Раптом він повалився на ліжко від сміху. Бо той, кому погрожували, в перерві ще й вибачався — то був Порк Корріган, від якого торік Безілу довелося тікати цілих два сходових прольоти!

О третій він зустрівся з Джоном Гренбі, і вони відправилися гуляти на пік Грюнвальда, слідуючи стежкою вздовж довгої та низької цегляної стіни; ця стіна сонячного ранку завжди нагадувала Безілу про якісь туманні та сміливі пригоди, зовсім як в книзі «Широке шосе»[31]. Певний час Джон Гренбі розповідав про Принстон, але, зрозумівши, що в серці Безіла глибоко засів Єль, і лише Єль, він здався. Через якийсь час на його вродливому обличчі з’явився розсіяний вираз, він усміхнувся — і ця усмішка, здавалося, була відбитком іншого, кращого світу.

— Лі, я дуже люблю школу Св. Ріджиса! — раптом випалив він. — Тут я провів найщасливіші роки свого життя. Я винен їй стільки, що й повік не розплачуся. — Гренбі несподівано повернувся і поглянув на Безіла. — Цікаво, а ти сам розумієш, що міг би тут здійснити?

— Що? Я?

— Чи усвідомлюєш ти, який вплив могла б мати твоя чудова гра?

— Ну, це було не настільки чудово...

— Звичайно, саме так ти й повинен говорити, — з жаром оголосив Гренбі, — але все ж таки це неправда! Проте я покликав тебе сюди зовсім не для того, щоб співати тобі дифірамби! Мені захотілося дізнатися, чи розумієш ти, яка в тебе з’явилася сила, щоб творити добро? Я хочу сказати, що тепер ти можеш впливати на всіх цих хлопців — вони всі можуть вести чисте, чесне та гідне життя!

— Я якось ніколи про це не думав, — сказав Безіл, дещо приголомшений, — я ніколи не думав про...

Гренбі енергійно поплескав його по плечу.

— Від сьогоднішнього ранку в тебе з’явилася відповідальність, від якої тобі не ухилитися! Від цього самого ранку ти відповідаєш за будь-якого учня, який ховається за фізкультурною залою із цигаркою й смердить тютюном; ти відповідаєш за їхню лайку й брудні слівця, і за те, що вони вчаться брати чуже, крадучи молоко та їжу ночами з їдальні!

Він замовк. Безіл похмуро дивився прямо перед собою.

— Отакої! — сказав він.

— Так-так! — підтвердив Гренбі, очі його сяяли. — У тебе є можливості, якими мало хто володіє. Я розповім тобі один випадок. У Принстоні я познайомився з двома хлопцями, які руйнували свої життя пияцтвом. Я міг би сказати: «Це не моя справа», й дозволити їм надалі котитися низхідною, але коли я дослухався до голосу свого серця, то зрозумів, що так не можу! Тому я прийшов до них із відкритою душею і розповів їм все, прямо й відверто, і ці хлопці — принаймні, один з них — відтоді ані краплі в рот не взяли!

— Але в нашій школі, здається, ніхто не п’є! — заперечив Безіл. — Хоча був у нас один хлопець, звали його Бейтс — але бідолаху виключили торік, і...

— Це не має значення, — перебив його Джон Гренбі. — Куріння веде до пияцтва, а пияцтво тягне за собою... ну, всякі інші речі...

Гренбі виголошував промову цілу годину, а Безіл слухав; цегляний мур вздовж дороги й обважнілі від плодів гілки яблуні над головою щохвилини дедалі більше втрачали барви, а думками він щоразу поринав кудись углиб. Цілковита безкорисливість цієї людини його вразила, — людини, яка звалила на власні плечі тягар інших. Гренбі запізнився на потяг, але сказав, що це не має значення, оскільки він бачить, що йому вдалося посіяти зернину відповідальності в душі Безіла.

До своєї кімнати Безіл повернувся із відчуттям трепету, тверезості та твердого переконання. До цього моменту він вважав себе досить кепським хлопчиськом; останнім героєм, з яким йому вдалося себе ототожнити, був «Гаррі-на-волосок»[32] з коміксів, які друкувалися в недільних додатках — Безілу тоді було десять років. І хоча він досить часто розмірковував про життя, всі його думки були похмурими, абстрактними й ніколи не стосувалися питань моралі. Його погані нахили по-справжньому стримував лише страх — страх втратити можливість чогось досягти, страх втратити силу.

