Інші актори на сцені теж нервували і ніяковіли, і раптом посеред другої дії вони почали розігрувати сцену з третьої. Це сталося настільки стрімко, що Безіл лише смутно відчув, що щось трапилося. Потім він кинувся вниз одними східцями, вгору — іншими, увірвався за лаштунки і вигукнув:

— Завіса! Опустіть завісу!

Охоплені жахом хлопці схопилися за троси. За мить Безіл, у якого перехопило подих, стояв перед публікою.

— Шановні глядачі! — почав він. — У складі нашої трупи були заміни, і як наслідок наразі трапилася накладка. Перепрошуємо! З вашої ласки, ця сцена буде зіграна знову!

Під смішки й оплески він повернувся за лаштунки.

— Мейоле, увага! — схвильовано вигукнув він. — Сцену починаєш ти один. Твоя репліка: «Хочу переконатися, що коштовності на місці». Конні, ти відповідаєш: «Будь ласка, не зважайте на мене». Приготувалися! Завіса!

Огріхи негайно виправили. Міс Галлібертон, в напівнепритомному стані, прийняла у когось з рук склянку води, і після закінчення дії вся трупа знову вийшла на уклін. А за двадцять хвилин вистава закінчилася. Головний герой притиснув до грудей Лейлу ван Бейкер, зізнавшись, що він і є Тінь, «але відтепер — полонена Тінь»; завіса підіймалася знову і знову, на сцену проти її волі витягли міс Галлібертон, а проходами поміж рядів снували капельдинери з оберемками квітів. Потім запанувала невимушеність, і щасливі актори, спустившись до зали, з усіх боків приймали вітання, відчуваючи себе героями вечора. До Безіла підійшов незнайомий старигань та потиснув йому руку, сказавши: «Юначе! Я впевнений, що ми про вас ще почуємо!», а репортер із місцевої газети запитав, чи справді йому лишень п’ятнадцять років? Усе це могло б вплинути на Безіла доволі кепсько і запаморочливо, але Безіл відчув, що все це уже в минулому. Ще не розійшлися всі глядачі — до нього все ще підходили та вітали — а він уже відчував, що в його душі запанувала якась гірка пустка. Все скінчилося, все уже відбулося, і ось пішло в небуття — скінчилася вся робота, весь інтерес, що поглинав його без залишку. Він відчував таку порожнечу, що зазвичай породжує страх.

— На добраніч, міс Галлібертон! На добраніч, Евелін!

— На добраніч, Безіле! Вітаю, Безіле! На добраніч.

— Де моє пальто? До побачення, Безіле.

— Залиште, будь ласка, костюми на сцені! Завтра їх нам потрібно повернути.

Безіл покинув залу одним із останніх; він ще раз піднявся на сцену й обвів поглядом спорожнілу залу. Його очікувала мама, й вони разом почимчикували додому. Вперше цього року ніч видалася прохолодною.

— Я вважаю, що все було неймовірно! Ти задоволений? — Безіл зволікав із відповіддю. — Невже тобі не сподобалося?

— Сподобалося. — Він відвернувся.

— Так у чому ж річ?

— Ні в чому. — А згодом додав: — Насправді ніхто особ­ливо і не переймався, еге ж?

— Чим?

— Та всім.

— Кожен переймається різним. Я ось, наприклад, хвилююся за тебе.

Вона хотіла потріпати його по голові, але він інстинктивно ухилився від простягнутої до нього руки.

—  Ох, не треба! Я зовсім не про це.

— Ти перевтомився, мій любий синку.

— Анітрохи! Мені просто сумно.

— Не варто сумувати. Після вистави мені багато хто говорив...

— Ох, та все це вже в минулому! І не говорімо про це — ніколи більше зі мною про це не говори, добре?

— Тоді що тебе бентежить?

— Та так, один малюк.

— Який ще малюк?

— Малюк Гем — я не можу тобі розповісти...

— Ось прийдемо додому, приймеш гарячу ванну, щоб заспокоїти нерви.

— Добре.

Але, тільки-но вони увійшли в будинок, як він одразу міцно заснув прямо на дивані. Мати не наважилась його будити. Вона вкрила його ковдрою, пледом, підсунула під непокірну голову подушку й пішла нагору.

Там вона довго простояла навколішках біля ліжка.

— Допоможи йому, Господи! Допоможи йому, — молилася вона, — бо він потребує допомоги, якої я вже дати не зумію.

