— Вітаю! У тебе є машина?!

— Дідусева, — скромно відповів він. — А я думав, що ти поїхала з усіма на Сен-Кру?

Вона похитала головою:

— Мама не відпустила; з дівчат майже ніхто не поїхав. У Міннеаполісі трапилася якась жахлива аварія, і мама сказала, що дозволить мені кататися в машині, тільки якщо за кермом буде водій, який досяг вісімнадцятиріччя.

— Як ти вважаєш, Імоджен, а електромобілів це стосується?

— Ну, я не знаю... Якось не замислювалася. Зараз піду запитаю.

— Скажи мамі, що з цієї колимаги можна вичавити щонайбільше дванадцять миль на годину, — гукнув він навздогін.

За хвилину вона весело вибігла з будинку.

— Мені дозволили, Безіле! — вигукнула вона. — Мама ніколи не чула, щоб електромобілі потрапляли в аварії. Куди поїдемо?

— Куди завгодно! — безтурботно мовив він. — Я дещо помилився, коли сказав, що з цієї колимаги можна вичавити щонайбільше дванадцять миль на годину: із неї легко вичавити всі п’ятнадцять! Слухай, з’їздьмо в крамницю Сміта і вип’ємо по лимонаду з кларетом?

— Ах, Безіле Лі!

Безіл Дюк Лі зачинив за собою вхідні двері та ввімкнув світло в їдальні. З другого поверху долинув сонний голос матері:

— Це ти, Безіле?

— Ні, мамо, це грабіжник!

—  Опівніч. Я вважаю, що опівночі повертатися пізненько для п’ятнадцятирічного хлопчика.

— Ми зайшли до крамниці Сміта випити содової.

Завжди, коли на Безіла звалювався якийсь новий обов’язок, йому говорили, що йому «вже майже шістнадцять»; коли ж ішлося про які-небудь пільги, йому завжди було «лишень п’ятнадцять».

Вгорі почулися кроки; і місіс Лі, вже в пеньюарі, спустилася на один проліт сходами.

— Вам із Ріплі сподобалася вистава?

— Ще б пак!

— І про що вона?

— Та так, про одну людину. Звичайна вистава.

— А назва у неї була?

— «Ви — масон?»[15]

— Зрозуміло. — Вона зупинилася, пильно вдивляючись в його насторожене і напружене обличчя, утримуючи його тим самим на місці.

— Спочатку треба попоїсти.

— А хіба ти не попоїв?

Безіл відповів не відразу. Перед ним у вітальні стояла книжкова шафа, що матово поблискувала скляними дверцятами, і Безіл, кинувши на неї тьмяний погляд, почав розглядати книжки.

— Ми хочемо п’єсу поставити, — раптом вимовив він. — Я сам її напишу.

— Що ж... Це добре. Будь ласка, не засиджуйся і лягай спати. Вчора ти ліг надто пізно, і в тебе вже помітно темні кола під очима.

Із книжкової шафи Безіл витяг «Ван Бібер та інші»[16], розгорнув і почав читати, водночас поглинаючи велику тарілку полуниці з вершками. Повернувшись до вітальні, юнак кілька хвилин посидів біля рояля, перетравлюючи вечерю і милуючись кольоровою картинкою на обкладинці нот пісні з «Опівнічних синів»[17]. На зображенні були намальовані троє чоловіків у вечірніх костюмах і циліндрах, які бадьоро крокують Бродвеєм на тлі вогнів Таймс-сквер.

Безіл з обуренням заперечував би будь-які спроби викрити його в тому, що з усіх творів мистецтва саме це подобалося йому найбільше, хоча на сьогодні було саме так.

Хлопчина піднявся до себе в кімнату. Із шухляди письмового столу витягнув загальний зошит і розгорнув його.

ФРАНЦУЗЬКА МОВА

Безіл Дюк Лі,

5-й КЛАС

ШКОЛА Св. Ріджиса,

м. Істчестер, штат Коннектикут.

А на звороті сторінки, під заголовком «Неправильні дієслова», було занотовано:

Теперішній час:

je connais nous com

tu connais

il connaît.

Він перегорнув ще одну сторінку.

