Всі надії він покладав на одну подію, що мала відбутися. Ішлося про вечірку на честь від’їзду Мінні: Кампфи орендували Коледж-клуб, Рода туди запрошена не була. За відповідної атмосфері та за сприятливих обставин йому вдасться урвати для себе хоча б мить її від’їзду; і тоді він буде впевнений, що в її серці залишиться його незгладимий відбиток.

За три дні до вечірки він повернувся з роботи о шостій; біля будинку стояв автомобіль Кампфів, а Мінні самотньо сиділа на веранді.

— Безіле, мені треба з тобою поговорити, — промовила вона. — Ти зовсім віддалився від мене.

Сп’янілий її появою на доволі знайомому ґанку, Безіл не знав, що їй відповісти.

— У нас сьогодні родинна вечеря в місті, до неї залишилася рівно година. Чи не хочеш кудись поїхати? Я до смерті боялася, що наразі повернеться твоя мама і подумає, що я вкрай знахабніла, коли вже прийшла без запрошення до твого будинку. — Вона говорила пошепки, хоча поблизу не було нікого. — Як би мені хотілося, щоби батьки звільнили старого водія. Він підслуховує.

— Підслуховує що? — запитав Безіл, у якого вмить спалахнула підозра.

— Просто підслуховує.

— Зробімо так, — запропонував Безіл. — Нехай він довезе нас до дідового будинку, а там я візьму електромобіль.

Каштановими кучерями на її чолі грався теплий вітерець; машина плавно рухалася вздовж Хрест-авеню.

Підігнавши авто, Безіл відчув тріумф власного єства. Було одне місце, яке він зберігав спеціально для таких випадків — невеличкий спуск із дороги, що залишився після розбивки Ландшафтного парку; Хрест-авеню в цьому місці продовжувала бігти десь нагорі, ні на кого не звертаючи уваги, а за милю внизу на мілинах Міссісіпі виблискували яскраві проміні вечірнього сонця.

День нагадував, що літо добігає кінця; воно вже минуло свій зеніт, і те, що від нього залишалося, треба було використовувати, поки воно остаточно не зникло.

У нього в обіймах Мінні раптом зашепотіла:

— Ти для мене — головний, Безіле... Лише ти.

— Але ти сама зізналася, що тобі подобається коке­тувати.

— Знаю, але це вже в минулому. Років у тринадцять-чотирнадцять мені подобалося, коли мене називали легковажною, бо чхати я хотіла на їхню думку; але приблизно рік тому я почала розуміти: в житті є речі важливіші, і, чесне слово, Безіле, я спробувала виправитися. Але боюся, ангелом я ніколи не стану.

Поміж громадськими лазнями й павутиною шосе на протилежному березі річка сяяла тонким багровим відблиском. Знизу долинав гуркіт і свист далекої залізниці; над тенісними кортами Проспект-парку долинав дитячий гомін.

— Справді, Безіле, я не така, як видаюся на перший погляд, бо те, про що я говорю, має глибокий підтекст, однак ніхто мені не вірить. Ти ж знаєш, наскільки ми схожі з тобою: для хлопця, напевно, це не так важливо, але дівчина мусить стримувати свої почуття, а мені це нелегко, тому що я жахливо емоційна.

— Невже ти ні з ким не цілувалася відтоді, як повернулася додому із Сент-Пола?

— Ні з ким.

Безіл відчував, що вона бреше, причому досить рішуче. За кожного з них говорило серце, а його мова не призначена для точних формулювань, в усі віки воно схильне до напівправди та недомовок. Вони зібрали воєдино всі відомі їм фрагменти романтики, аби скроїти одне для одного покрив, теплий, як їхня дитяча пристрасть, і чудовий, як відчуття дива.

Раптом він відсторонив її від себе, поглянув на неї і видав приглушений радісний вигук. Вона була тут, в її освітленому сонячним променем обличчі — вона, та сама обіцянка — у вигині її губ, і в косій тіні від носа у неї на щоці, і в очах, що сяяли матовими відблисками; вона обіцяла вести його туди, де він завжди буде щасливий.

— Скажи, що кохаєш, — прошепотів він.

— Я в тебе закохана.

— О ні. Це різне.

Вона завагалася:

— Я ще ніколи нікому цього не говорила.

— Ну, будь ласка, скажи.

Вона спалахнула рум’янцем, ніби їй стало спекотно від призахідного сонця.

— На моїй вечірці, — прошепотіла вона. — Вночі це простіше.