Коли він, трохи втомлений, увійшов до їдальні, відчуваючи після душу на тілі приємну прохолоду вільного одягу, всі схопилися на ноги і почали його вітати, плескаючи в долоні, поки він пробирався на своє місце. Ті, хто сидів за столом, витягувалися вперед і усміхалися йому.

Чудова гра, Лі! Хоч ми і програли — але ти в цьому точно не винен!

Безіл і сам знав, що матч він відіграв відмінно. Аж до фінального свистка після кожного подальшого ривка він відчував неймовірний приплив енергії. Але такий успіх відразу не збагнути; в пам’яті спливали лише окремі епізоди — наприклад, коли такл[27]-велетень команди Ексетера встав на повний зріст на лінії прямо навпроти і вигукнув: «Всі на цього квотера[28]! Він — боягуз!» А Безіл вигукнув у відповідь: «Та це татко твій — боягуз!», і суддя на лінії, який чув кинуте Безілу безпідставне звинувачення, добродушно усміхнувся. Протягом тих дивовижних годин тіла супротивників втратили і масу, і силу; Безіл лежав під тією величезною купою, кидався навперейми на неї, абсолютно не відчуваючи ударів, бажаючи лише одного — якомога швидше опинитися знову на ногах, щоб відвоювати заповітні два акри галявини. До кінця першої половини матчу він вирвався вперед на шістдесят ярдів — ура, тачдаун[29]!Але пролунав свисток, і тачдаун не зарахували. Для школи Св. Ріджиса цей момент став кульмінацією всього матчу. Гравці-суперники були важчими фунтів на десять; до кінця матчу всі раптом зневірилися, і команда Ексетера здобула два тачдауни, перемігши команду школи, в якій навчалося всього сто тридцять п’ять осіб!

Коли закінчився обід і учні юрбою повалили геть з їдальні, до Безіла підійшов тренер команди Ексетера і сказав:

— Лі, я зустрічав багато квотербеків із різних шкіл, але ще ніколи я не бачив такої чудової гри!

Доктор Бекон підкликав його до себе кивком голови. Поруч із ним стояло двоє випускників школи Св. Ріджиса, які приїхали на матч із Принстона.

— Безіле, гра була досить напруженою! Ми всі пишаємося нашою командою і... особливо — тобою! — Ніби похвала видалася йому надмірною, він поквапився додати: — І всіма іншими, звісно!

Він відрекомендував Безіла випускникам. Про одного з них — Джона Гренбі — Безіл чув. Говорили, що в Принстоні його вважають «великою людиною» — серйозний, чесний і симпатичний юнак, із доброю усмішкою й великими щирими блакитними очима. Школу Св. Ріджиса він закінчив ще до Безілового вступу.

— Відмінна гра, Лі! — і Безіл у відповідь видав належний скромний смішок. — Чи не матимете сьогодні трохи часу? Мені б хотілося з вами трішки поговорити.

— Звичайно, сер! — Безіл був задоволений. — Будь-коли!

— Тож пройдемося, погуляємо, скажімо, о третій? Мій потяг відходить о п’ятій.

— Залюбки!

Немов на крилах, Безіл злетів до своєї кімнати в корпусі шестикласників. Усього рік тому він був, напевно, найменш популярним хлопцем у школі — Пиндик Лі. Тепер зрідка однолітки через забудькуватість кликали його Пиндиком, до того ж негайно вибачаються.

Якийсь хлопчак висунувся з вікна корпусу Мітчелл і, помітивши Безіла, вигукнув: «Відмінна гра!». Темношкірий садівник, підрівнюючи живопліт, усміхнувся, побачивши його, й гучно озвався: «Та ви їх майже розгромили, сер, та ще й сам!». Коли Безіл увійшов до будівлі, комендант гуртожитку містер Гікс вигукнув: «Вони повинні були зарахувати той тачдаун! Саме неподобство!». Стояв прохолодний золотистий жовтневий день, оповитий блакитним серпанком бабиного літа — за такої погоди завжди добре мріється про майбутню славу, про тріумфальні прибуття у великі міста, про романтичні зустрічі з таємничими, мов незбагненні русалії, дівчатами. Опинившись у себе в кімнаті, він занурився в сон наяву, крокуючи з кутка в куток і повторюючи про себе уривки фраз: «...ніколи не бачив такої чудової гри!», «...татко твій — боягуз!», «Ще раз влаштуєш офсайд[30], і я надеру твій жирний зад!».