— Справді, краще вмерти. Якщо навіть мені не можна носити довгі штани, то не бачу жодної користі в навчанні.

Все це було висловлено настільки емоційно, що видіння його кончини справді стривожило матір.

— Безіле, не говори дурниць, сідай до столу й доїдай сніданок. Можеш хоч сьогодні поїхати в «Бартон Лі» й обрати те, що сподобається.

Заспокоєний, але не зовсім — адже виконання бажань не терпить відстрочок — Безіл міряв кроками кімнату.

— Хто без довгих штанів, той безпомічний в житті, — палко промовив він. Ця фраза йому так припала до смаку, що він вирішив підсилити ефект. — Хто без довгих штанів, той жахливо, до болю безпомічний. Краще вмерти, ніж...

— Безіле, помовч трохи. Хтось поглузував із тебе.

— Ні, — обурено заперечив він. — Ніхто з мене не глузував.

Після сніданку покоївка покликала його до телефону.

— Це Ріплі, — пролунав невпевнений голос. Безіл сприйняв цей факт досить прохолодно. — Ти не ображаєшся не мене? — запитав Ріплі.

— Я? Ні. Хто тобі сказав, що я образився?

— Ніхто. Слухай, ти не забув, що сьогодні всі разом йдемо на феєрверк?

— Не забув, — Безіл, як і раніше, відповідав байдужим голосом.

— Так-от, в однієї з цих краль — в тої, що була з Елвудом, — є сестричка, така ж гарненька, навіть вродливіша. Можна її покликати для тебе. Феєрверк почнеться о дев’ятій, тож зустрінемося близько восьмої.

— А що там робити?

— Та хоч на «Старий млин» знову сходимо. Вчора ще тричі покаталися.

На мить запанувала тиша. Безіл переконався, чи двері у кімнату матері зачинені.

— Ти зі своєю цілувався? — наполегливо зашепотів він у слухавку.

— Авжеж! — на іншому кінці дроту почувся безглуздий смішок. — Чуєш, Ел збирається у своїх машину взяти. Тоді за тобою заїдемо десь о сьомій.

— Гаразд, — погодився Безіл, і додав: — Мені ще сьогодні треба штани купити.

— Невже? — Безілу знову почувся смішок. — Гаразд, о сьомій годині чекай.

О десятій ранку, зустрівшись зі своїм дядьком у магазині готового одягу «Бартон Лі», Безіл відчув провину за те, що заподіяв рідні клопоту і витрат. За порадою дядька, він нарешті обрав два костюми: повсякденний, зі щільного сукна, шоколадного кольору та офіційний, темно-синій. Як перший, так і другий потребували невеличкої підгонки, та дядько домовився, щоб один костюм обов’язково доставили того ж дня.

Нетривалий самоосуд у таких фінансових збитках змусив Безіла заощадити на транспорті та вирушити додому пішки. Минаючи Хрест-авеню, він зупинився й перестрибнув через високий пожежний гідрант неподалік маєтку ван Шеллінгера, при цьому в хлопця виникло питання: чи можна стрибати через пожежний кран в довгих штанах і чи буде в нього взагалі така можливість? Щось змусило його виконати цей прощальний обряд двічі або й тричі, а заняття це його так захопило, що й не помітив лімузина ван Шеллінгера, який звернув на під’їзну алею і загальмував біля входу.

— О, Безіле! — пролунав заклик.

З гранітних сходів маєтку, другого за величиною у їхньому місті, на нього дивилося ніжне юне личко, наполовину приховане хмарою майже білосніжних кучериків.

— Вітаю, Гледіс.

— Підійди сюди на хвилинку, Безіле.

Він послухався. Гледіс ван Шеллінгер, на рік молодша за Безіла, була спокійною, вихованою дівчинкою, яку, подейкували, готували до заміжжя з якимось заможним юнаком із Нової Англії. У неї була гувернантка, а товаришувала дівчина лише з кількома обраними ровесницями, з якими зустрічалася або у себе вдома, або в них. Їй була невідома воля, до якої звикли міські діти Середнього Заходу, а дворик Вортонів, у якому ближче до вечора збиралися її ровесники, — залишався казково недосяжним.

— Безіле, я хочу тебе запитати: ти сьогодні ввечері збираєшся на ярмарок?

— Так, звичайно, збираюся.

— А ти не хочеш приєднатися до нас і подивитися феєрверк з нашої ложі?

На мить він завагався. Начебто можна було й погодитися, але якась невідома сила нашіптувала інше: чи варто відмовлятися від близького задоволення заради абсолютно безперспективної витівки?

