Свій танець вона завершила, навмисне спіткнувшись і нібито з переляку вхопившись за фортепіано, і Безіл з Ріплі порснули зі сміху. Помітивши, що їхнє збентеження майже зникло, вона підійшла до них і сіла, і вони знову розсміялися, коли вона мовила:

— Перепрошую — не змогла втриматися!

— Хочеш зіграти головну роль в нашій п’єсі? — запитав Безіл, набравшись відчайдушної хоробрості. — Сцену нам надасть школа «Мартіндейл», а зібрані кошти підуть до «Фонду бідних дітей».

— Безіле, це так несподівано...

Енді Локгарт відвернувся від фортепіано і глянув на них.

— І що буде за постановка? Мінстрел-шоу[25]?

— Ні, шахрайська комедія, вона називається «Полонена тінь». Під керівництвом міс Галлібартон. — Він раптом оцінив усю зручність цього імені, за яким можна було легко сховатися.

— А чому б не поставити щось на кшталт «Особистого секретаря»? — перебив його Енді. — Гарна п’єса для вашого віку. Ми її торік у школі ставили.

— Ні, це не обговорюється, — не зволікаючи, відповів Безіл. — Ми ставитимемо мою п’єсу!

— Ти сам написав п’єсу? — вигукнула Евелін.

— Так.

— О Боже мій! — промовив Енді. І знову взявся за гру на фортепіано.

— Зголошуйся, Евелін, — наполягав Безіл. — Репетиції триватимуть лише три тижні, і у тебе буде головна роль!

Вона розсміялася:

— Ой, ні! В мене не вийде. Чому б вам не запросити Імоджен?

— Вона захворіла, я щойно говорив... Послухай...

— А Маргарет Торренс?

— Мені не потрібен ніхто, крім тебе!

Безпосередність цього прохання зворушила її серце, і вона на мить завагалася. Але цієї миті переможець чемпіонату Західної ліги з гольфу знову поглянув на неї зі глузливою посмішкою, і вона похитала головою.

— Нічого не вийде, Безіле. Мені, найімовірніше, доведеться їхати з батьками в інший штат...

Безіл та Ріплі неохоче підвелися:

— Було б неймовірно, якби ти зіграла цю роль, Евелін!

— Мені шкода, але я не зможу.

Безіл зволікав, намагаючись вигадати що-небудь; йому ще більше захотілося, щоб вона погодилася; без неї вся ця витівка вже видавалася безглуздою. І раптом з його вуст зірвалася відчайдушна фраза:

— Ти, безумовно, стала б зіркою! До речі, головну роль гратиме Г’юберт Блер...

Затамувавши подих, Безіл поглянув на неї; вона замислилася.

— До побачення! — сказав він.

Дещо насупившись, вона провела їх до дверей і вийшла з ними на веранду.

— То скільки часу, говорите, триватимуть репетиції? — задумливо запитала вона.

Три дні потому, серпневого вечора на ґанку будинку міс Галлібертон, Безіл читав акторам свою п’єсу. Він нервував, і спочатку його перебивали вигуками на кшталт: «Голосніше!» або «Не торохти, будь ласка!». Тієї миті, коли дотепна перепалка двох бандитів-коміків викликала у слухачів сміх — жарти були перевірені часом і обкатані ще Вебером і Філдсом[26] — читання перервало запізніле прибуття Г’юберта Блера.

Г’юбертові виповнилося п’ятнадцять років; хлопцем він був досить пустопорожнім, якщо не брати до уваги двох-трьох переваг, які дісталися йому з надлишком. Оскільки одна перевага передбачає наявність і інших переваг, юнки завжди відгукувалися на найменші його примхи, безмовно терпіли його легковажність і не могли повірити, що їм ніколи не вдасться подолати байдужість його вдачі. Їх засліплювала його яскрава самовпевненість, його янгольська безпосередність, за якою ховався справжній талант маніпулятора, і його екстраординарна грація. Рослий, гарної статури, він володів спритністю та координацію рухів, яка зазвичай властива тим, у кого, як то кажуть, «плоть від плоті земної». Юнак постійно перебував у русі, дивитися на нього було справжнім задоволенням, і Евелін Бібі виявилася не єдиною дівчиною з «дорослої» компанії, якій ввижалася в ньому якась таємнича обіцянка; не лише вона подовгу спостерігала за ним, відчуваючи щось більше, ніж банальна цікавість.

Зараз він стояв біля дверей, з виразом удаваної пошани на округлому зухвалому обличчі.

