— Я добре до нього ставлюся, — запевнив Джордж; потім знехотя додав: — Просто останнім часом він став якийсь дивний.
— Як це розуміти?
— Ну, просто дивакуватий.
— Поясни, Джордже, що з ним таке? Я не хочу, щоб ти запрошував у гості всіляких диваків!
— Та він не те, щоб дивак. Просто тепер він якось дивно поводиться: буває, відведе кого-небудь вбік і провадить із ним бесіди. А потім нібито усміхається...
Місіс Дорсі була заінтригована:
— Усміхається?
— Еге. Увесь час кого-небудь відводить убік і теревенить, аби тільки слухали, а потім усміхається... — він скривив вуста, показуючи — ось так.
— А про що теревені?
— Щоб, мовляв, не лаялися, не курили, щоб додому не забували писати, всяке таке. Один хлопець піддався, поводить себе тепер так само, а загалом його навсправжки не сприймають. Він ніби зазнався, бо у футбол грає краще за інших.
— Добре, якщо не бажаєш, тоді не запрошуватимемо його.
— Ні-ні! — сполошився Джордж. — Я не можу відмовитися, адже я його вже запросив.
Певна річ, Безіл нічого не відав про цю розмову, і за тиждень на Центральному вокзалі Нью-Йорка шофер сімейства Дорсі перейняв у хлопчиків їхній багаж. Над містом зайнявся малиново-сірий світанок, а всіх перехожих супроводжували маленькі кульки морозяного повітря, яке вони вдихали. Навколо безліччю граней спрямовувалися в небо будівлі: внизу вони здавалися крижаними, немов безбарвна посмішка старого, вище були діагоналі матового золота, що були забарвлені пурпуром по краях, — там, де над нерухомим небом пливли карнизи.
У довгому приземкуватому англійському лімузині — такий автомобіль Безіл бачив уперше — сиділа дівчина, на вигляд його ровесниця. Вона байдуже підставила братові щоку для поцілунку, холодно кивнула Безілу й з кам’яним обличчям пробурмотіла: «Вітаю». Більше вона не зронила ні слова і, здавалося, цілком поринула у власні думки. Напевно, через свою надмірну стриманість вона спочатку не справила на Безіла жодного враження, але не встигли вони доїхати до будинку Дорсі, як Безіл збагнув, що в житті ще не бачив такої красуні! У неї було загадкове обличчя. Довгі вії, що м’яко відтіняли блідість шкіри, майже торкалися щік й ніби намагалися приховати безконечну тугу в її сірих очах; але коли вона всміхалася, на її обличчі спалахував ніжний товариський вираз, немов кажучи: «Продовжуйте далі; я слухаю. Я зачарована! Я... Я так чекала — цілу вічність — цієї зустрічі з вами!». Потім вона згадувала, що сором’язлива, або тужить; усмішка зникала, і дівчина знову опускала вії. Мить, що ледве встигла розпочатися, відразу закінчувалася, залишаючи по собі лише нав’язливу та невситиму цікавість.
Будинок Дорсі розташовувався на 53-й вулиці. Спочатку Безіла здивувала удавана вузькість його фасаду з білого мармуру і максимально повне використання всього можливого внутрішнього простору. По всій ширині будинку вишикувалися зали для прийому гостей, у вікнах їдальні сяяло штучне освітлення, п’ять поверхів у шанобливій тиші обслуговував невеликий ліфт. Ця компактна розкіш видалася Безілу новим світом. Цікавим і романтичним видавалося те, що навіть підлоги на цьому острівці були розкішнішими, ніж увесь величезний особняк Джеймса Дж. Гілла в рідному місті. Від хвилювання Безіл відразу забув про шкільне заціпеніння. Ним знову опанувала спрага до нового досвіду, яку пробуджували в ньому попередні короткі поїздки до Нью-Йорка. У потужному та яскравому блиску П’ятої авеню, в цій вродливій дівчині, яка не зронила за всю дорогу ні слова, крім механічного «Вітаю!», у цьому бездоганному будинку, ніщо не видавалося йому знайомим, а він знав, що коли про оточення йому нічого невідомо — отже, попереду обов’язково чекає пригода.
Виявилося, що настрою, який охоплював його протягом цілого місяця, не так легко позбутися. На першому місці для нього тепер перебував ідеал. Жоден день не мине намарно, коли він, як казав Джон Гренбі, залишатиметься «чесним із собою» — а це означало допомагати іншим. За ці п’ять днів він зможе добре потрудитися над Джорджем Дорсі; крім того, можуть появитися й інші кандидати. Ось так, розмірковуючи про те, що йому випала нагода отримати найкраще з обох світів, він розпакував свій саквояж і переодягнувся до обіду.