Коли автомобіль під’їхав до його будинку, вона, не виходячи з машини, мовила:

— А ось іще чому приїхала до тебе: дядько не зміг орендувати клуб на четвер, тому вечірка буде в суботу ввечері, на звичайних танцях.

Безіл у задумі підіймався східцями: Рода Сінклер теж улаштовувала звану вечерю в Коледж-клубі саме того вечора.

Питання стояло рубом. Місіс Рейлі мовчки вислухала його непереконливі виправдання, а потім сказала:

— Рода перша запросила тебе в суботу, крім того, у неї й так уже є поміж запрошених одна дівчина без кавалера. Я, звичайно, не знаю, як Рода поставиться до того, що ти її підведеш, але добре знаю, як поставилася б до цього сама.

А зранку його двоюрідний дід, проходячи повз складське приміщення, зупинився і запитав:

— Якась плутанина з вечірками?

Безіл захлинався поясненнями, та містер Рейлі перебив:

— Не розумію, навіщо так ображати дівчинку. Раджу як слід подумати.

Безіл і без того губився в роздумах; суботній день наближався до вечора, його чекали і тут і там, а він не знав, що робити. До Єля залишався ще місяць, а до від’їзду Ерміні Бібл — яка так і не пов’язала себе жодними зобов’язаннями, нічого йому не пообіцяла, яка ображена та втрачена назавжди! — лише чотири дні. У Безіла, котрий ще дещо затримався в підлітковому віці, далекоглядність замінювалася нетерпінням, для якого майбутнє вимірюється одним днем. Сяйво Єля меркло поруч із можливістю тієї незрівнянної години.

А з іншого боку, грізною примарою маячив університет штату, біля брами якого снували примари, що на очах перетворювалися на потворних фермерів та дівиць. О п’ятій годині вечора, зневажаючи себе за слабкодухість, Безіл зателефонував і попрохав покоївку Кампфів передати, що він захворів і сьогодні прийти не зможе. Але із марудними однолітками він теж сидіти не збирався: захворів так захворів для всіх. Родині Рейлі не буде в чому його докоряти.

Слухавку взяла Рода, і Безіл ретельно зобразив хрипкий напівшепіт.

— Родо, я захворів. Лежу в ліжку, — ледве пробурмотів він і додав: — Добре ще, що телефон у мене в кімнаті, — принаймні, можу зателефонувати.

— Хочеш сказати, що ти сьогодні не з’явишся? — в її голосі лунали гнів і образа.

— Я захворів, не встаю з ліжка, — вперто повторив він. — У мене остуда, усе болить... і нежить.

— Може, все-таки прийдеш? — в її голосі хворий не почув ані краплі співчуття. — Ти обіцяв. Інакше буде на дві дівчинки без кавалерів більше.

— Я пришлю кого-небудь замість себе, — сказав він у розпачі. Його погляд крізь вікно зупинився на будинку навпроти. — Я пришлю Едді Пармелі.

Рода замислилася. Певно, їй ввижався підступ.

— Чи ти вирішив відвідати іншу вечірку?

— О, ні. Я всіх попередив, що занедужав.

Рода знову замислилася. Едді Пармелі сердився на неї.

— Я все влаштую, — пообіцяв Безіл. — Прийде, куди він дінеться? Йому сьогодні все одно нічим зайнятися.

За кілька хвилин він уже біг через дорогу. Двері відчинив сам Едді, який заправляв краватку-метелика під комірець. Безіл скупо, з певними застереженнями, поспіхом змалював ситуацію. Чи не зможе Едді піти замість нього?

— Вибач, дружище, сьогодні ніяк. У мене побачення зі справжньою кралею.

— Ти у програші не залишишся, Едді, — безтурботно пообіцяв Безіл. — Я б тобі заплатив — доларів п’ять.

Едді на мить завагався, та все ж він відмовив:

— Воно того не варте, Безіле. У мене сьогодні така красуня — ти б бачив.

— Зустрінешся з нею пізніше. На цю вечірку тебе... тобто мене... тому зазивають, що там дівчат більше, ніж хлопців... Послухай, Едді, я тобі десять доларів дам.

Едді поплескав його по плечу:

— По руках, дружище. Чого заради кращого друга не зробиш? Де гроші?

У Едді в долоні опинилася тижнева зарплата, ще й з доважком, але на зворотному шляху на свій бік вулиці Безіла охопила порожнеча іншого штибу — порожнеча прийдешнього вечора.