— Я не зможу, на жаль.

Тінь розчарування затуманила миле обличчя Гледіс.

— Не зможеш? Ну, тоді якось приходь навідати мене, Безіле, бо через кілька тижнів я поїду до Нової Англії.

Невдоволений собою він побрів далі. Гледіс ван Шеллінгер ніколи з ним не дружила, і з іншими хлопцями теж, але той факт, що вони одночасно їдуть на навчання до Нової Англії, викликав у Безіла якесь почуття спорідненості, ніби на них двох очікувала якась чарівна пригода, для якої їх обрала вища сила, всупереч тій обставині, що Гледіс походила із заможної родини, а він — з родини середнього статку. Шкода, що сьогодні не вийде посидіти з нею в ложі.

О третій годині дня, Безіл, який сидів у своїй кімнаті й читав «Багряний светр», почав прислухатися до дзвінків у двері. Він вискакував на сходову площадку, перехилявся через баляси і волав:

— Гільдо, це пакунок мені принесли?

О четвертій, обурений повільністю та байдужістю покоївки, цілковитою відсутністю усвідомлення важливості цієї справи, він спустився та взяв ситуацію під свій контроль. Та ніхто не з’являвся. Тоді він зателефонував у «Бартон Лі», заклопотаний клерк узяв слухавку:

— Ви отримаєте свій костюм. Гарантую, що ви його отримаєте.

Він не надто довіряв обіцянці клерка, тому вийшов на ґанок й почав визирати фірмовий пікап із написом «Бартон Лі».

О п’ятій годині прийшла мама.

— Мабуть, довелося чимало перешивати, — припустила вона та підбадьорила: — Нічого, завтра вранці доставлять.

— Завтра вранці!? — Безіл не вірив вухам. — Мені потрібно сьогодні, негайно!

— Безіле, не розчаровуйся ти так! Все одно всі магазини зачиняють о пів на п’яту.

Безіл кидав схвильовані погляди на вулицю. Потім схопив своє кепі та кинувся за ріг, до трамвайної зупинки. Але юнак дещо зметикував і за мить повернувся.

— Якщо принесуть пакет, поки мене не буде, обов’язково забери і розпишись за мене, — доручив він матері, бо дорослий чоловік має контролювати ситуацію!

— Добре, — сухо пообіцяла вона. — Так і зроблю.

У дорозі часу промайнуло більше, ніж він гадав. Довелося чекати на трамвай, а коли він добіг до «Бартона Лі», то з жахом побачив замкнені двері та опущені жалюзі. Він помітив останнього клерка, який виходив на вулицю, і завзято пояснив, що костюм необхідний йому саме сьогодні. Клерк про нього нічогісінько не знав... Чи не був Безіл містером Шварцом?

Ні, Безіл — не був містером Шварцом. Після заплутаної дискусії, в якій він намагався переконати клерка в тому, що безсовісного працівника, який пообіцяв йому костюм сьогодні, треба звільнити, Безіл, зовсім розчарований, поплентався додому.

Коли немає костюма, на ярмарок йти не варто — нічого там робити. Доведеться сидіти вдома, поки інші щасливчики шукатимуть пригод на місцевому Бродвеї. Крізь містичний морок «Старого млина» поруч із ними пливтимуть загадкові дівчата, юні й безрозсудні, а його там не буде — і все це через дурість, егоїзм та дурисвітство якогось продавця з магазину готового одягу. А через кілька днів ярмарок закриється... назавжди... і ці дівчата, з-поміж усіх дівчат найбільш невловимі, найбажаніші — разом із тією сестричкою, яка, подейкують, найсимпатичніша, — будуть втрачені назавжди! Вони виїдуть на «Блатц Вайлдкетах» у місячну ніч, а Безіл навіть не встигне поцілувати тих дівчат. Він до кінця своїх днів (тільки треба встигнути домогтися звільнення того клерка, щоб знав, як своїм вчинком він занапастив мені життя) з всесвітньою скорботою озиратиметься на цей фатальний день. Як і більшість, Безіл відмовлявся розуміти, що в майбутньому ним заволодіють інші бажання, рівноцінні сьогоднішнім.

Він повернувся додому, пакет так і не доставили. Безіл похмуро тинявся з кімнати в кімнату, а о пів на сьому за наказом матері сів вечеряти й мовчки поставив лікті на стіл.

— Безіле, невже ти не зголоднів?

— Ні, дякую, — відсутнім голосом сказав він, навіть не розібравши, що йому поклали.