«МІСТЕР ВАШИНГТОН-СКВЕР»

Музична комедія

Автор тексту: Безіл Дюк Лі

Музика: Віктор Герберт

ДІЯ ПЕРША

(Веранда «Клубу мільйонерів», поблизу Нью-Йорка. Вступ виконують Лейла і хор дебютанток):

Лейла (виходить уперед): Скажіть, дівчата, чи не з’являвся сьогодні містер Вашингтон-Сквер?

Безіл перегорнув сторінку; запитання Лейли так і залишилося без відповіді. Замість нього на новому аркуші паперу великими літерами було розміщено новий заголовок:

«ГИК! ГИК! ГИК!»[18]

Веселий фарс в одному акті.

Автор тексту: Безіл ДЮК ЛІ.

СЦЕНА

(Фешенебельні апартаменти в Нью-Йорку, поблизу Бродвея. Майже опівночі. Коли підіймається завіса, гучно стукають у двері; через кілька хвилин двері відчиняються; разом із компаньйоном входить імпозантний чоловік у фраку, в супроводі приятеля. Чоловік найімовірніше пив увесь вечір, оскільки бурмоче щось нерозбірливе, ніс його почервонів, йому ніяк не вдається утримуватися на ногах. Він вмикає світло і виходить на середину сцени.)

Стейвезант: Гик! Гик! Гик!

О’Гара (його приятель): Бегоре, ти увесь вечір лише це і повторюєш.

Безіл гортав сторінки квапливо, але не без зацікавлення; він пробігав очима написане.

Професор Пампкін: Отже, коли ви маєте честь називати себе освіченою людиною, то, напевно, зможете відповісти, як буде латинською «вітаю»?

Стейвезант: Гик! Гик! Гик!

Професор Пампкін: Відповідь правильна. Звичайно, так. Я...

На цьому місці текст «Гик! Гик! Гик!» обривався. А на наступній сторінці тією самою рішучою рукою, немов не помітивши, що дві попередні спроби скінчилися нічим, був виведений ще один жирно підкреслений заголовок:

«ПОЛОНЕНА ТІНЬ»[19]

Мелодраматичний фарс у трьох актах.

Автор тексту: Безіл ДЮК ЛІ.

СЦЕНА

(Дія усіх трьох актів відбувається в бібліотеці в нью-йоркському маєтку ван Бейкерів. Елегантна обстава: збоку стоїть червоний торшер, на стіні висять старовинні перехрещені списи, лицарські шоломи тощо, біля стіни — диван; обстановка нагадує печеру в східному стилі.

Коли підіймається завіса, за столом сидять міс Саундерс, Лейла ван Бейкер та Естелла Керредж. Міс Саундерс — стара діва, років приблизно сорока; грайлива, як кішечка. Лейла — чорнокоса красуня. Естелла — блондинка. Разом ці дами становлять ефектний контраст.)

«Полонена тінь» займала решту сторінок і ще кілька додаткових аркушів, вкладених у зошит. Дочитавши до кінця, Безіл якийсь час сидів у роздумах. У Нью-Йорку цього року театральний сезон ознаменувався «шахрайськими комедіями»; настрій, невимушеність, жвавість та яскравість двох бачених ним вистав не йшли йому з голови. Йому вони здавалися надзвичайно сугестивними, відкриваючи новий світ, значно просторіший і блискучіший, ніж світ за вікнами і дверима його будинку, і саме цей світ, а зовсім не бажання створити щось на кшталт «Офіцера 666»[20], надихнув його на твір, який зараз лежав перед ним. Незабаром він взяв чистий блокнот і, накресливши друкованими літерами на першій сторінці «Дія друга», почав писати.

Минула година. Кілька разів Безіл звертався до невеличкої колекції збірок жартів і до старої пошарпаної «Скарбниці дотепності та гумору», в якій містилися замшілі пуританські гостроти єпископа Вілберфорса[21] та Сіднея Сміта[22]. Тієї миті, коли в його творінні тихенько прочинилися двері, він почув гучний скрип східців. З жахом, тремтячи, він підвівся — але все було тихо; об сітку дверей із вулиці бився білий метелик, десь далеко в місті пробив годинник, птах на дереві шумно лопотів крилами.