Втім, це зауваження викликало у Г’юберта лише нудьгу.

— Мені треба в центр — батько просив за ним заїхати.

Він кинув холодний погляд на Безіла, немов закликаючи того оскаржити правдивість такого пояснення.

— Але чому ти тоді запізнився аж на годину?— не вгамовувався Безіл.

— Тому що мені потрібно було допомогти матері.

Навколо них уже всі скупчилися, і Г’юберт окинув оточуючих поглядом переможця. Адже причина була поважна — і лише Безіл розумів, що це була брехня.

— Нісенітниця! — сказав він.

— Це ти так вважаєш... Пиндику!

Безіл на крок підступив до нього, його очі блиснули:

— Що ти зараз сказав?

— Я сказав «Пиндик». Хіба не так тебе кликали в школі?

Що правда, то правда. Прізвисько тяглося за ним зі школи. І навіть коли він сполотнів від люті, його відразу опанувало цілковите безсилля від розуміння того, що минуле завжди поруч, нікуди від цього не подітися. На мить йому здалося, що навколо нього глузливі шкільні фізіономії. Г’юберт засміявся.

— Іди геть! — натягнутим голосом вимовив Безіл. — Ну-бо! Забирайся звідси!

Г’юберт вкотре вишкірився, та коли Безіл зробив ще один до нього крок, той одразу подався назад.

— Здалася мені твоя п’єса, як корові сідло!

— Ось і йди геть і не повертайся!

— Вгамуйся, Безіле! — поруч схвильовано заметушилася міс Галлібертон.

Але Г’юберт знову засміявся і почав шукати очима свою кепку.

— На цей фарс допотопний мені начхати, — пирхнув він і самовдоволено потягнувся до дверей.

Того вечора репліки Г’юберта читав Ріплі Бакнер, але репетиція не клеїлася. Міс Бібі грала без душі, інші актори збивалися в купки й перешіптувалися, але миттєво змовкали, коли Безіл до них наближався. Після репетиції міс Галлібертон, Ріплі й Безіл зібралися на нараду. Оскільки Безіл навідріз відмовився грати головну роль, було вирішено довірити її якомусь Мейолу де Беку, знайомому Ріплі. Цей хлопець уже прославився своєю грою в драмгуртку міської старшої школи. Однак наступний день завдав їм нового нещадного удару. Евелін, червоніючи та ніяковіючи, пояснила Безілу та міс Галлібертон про те, що у родини змінилися плани, і вони від’їжджають на схід країни наступного тижня, тому вона аж ніяк не може брати участь у виставі. Безіл усе зрозумів. Надовго утримати її міг лише Г’юберт.

— Бувай, — сумно сказав Безіл.

Їй стало соромно, коли вона побачила його неприхований відчай, і вона спробувала виправдатися.

— Але я, насправді, нічого не можу вдіяти! Ой, Безіле, мені так прикро!

— А якщо я за тобою пригляну, ти не зможеш залишитися вдома ще на тиждень? А потім поїдеш до родини, — запропонувала міс Галлібертон, яка нічого не підозрювала.

— Ні, навряд чи. Батько хоче, щоб ми поїхали всі разом. Це єдина причина. Інакше я б залишилася!

— Зрозуміло, — сказав Безіл. — Бувай.

— Безіле, ти не ображаєшся? — її охопила хвиля розкаяння. — Я допомагатиму вам усім, чим зможу! Ще тиждень приходитиму на репетиції, а коли знайдете мені заміну, допоможу тій дівчинці увійти в роль. Але, на жаль, тато сказав, що їхати ми мусимо разом.

Даремно Ріплі після тієї репетиції намагався підняти бойовий дух Безіла, висуваючи йому пропозиції, які той з презирством відкидав. Маргарет Торренс? Конні Девіс? Вони навіть зі своїми ролями не могли впоратися! Безілу здавалося, що вистава просто розвалюється на очах. Коли він повернувся додому, було ще зовсім не пізно. Пригнічений, він сидів біля вікна своєї спальні, дивлячись, як син Барнфільдів самотньо бавиться на сусідньому подвір’ї.

Мати Безіла прийшла додому о п’ятій і відразу відчула пригніченість сина.

— Тедді Барнфільд кір підхопив, — повідомила вона, намагаючись його відволікти. — Тому він і бавиться зараз на самоті...

— Невже? — байдуже відгукнувся він.

— Хвороба не смертельна, але жахливо заразна. Ти уже перехворів, коли тобі було сім років.

— Гм...

Вона помовчала.

