Приблизно через годину лімузин Кампфів пригальмує біля Озерного клубу, і... знову і знову в його уяві перепоною вставала та сама сумна картина, бачити яку він уже був не в змозі.

У розпачі він блукав темними кімнатами. Мати відпустила покоївку, а сама пішла вечеряти до дідуся, і Безіл раптом надумав покликати якогось меткого хлопця, на зразок Елвуда Лімінга, в ресторан «Карлінг» — пити віскі, вино і пиво. Можливо, дорогою додому з вечірки на озері, Мінні помітить його обличчя серед найзатятіших гультіпак і все зрозуміє.

— Поїду в «Максим», — ледь чутно пробурмотів він у відчаї; а потім спересердя додав: — Ох, до біса той «Максим!»

Він сів у вітальні та почав дивитися, як над парканом будинку Ліндсеїв по вулиці Мак-Каббен сяє блідий місяць. Компанія молодиків поквапилася на трамвай, що прямував у бік «Комо-парку». Йому стало шкода тих молодиків через їхнє похмуре буття: вони ж не танцюватимуть сьогодні ввечері з Мінні в Озерному клубі.

О пів на дев’яту вечора: вона вже там. Дев’ята. Поміж змінами страв вони танцюють під «Занозу в моєму серці»[47] чи виконують кастл-уолк, який Енді Локгарт привіз із Єля.

О десятій він почув, як увійшла мати і майже одночасно пролунав телефонний дзвінок. Від нудьги він прислухався — і раптом різко випростався на стільці.

— Алло, так-так... Доброго вечора, місіс Райлі... Розумію... Ах ось воно що... Так... Ви впевнені, що не хочете поговорити з Безілом?.. Відверто кажучи, місіс Райлі, я в такі справи не заглиблююся.

Безіл підвівся та зробив крок до дверей; голос його матері ставав писклявим і роздратованим:

— Мене не було вдома; поняття не маю, кого він обіцяв прислати.

Отже, Едді Пармелі так нікуди й не пішов — це була катастрофа.

— ...Звичайно, ні. Це, мабуть, якась помилка. Не думаю, що Безіл міг так вчинити; взагалі я сумніваюся, що він володіє японською.

У Безіла запаморочилось у голові. Він мало не кинувся через дорогу, щоб поквитатися з Едді Пармелі. Але тут він почув у голосі матері гнів:

— Добре, місіс Райлі. Так і перекажу. Але я не обговорюватиму з вами його вступ до Єля. У будь-якому разі він обійдеться без сторонньої допомоги...

Його звільнили з роботи, а мати намагалася стійко прийняти цю звістку. Вона ще не завершила розмову, навіть дещо підвищила тон:

— Можливо, дядько Бен зацікавиться тим, що сьогодні ввечері ми продали компанії «Юніон-депо» корпус на Третій вулиці за чотириста тисяч доларів.

Містер Утсономі насолоджувався. За всі шість місяців, проведених в Америці, він вперше опинився в теплій компанії. Спочатку він намучився, намагаючись пояснити господині вечора, яким вітром його занесло до неї в гості, та Едді Пармелі запевнив, що такі заміни — типовий американський звичай, і тепер він увесь вечір намагався зібрати якомога більше відомостей про тутешню поведінку та звичаї.

Танцювати він не вмів, а тому сидів з літньою господинею, поки вони обидві — літня й молоденька — не почали збиратися додому — раніше, ніж зазвичай і з деяким сум’яттям, майже відразу після вечері. А містер Утсономі залишився. Він дивився на всі боки, всьому дивувався. Самотність його не обтяжувала: він до неї тут звик.

Близько одинадцятої він сидів на веранді та вдавав, що затягується цигаркою, хоча, насправді, ненавидів тютюн; він нібито пускав дим, а сам прислухався до бесіди, що велася прямо у нього за спиною. Бесіда, що тривала вже пів години, його спантеличила, бо в ній, як він розумів, говорилося про пропозицію, від якої ухилилися. Однак, якщо очі його не обманювали, співрозмовники перебували ще в тому віці, який американці не асоціюють із такими серйозними питаннями. Втім, ще більш спантеличила його інша деталь: якщо хтось замінює собою відсутнього гостя, то само собою зрозуміло, що відсутнього гостя не повинно бути серед присутніх; проте він був майже впевнений, що юнак, який зробив пропозицію руки та серця, — не хто інший, як містер Безіл Лі! Саме зараз встрявати в розмову було б неввічливо, але можна буде делікатно попросити його пролити світло на цю загадку восени, коли почнуться заняття в університеті штату.