О пів на п’яту ранку він відправився у ванну і з подивом помітив, що за вікном уже світає. Він не спав усю ніч! Йому згадалося, що хронічне недосипання веде до втрати розуму, і він застиг у коридорі та болісно почав прислухатися до себе, щоб зрозуміти, чи збожеволів уже чи ні? Все навколо здавалося якимось незвичайним і нереальним; він, в гонитві за бляклою ніччю, гарячково кинувся до своєї кімнати, судорожно зриваючи з себе одяг. Роздягнувшись, він кинув останній сумний погляд на свій рукопис; в голові у нього залишалася ще одна сцена. Щоб хоч трохи відстрочити неминуче божевілля, він ліг у ліжко — і ще цілу годину писав, лежачи.

Пізно вранці його грубо розбудила одна з двох безжальних сестер-шведок, які теоретично становили домашню прислугу сімейства Лі.

— Одинадцята година! — гаркнула вона. — П’ять по одинадцятій.

— Дайте мені спокій!— пробурмотів Безіл. — Що вам потрібно, навіщо мене будите?

— Прийшли до тебе... — (Безіл розплющив очі.) — Ти всі вершки вчора вночі з’їв, — не вгамовувалася Гільда. — Матір твоя каву не могла підсолодити собі.

— Та невже всі?! — скривився Безіл. — Я сам бачив, що там ще лишалися.

— Ті скиснули.

— Який жах! — вигукнув він, сідаючи. — Яке лихо!

Хвилину вона зловтішалася. Лише згодом повідомила:

— До тебе Ріплі Бакнер.

І пішла, причинивши двері.

— Хай підніметься сюди! — заволав Безіл їй вслід. — Гільдо, невже важко дослухати? А листів для мене немає?

Відповіді не було. За мить до нього влетів Ріплі:

— Отакої, ти ще в ліжку валяєшся?

— Всю ніч над п’єсою працював. Друга дія майже закінчена, — Безіл вказав на свій письмовий стіл.

— Про це я й прийшов поговорити, — сказав Ріплі. — Мама вважає, що нам потрібно залучити міс Галлібертон.

— Навіщо?

— Ну, просто, щоби була присутня.

Хоч міс Галлібертон і була цілком приємною особою, яка суміщала обов’язки репетитора з французької мови і тренера з гри в бридж та вважалася неформальною вихователькою і другом дітей, Безілу здалося, що під її керівництвом проєкт матиме дещицю дилетантства.

— Вона не втручатиметься, — мовив далі Ріплі, явно цитуючи матір. Я буду продюсером, ти — режисером-постановником, як ми і домовлялися, а вона нехай працює суфлером і забезпечує дисципліну на репетиціях. Матусі дівчат за це точно будуть вдячні!

— Ну, гаразд, — неохоче погодився Безіл. — А тепер варто подумати над акторським складом. По-перше, нам треба вирішити, хто гратиме головну роль — це у нас шляхетний грабіжник на прізвисько Тінь. Лише в фіналі виявиться, що насправді він не грабіжник, а юнак із вищого світу, котрий зайнявся грабіжництвом, тому що посперечався!

— Ця роль для тебе!

— Ні, для тебе!

— Та годі! Ти ж у нас талант, кращий актор! — заперечив Ріплі.

— Ні, я візьму собі якусь невеличку роль — на мені ще режисерування.

— Гаразд. Але мені теж треба буде вирішувати всілякі ділові питання, я ж продюсер!

Вибір актрис — хоч спочатку хлопці вважали, що від претенденток відбою не буде, — виявився складнішим. Зрештою, для головної ролі була схвалена кандидатура Імоджен Біссел; роль її подруги вирішили віддати Маргарет Торренс, а роль «міс Саундерс, старої діви, грайливої, як кішечка» — Конні Девіс.

Коли Ріплі висловив побоювання, що дехто з дівчат образиться, якщо їх не запросять, Безіл придумав ролі покоївки та куховарки, які «просто виглядатимуть з кухні». Але він навідріз відмовився виконувати подальші побажання Ріплі про те, що добре б ввести ще двох-трьох покоївок, «яку-небудь швачку» і професійну доглядальницю. Навіть найбільш невловимий зі шляхетних грабіжників повинен проявити незвичайну майстерність, аби залишитися тінню в будинку, що настільки переповнений жінками.

— І я скажу тобі, кого ми точно не запросимо! — задумливо мовив Безіл. — Джо Гормана та Г’юберта Блера!

— Якби довелося мати справу з Г’юбертом Блером, я б узагалі відмовився брати участь! — впевнено заявив Ріплі.

