навчаюся в школі номер сім.

І тут створіння несподівано притулилося до нього.

— Б’юсь об заклад, ти хлопець спритний.

Він обійняв її за плечі і виявив, що вони були теплими. Вони знову дісталися вищої точки колеса, і над їхніми головами простягнулося небо, затим, крізь пориви музики, що лунали з віддалених калліоп[7], вкотре почали падати вниз. З обережності відвернувшись, Безіл притиснув дівчину до себе. А коли вони знову ринули до небес, він схилився й поцілував її в щоку.

Дотик його схвилював, та краєчком ока юнак постійно бачив обличчя дівчини, — Безіл сповнився вдячності до гонга, який сповістив, що катання завершено.

Тільки-но три парочки вийшли з-за огорожі атракціону, як Олівія буквально зойкнула від щастя:

— Он він! — вигукнула вона. — Це Білл Джонс, з яким ми сьогодні познайомилися! Той хлопець, з яким у мене сьогодні побачення!

До них наближався юнак, який, мов цирковий поні, ступав поважно й зі спритністю справжнього капельмейстера крутив невеличку бамбукову паличку. Під обачним псевдонімом троє хлопців упізнали друга й ровесника — це був не хто інший, як незрівнянний Г’юберт Блер!

Він підійшов ближче й привітав усіх доброзичливим смішком. Хлопець зняв своє кепі, підкинув його вгору, зловив і, з веселою усмішкою, надів козирком набік.

— Чудово! — сказав він Олівії. — Я вже тут п’ятнадцять хвилин чекаю на тебе.

Він вдав, що хоче вдарити її паличкою, вона радісно захихотіла. Всі чотирнадцятилітні дівчата і навіть певний підвид старших, інфантильних жінок, завжди мліли від нього. Тіло його мало гарну будову, фігура перебувала в постійному граціозному русі. Він мав кирпатенький, «пікантний» носик; приваблював усіх своїм сміхом й плекав схильність до хитромудрих лестощів. Коли дістав із кишені карамельку, поклав її на чоло, струсив й спіймав ротом, будь-якому сторонньому спостерігачеві стало б зрозуміло, що Ріплі більше не судилося бачити Олівії — принаймні сьогодні.

Всі настільки зачарувалися, що й не помітили, як в очах Безіла зблиснув промінь надії; з граціозною підступністю шляхетного грабіжника він зробив чотири прудких кроки назад, прослизнув крізь щілину парусинового тенту й зник в порожньому приміщенні павільйону сільськогосподарських машин. Опинившись в безпеці, Безіл заспокоївся й, згадавши, який кумедний вигляд мав Ріплі щойно з’явився Г’юберт Блер, зігнувся в дугу від нестримного сміху в напівтемряві.

За десять хвилин у віддаленій частині ярмарку якийсь юнак обережно, проте швидко, прямував ближче до феєрверків, розмахуючи в такт кроків бамбуковою тростиною, яку придбав нещодавно. Кілька дівчат захоплено зиркнули на нього, та він гордовито пройшов повз них. Юнак трохи втомився від людей, однак втома майже розчинилася в суєті життя. Він просто йшов і насолоджувався своїми довгими штаньми.

Хлопець купив найдешевший квиток і, шукаючи своє місце, разом із юрбою рушив навколо арени. Солдати, у формі армії сіверян, пересували гармати, готуючись до інсценізації битви під Геттісбургом. Хлопець зупинився, щоб поспостерігати, і почув, як з ложі позаду його гукнула Гледіс ван Шеллінгер:

— Гей, Безіле, підходь до нас!

Він розвернувся. У ложі Безіл чемно привітався з містером та місіс ван Шеллінгерами, а для інших його люб’язно представили «хлопчиком Еліс Редлі». Стілець його поставили поряд зі стільцем Гледіс.

— Безіле, — почервонівши, прошепотіла вона, — погодься, тут досить весело!