Посадили його поруч з місіс Дорсі, яка зауважила, що Безіл дещо більш приязний, ніж було заведено — так завжди поводили себе уродженці Середнього Заходу, — але при цьому йому не бракувало ввічливості та врівноваженості. Він розповів їй, що збирається стати дипломатом — і сам собі не повірив; але побачивши, що це викликало у місіс Дорсі зацікавлення, він не став більше нічого вигадувати, щоб виправити похибку.
Залишок дня був розпланований заздалегідь; вони збиралися піти танцювати. Адже то був дивовижний час! Моріс[33] танцював танго в шоу «За рікою», а Кастли[34] демонстрували свій славнозвісний крок у третьому акті «Сонечка» — і цей крок проклав шлях у вищий світ сучасному танцю, відкрив для дівчат із хороших родин дорогу до кафе, що докорінно змінило американський уклад життя. Могутня і багата імперія відчула свою потужність і почала шукати розваг — хай і невибагливих, але і не вульгарних.
До третьої години зібралася компанія з семи осіб, і всі сіли в лімузин, щоб відправитися в кабаре «У Еміля»[35]. Серед них були дві бліді елегантні шістнадцятирічні дівчини — прізвище батька однієї з них гриміло в фінансовому світі — і двоє гарвардських першокурсників, які обмінювалися зрозумілими лише для них жартами і приділяли увагу лише Жобені Дорсі. Безіл очікував, що зараз усі почнуть ставити одне одному звичайні питання:
«А ти в якій школі навчаєшся?», «Чи ти знаєш такого-то або таку-то?», — і спілкування стане невимушеним, але нічого такого не було. Панувала якась знеособлена атмосфера; його навіть долали сумніви, чи запам’ятала та четвірка його ім’я? «Насправді, — міркував він, — ніби кожен лишень і чекає, коли ось-ось хтось із нас виставить себе у смішному становищі». І знову все навколо видалося йому новим і невпізнанним; він вирішив, що в Нью-Йорку, мабуть, заведено поводитися саме так.
Вони приїхали в кабаре «У Еміля». Лише в деяких паризьких ресторанах, де все ще зустрічаються аргентинці, які невтомно виписують ногами кренделі, що закладені в них самою природою, зберігся хоча б відблиск тієї танцювальної манії, що охопила світ напередодні Першої світової війни. Тоді танці не були доповненням до алкоголю, залицяння чи засобом звікувати ніч — вони були самодостатніми. Малорухливі біржові маклери, шістдесятирічні жінки, ветерани армії конфедератів, поважні державні мужі та вчені, жертви гіподинамії — всі вони бажали не просто танцювати, але танцювати чудово! У тверезих до того головах дозрівали найфантастичніші устремління; неймовірна потреба виставляти себе напоказ раптом стала проявлятися в родинах, що вирізнялися скромністю протягом декількох поколінь. Довгоногі нікчеми на ранок прокидалися відомими, відчинялися місця, в яких, на бажання, можна було танцювати хоч до ранку. Завдяки витонченості рухів або ж незграбній похибці будувалися і руйнувалися кар’єри, укладалися шлюби або розривалися заручини — а високий англієць і дівчина в голландському очіпку[36] оголошували наступний танець...
Біля входу в кабаре Безіл неабияк розхвилювався: сучасні танці належали до тієї категорії речей, щодо яких Джон Гренбі був особливо непримиренний.
У гардеробній він підійшов до Джорджа Дорсі:
— У нас є вільний юнак? Як гадаєш, чи не буде заперечень, якщо я танцюватиму самі вальси? Решту я танцюю так собі...
— Звичайно, жодних проблем, — він із цікавістю поглянув на Безіла. — Овва, та невже ти взагалі від усього вирішив відмовитися?
— Ні, не від усього... — знітився Безіл.
Танцювальна зала вже була переповнена. Особи різного віку та рангів напружено ковзали під нервові та бурхливі ритми модної мелодії «Переборщив з гірчицею»[37]. Три пари, що утворилися, миттєво встали з-за столу, залишивши Безіла на самоті. Споглядаючи у різні боки, він намагався переконати себе, що глибоко зневажає те, що відбувається, але досить добре вихований, щоб демонструвати це. Однак навколо було на що подивитися, а тому зберігати такий настрій виявилося складно; і він, як зачарований, сидів і дивився на енергійні ніжки Жобени, аж раптом до нього за столик сів недобре зодягнений юнак років дев’ятнадцяти.