— Вибачте! — сказав він. — Це Перша методистсько-єпископальна церква, чи не так? — тут всі, навіть Безіл, засміялися. — Я просто напевно не знав. Мені здалося, що я потрапив до церкви, але тут чомусь немає лавок!

Вони знову, вже дещо збентежено, розсміялися. Безіл почекав, поки Г’юберт усядеться поруч з Евелін Бібі. Потім він знову почав читати п’єсу, але слухачі зачаровано дивилися на Г’юберта, який намагався втримати рівновагу, балансуючи на задніх ніжках стільця. Читання тепер супроводжувалося цим скрипучим акомпанементом. Увагу слухачів знову привернула п’єса лише тоді, коли Безіл вимовив: «А тепер на сцену виходить Г’юберт».

Безіл читав більш як годину. Коли він закінчив, згорнув зошит і зніяковіло поглянув на слухачів, несподівано вибухнув шквал оплесків. Він ретельно дотримався всіх літературних канонів, і, попри весь гротеск, нісенітниці, результат його праці справді викликав зацікавлення — це була готова п’єса. Безіл ще затримався, щоб поговорити з міс Галлібертон, а затим, увесь зашарілий від збентеження, вирушив додому в серпневих сутінках, сяючи від захвату і репетируючи подумки.

Протягом першого тижня репетиції зводилися до того, що Безіл метався туди-сюди із зали на сцену і зі сцени в зал, вигукуючи: «Ні! Дивись, Конні, ти маєш виходити ось так!». А потім події набули характеру непередбачуваного. Одного дня на репетицію завітала місіс ван Шеллінгер. Після репетиції вона проголосила, що не дозволить Гледіс брати участь в «п’єсі про негідників». Вона вважала, що від цього елементу можна позбутися — наприклад, двох комічних шахраїв легко замінити «двома кумедними фермерами».

Безіл вислухав це з жахом. Коли вона пішла, він запевнив міс Галлібертон, що нічого в тексті не змінюватиме . На щастя, у Гледіс була роль кухарки, і цю вставну роль можна було легко викреслити, але її відсутність позначилася на іншому. Гледіс була спокійною та сумирною дівчиною, «найвихованішою дівчиною у місті», і за її відсутності поведінка акторів на репетиціях почала погіршуватися. Ті, кому дісталися лише скупі репліки на кшталт: «Я запитаю у містера ван Бейкера, сер!» в першому акті, або «Ні, мем!» — у третьому, почали демонструвати своє нічев’я у проміжках поміж виходами. Тому тепер на репетиціях дедалі частіше лунало:

— Прошу вас, заспокойте цього молокососа, або відправте його, нарешті, додому!

— Де ж та покоївка? Маргарет, прокинься, будь ласка!

— Що тут кумедного? Чого зуби скалите?

Дедалі складніше ставало тактовно керувати Г’юбертом Блером. Попри його небажання вчити репліки, актором він виявився цілком стерпним, однак за лаштунками він перетворився на справжню проблему. Перед Евелін Бібі він без угаву розігрував власні сценки, наприклад, грайливо ганявся за нею залом, або ж клацав горішки і кидав шкарлупки за спину так, що вони найдивовижнішим чином завжди приземлялися саме на сцені. Коли його закликали вгамуватися, він бурмотів собі під ніс: «Та сам помовч!» — і Безіл цілком вгадував сенс слів, хоча толком нічого розібрати не міг.

Зате Евелін Бібі цілком виправдала всі очікування Безіла. На сцені вона приваблювала до себе загальну трепетну увагу, і Безіл, віддаючи належне, додав їй реплік. Він заздрив тому дещо сентиментальному задоволенню, яке вона відчувала від спільних із Г’юбертом сцен, і навіть відчував невиразні та знеособлені ревнощі, коли бачив, як майже щовечора після репетицій вони разом сідали в його автомобіль.

Так тривало два тижні. Одного разу Г’юберт, запізнившись на годину, сяк-так відіграв першу дію та повідомив міс Галлібертон, що йде додому.

— А що трапилося? — запитав Безіл.

— Справи є.

— Важливі?

— А тобі обов’язково знати?

— Так, обов’язково, — розлютився Безіл, але тут втрутилася міс Галлібертон.

— Не сваріться, хлопці! Г’юберте, Безіл просто хотів сказати, що якщо ця справа не дуже важлива, то... Адже ми всі тут жертвуємо свій вільний час заради успіху нашої п’єси!