Але зустріч із Джоном Гренбі трапилася знаменної миті. Після ранкового тріумфу шкільне життя навряд чи могло обіцяти щось більше, а тут виникло дещо нове. Стати бездоганним зовні й внутрішньо; як висловився Гренбі — вести бездоганний спосіб життя. Гренбі коротко змалював йому це бездоганне життя, не забувши наголосити на його цілком матеріальних перевагах, на кшталт загального визнання і впливу в університеті — а уява Безіла вже давно перебувала десь у далекому майбутньому. Коли на останньому курсі Єля його виберуть останнім кандидатом у члени таємного товариства «Череп і кістки», а він із сумною і сентиментальною, зовсім як у Джона Гренбі, усмішкою відмовиться і вкаже на кого-небудь іншого, хто більше, ніж він, жадає вступити до цього товариства, юрба, що збереться навколо, ледь втримає сльози... А потім, коли він вступить у справжнє життя, і у віці двадцяти п’яти років звернеться до нації з інавгураційної трибуни на сходах Капітолія, всі присутні біля підніжжя громадяни його країни дивитимуться на нього знизу вгору очима, сповненими захвату та любові...

Занурений в мрії, Безіл непомітно поглинув із пів дюжини галет і випив пляшку молока, що залишилися внаслідок нічного нальоту на їдальню. Він смутно усвідомлював, що від таких нічних нальотів тепер доведеться відмовитися, але зараз на нього напав вовчий апетит. З побожністю він обірвав ланцюжок своїх приємних думок, поки не наївся.

Осінній морок за вікном розсікали фари проїжджих повз автомобілів. У цих автомобілях їхали відомі футболісти та чарівні дебютантки, таємничі авантюристки, королі шпигунства — заможні, безтурботні, представники богеми, які поспішали до блискучого Нью-Йорка, до модних танцювальних зал, до затишних кафе, до ресторанів на хмарочосах під сяйвом осіннього місяця, що прикрашені зеленню. Він зітхнув; можливо, згодом і йому вдасться стати часткою всього цього романтичного життя? Уславитися неабияким дотепником та блискучим співрозмовником, і видаватися при цьому сильним, серйозність та стриманим... Уславитися великодушним, відкритим і самовідданим, але при цьому залишатися дещо таємничим, та викликати у оточуючих доб­рі почуття і навіть легку гіркоту меланхолії... Стати водночас і світлим, і темним... Досягти цієї гармонії, сплавити все це воєдино в одній людині — ось це була мета! Думка про таку досконалість викристалізувала його життєву енергію в несамовитий і стрімкий порив. На мить його душа полинула слідом за мінливими вогнями, туди — в мегаполіс; потім він рішуче встав, загасив цигарку і при світлі настільної лампи почав накидати для себе правила майбутнього бездоганного життя.

Через місяць Джордж Дорсі, сумно виконуючи власний обов’язок, супроводжував свою матір під час прогулянки шкільною територією; опинившись у відносно відокремленому місці біля тенісних кортів, він наполегливо запропонував матері перепочити на лавці.

Досі мовлення його обмежувалося кількома уривчастими репліками: «Тут спортзал...», «Це божевільний Конклін, вчитель французької. Його у нас ніхто не любить...», «Будь ласка, не говори мені “брате мій” у присутності хлопчаків». Тепер його обличчя набуло зосередженого виразу, що властивий підліткам у присутності батьків. Далі можна було не напружуватися. Він очікував, що зараз почнуться запитання.

— Так, Джордже, а тепер поговорімо про канікули на День подяки. Кого ти до нас запросив?

— Безіла Лі.

— Розкажи мені трохи про нього.

— Розповідати особливо нічого. Хлопчик з шостого класу, йому шістнадцять років.

— Із пристойної родини?

— Так. Приїхав сюди з міста Сент-Пол, це в Міннесоті. Я його вже давно запросив.

Місіс Дорсі зауважила деяку стриманість у голосі сина:

— Ти хіба шкодуєш, що запросив його? Ви з ним більше не товаришуєте?

— Звичайно, товаришуємо...

— Адже не бачу сенсу запрошувати до себе в гості того, з ким ти вже не товаришуєш. Можна просто сказати, приміром, що у твоєї мами раптом змінилися плани.