— Ти через свою п’єсу засмучуєшся? Щось трапилося?

— Ні, мамо. Просто хочеться побути на самоті.

Через якийсь час він встав і пішов надвір, щоб випити склянку солодового молока до найближчого кіоску. У нього в голові визріла шалена ідея піти до містера Бібі й попрохати, якщо можна, відкласти родинну поїздку. Ех, якби лишень знати напевно, що саме від’їзд і є та єдина причина відмови Евелін...

Його думки порушила поява одинадцятирічного брата Евелін, який крокував вулицею йому назустріч.

— Вітаю, Геме. Чув, що ви їдете?

Гем ствердно кивнув:

— Через тиждень. Поїдемо на море.

Безіл задумливо на нього поглянув, ніби молодший брат Евелін завдяки своїй спорідненості з нею володів якимось секретом, за допомогою якого можна було змусити її передумати.

— А зараз куди прямуєш? — запитав він.

— Іду до Тедді Барнфільда бавитися.

— Що? — вигукнув Безіл. — Хіба ти не знаєш... — і відразу замовк. Йому спала на думку зухвала і злочинна ідея; в голові знову пролунали слова матері: «Хвороба не смертельна, але жахливо заразна». Якщо юний Гем Бібі підхопить кір, то Евелін не зможе виїхати...

Рішення було поспішним і холоднокровним.

— Тедді у себе на задньому дворі бавиться, — мовив він. — Якщо хочеш потрапити прямо до нього швидше, не ходи через будинок— можна пройти трохи далі вулицею, а потім звернути на алею, зрозумів?

— Гаразд... Дякую! — довірливо сказав Гем.

Майже хвилину Безіл простояв, дивлячись йому вслід, поки хлопчик не звернув за ріг на алею; Безіл знав, що в житті ще не робив ганебнішого вчинку.

Через тиждень місіс Лі покликала Безіла вечеряти раніше, ніж зазвичай; на столі були його улюблені страви: гуляш, смажена скибочками картопля, нарізані кільцями персики з вершками і шоколадний торт.

Кожні п’ять хвилин Безіл говорив:

— Ой! Котра година? — і вибігав у передпокій подивитися на годинник. — Цей годинник не відстає? — раптом запитав він з підозрою. Раніше його ніколи це не цікавило.

— Годинник справний! Якщо будеш швидко їсти, почнеться печія, і ти не зможеш добре зіграти.

— Як тобі програмка? — уже втретє запитував він. — «Ріп­лі Бакнер-молодший пропонує: комедія Безіла Дюка Лі “Полонена тінь”».

— На мою думку, досить добре.

— Але насправді він нічого не пропонує!

— Зате звучить досить солідно!

— І все-таки, котра година зараз? — занепокоївся він.

— Ти щойно сам говорив, що зараз десять хвилин по шостій.

— Ну, так. Мені, певно, уже час збиратися?

— Їж персики, Безіле! Якщо не доїси, не буде снаги виступати!

— Але мені виступати не потрібно, — терпляче пояснив він. — У мене маленька роль, і зовсім неважливо...

Пояснити було складно.

— Мамо, благаю тебе: не всміхайся мені, коли я вийду на сцену, — попрохав він. — Поводь себе так, ніби ти мене зовсім не знаєш.

— Але привітатися можна буде?

— Що?! — Він зовсім втратив почуття гумору. З усіма попрощався, і, намагаючись щосили змусити свій шлунок перетравлювати їжу, а не серце, яке раптом чомусь провалилося в шлунок, він вирушив до школи «Мартіндейл».

Коли в темряві завиднілися освітлені вікна школи, його хвилювання стало нестерпним; будівля нічим не нагадувала ту будівлю, котру він відвідував протягом трьох тижнів. У порожньому вестибюлі кожен крок відбивався лунко та зловісно; нагорі був лише вартовий, який розставляв рядами стільці, а Безіл тим часом міряв кроками порожню сцену, поки до зали не увійшов ще хтось.

Прийшов Мейол де Бек, рослий, кмітливий, але не дуже приємний хлопець, якого вони висмикнули з Хрест-авеню кварталу для виконання головної ролі. Мейол, який зовсім не нервував, навіть спробував зав’язати з Безілом невимушену бесіду. Він хотів знати думку Безіла щодо того, чи не буде заперечувати Евелін Бібі, якщо він якось її провідає, коли вони відіграють виставу? Безіл припустив, що не буде. Потім Мейол похвалився, що у нього є товариш, батько якого володіє пивоварнею, і ще у нього є машина з двигуном із дванадцяти циліндрів.