— І я теж.

Г’юберт Блер мав, можна сказати, якийсь чудодійний успіх серед дівчат, чим викликав неприязнь у Безіла і Ріплі, яким довелося випробувати через нього чимало мук ревнощів.

Коли вони почали телефонувати майбутнім виконавицям, їхній задум відразу отримав уже перший удар. Виявилося, що в Імоджен Біссел від’їздила на три тижні до Рочестера, штат Міннесота, де їй повинні були видалити апендицит.

Вони замислилися.

— Тоді, напевно, Маргарет Торренс?

Безіл заперечливо похитав головою. Він уявляв Лейлу ван Бейкер винятковою і палкою натурою, на відміну від Маргарет Торренс. Однак навіть Лейла в очах Безіла не вирізнялася особливою привабливістю — вона значила для нього навіть менше, ніж дівчата з ілюстрацій Гаррісона Фішера, котрі прикрашали його стіну біля шафки в школі. Але Маргарет Торренс для цієї ролі точно не годилася. Вона не була тією, кого він собі уявляв за пів години до того, як узявся за телефон.

Безіл відхиляв кандидатку за кандидаткою.

Зрештою, він пригадав одне обличчя, нібито зовсім ненароком, щоправда, настільки виразно, що невдовзі у нього з язика зірвалося ім’я:

— Евелін Бібі!

— Хто-хто?

Хоч Евелін Бібі виповнилося лише шістнадцять, та завдяки своїй чарівності, що передчасно розквітнула, вона потрапила до компанії молодих людей дещо старших за себе, й для Безіла вона була представницею покоління героїні його п’єси Лейли ван Бейкер. Думати про те, щоб її запросити, було схоже на надії запросити до своєї п’єси Сару Бернар[23], але тільки-но було вимовлено її ім’я, всі інші кандидатки миттєво втратили і жвавість, і яскравість.

Опівдні вони подзвонили у двері маєтку родини Бібі; обидва впали в ступор, коли їм відчинила сама Евелін, яка з ввічливістю, під якою приховувався подив, запропонувала їм увійти.

За портьєрами вітальні Безіл раптом помітив молодого чоловіка в спортивних штанях гольфіста — і впізнав його.

— Ми, напевно, не вчасно... — промовив він.

— Іншим разом завітаємо! — додав Ріплі.

І вони поспішно рушили до дверей, але на шляху у них встала Евелін.

— Що за дурниці! — заперечила вона. — Адже це лишень Енді Локгарт!

«Лишень» Енді Локгарт у вісімнадцять років — чемпіон Західної ліги з гольфу, капітан юнацької бейсбольної команди, красень, улюбленець долі, живий символ блискучого, чарівного світу Єля! Увесь рік Безіл намагався наслідувати його ходу й безуспішно прагнув навчитися грати на фортепіано без нот, на слух, як це з легкістю робив Енді Локгарт.

Після невдалої спроби втечі хлопцям довелося пройти в кімнату. Їхній план видався їм надто нахабним й абсурдним.

Увійшовши в їхнє становище, Евелін спробувала звести справу до жарту.

— А ви саме вчасно! — сказала вона Безілу. — А то я вечорами увесь час сиджу вдома і все чекаю, ну коли ж ти завітаєш — саме від того вечора у Дейвісів. І що ж ти раніше не з’являвся?

Безіл знічено дивився на неї, йому було несила навіть усміхнутися. Він пробурмотів:

— А ти чекала?

— Так, чекала, уяви собі. Сідай і розповідай — чому ж ти нехтував мною! Либонь, за красунею Імоджен Біссел упадав!

— Як я розумію... — почав Безіл. — Я чув, що вона поїхала в інше місто, їй мають вирізати апендицит... Тобто...

На цьому його голос перетворився на нерозбірливе бурмотіння, тому що Енді Локгарт почав награвати на фортепіано задумливі акорди, що змінилися матчиш[24] — ексцентричним пасинком аргентинського танго. Евелін відсунула ногою килим, злегка підібрала спідницю та плавно протопала кілька па, постукуючи підборами по підлозі.

Ні живі ні мертві, вони сиділи на дивані, немов подушки, і дивилися на неї. Вона стала майже красунею, з досить виразними рисами обличчя і яскравим рум’янцем, за яким, здавалося, завжди трохи тремтить від сміху її серце. Її голос та гнучка постать перебували в постійному русі, відгукуючись забавною луною на кожен звук і рух навколишнього світу, і навіть ті, кому вона не подобалася, змушені були визнавати: «Евелін будь-кого розсмішить».