— Перепрошую, — заговорив він з перебільшеною люб’язністю, — чи не за цим столиком сидить юна міс Жобена Дорсі?

— Так, за цим.

— Мене запросили тут сісти. Прізвище моє — де Вінчі. І не запитуй — з художником ми не рідня!

— Моє прізвище Лі.

— Дуже добре, Лі. Що тобі замовити? Що ти сьогодні п’єш? — Наблизився офіціант з тацею, і де Вінчі з огидою поглянув на те, що принесли. — Чай, суцільний чай... Офіціанте, принесіть-но мені подвійний «бронкс»[38]... А для тебе, Лі? Те саме?

— Ні-ні, дякую, — швидко відповів Безіл.

— Тоді несіть один.

Де Вінчі зітхнув; у нього був стомлений вигляд пияка, який вже кілька днів не виходить із запою.

— Онде гарненький песик під столом. Даремно вони дозволяють тут курити, якщо сюди проводять собак.

— А в чому річ?

— Дим роз’їдає очі.

Його логіка викликала у Безіла деяку розгубленість.

— Тільки не кажи мені про собак, — з глибоким зітханням продовжував де Вінчі. — Я намагаюся про них не думати.

Безіл охоче змінив тему, поцікавившись, чи навчається його співрозмовник у коледжі.

— Два тижні. — Для більшої переконливості де Вінчі підняв угору два пальці. — Рівно стільки мені треба було, щоб закінчити Єль. Я був першим, кого в п’ятнадцятому році вигнали з Шеффу[39].

— Сумно, — щиро відказав Безіл. Зробивши глибокий вдих, він зобразив співчутливу посмішку. — Твої батьки, либонь, засмутилися.

Де Вінчі витріщився на нього з-під лоба, немов з-за скелець окулярів, але не встиг він відповісти, як танець скінчився й інші повернулися за столик.

— Вітаю, Скідді.

— Нарешті, Скідді!

Всі вони добре зналися. Один з першокурсників поступився йому місцем поряд із Жобеною, і між ними зав’язалася приглушена розмова.

— Це Скідді де Вінчі, — шепнув Джордж на вухо Безілу. Того літа вони з Жобеною побралися, та підозрюю, що з неї вистачило. — Траплялося, вони тікали на авто його матусі в Бар-Харбор; вели себе просто жахливо.

Несподівано Безіл зашарівся від хвилювання, ніби хтось клацнув електричним ліхтариком. Він дивився на Жобену — її нескінченно відчужене обличчя на мить просвітліло, хоча усмішка відразу стала сумною; в її очах читалася щира доброзичливість, але не було радості. Безілу захотілося дізнатися, чи бентежить Скідді де Вінчі розрив із Жобеною. Можливо, якщо він виправиться, кине пити й повернеться до Єля, вона змінить рішення.

Знову заграла музика. Безіл зніяковіло розглядав свою чашку.

— Танго, — сказав Джордж. — Танго ж можна танцювати, га? У ньому нічого поганого немає — іспанський танець.

Безіл замислився.

— Звичайно, можна, — наполягав Джордж. — Кажу тобі, це іспанський танець. Чим тебе бентежить іспанське танго?

Один з першокурсників із цікавістю дивився в їхній бік. Перехилившись через столик, Безіл запросив Жобену на танець.

Перш ніж підвестися, вона щось шепнула де Вінчі, а потім, щоб компенсувати цю невеличку нечемність, усміхнулася Безілу. Він, з легким запамороченням, повів її до зали.

Раптом вона зронила настільки обурливу репліку, що Безіл здригнувся і мало не спіткнувся, гадаючи, чи не почулося йому?

— Можу посперечатися, що твої губи поцілували вже тисячу дівчат, — мовила вона.

— Що?!

— Скажеш, ні?

— Звичайно, ні, — заявив Безіл. — Насправді я...

Вона знову байдуже опустила вії й почала підспівувати оркестру:

Танго зсередини зігріває,

Тіло в різні сторони хитає,

І більш незнаного таки немає...

Що таїли ці слова? Що поцілунки — це звичайна річ, що вони варті захоплення? А ще Джон Гренбі, якщо його згадувати, говорив: «Хто цілує вродливу дівчину, той підштовхує її в лігво диявола».

Безілу згадалося все його минуле: вечір, проведений із Мінні Бібл на веранді у Кампфів, повернення з озера Блек-Бер[40] разом з Імоджен Біссел на задньому сидінні машини, численні знайомства завдяки іграм в «пошту», дитячі поцілунки, які припадали на вухо чи ніс, оскільки об’єкт ухилявся.

Тепер із цим покінчено; він більше ніколи не поцілує жодної дівчини, поки не зустріне ту, яка стане його дружиною. Але його турбувало, що дівчина, яка здавалася йому абсолютно безгрішною, настільки легковажна в цьому питанні. Дивне збудження, яке охопило його, коли Джордж згадав, що Жобена й Скідді де Вінчі в автомобілі «вели себе просто жахливо», переросло в обурення, і це обурення зростало. Злочинне діяння — адже їй не було ще й сімнадцяти. Раптом його осяяло: напевно, він не повинен залишатися осторонь; напевно, йому доля подарувала можливість проявити себе. Якщо пояснити їй, що це глухий кут, що вона прирікає себе на страждання, то його поїздка до Нью-Йорка не буде марною. Він зможе повернутися в школу щасливим, усвідомлюючи, що приніс одній дівочій душі спокій, якого вона раніше не знала.

Насправді що виразніше він уявляв собі Жобену і Скідді де Вінчі в автомобілі, то більше скаженів.

О п’ятій годині вони вийшли з кабаре «У Еміля», щоб перебратися в «Кастл-гаус»[41]. Асфальт поблискував від мряки. Схвильована настанням сутінків, Жобена рвучко схопила Безіла під руку:

— Всі ми не помістимося в автомобілі. Наймімо он той екіпаж.

Вона дала адресу старезному кучерові у вицвілій темно-зеленій лівреї, й перекошені дверцята загородили їх від дощу.

— Як вони всі мені набридли! — зашепотіла вона. — У них порожні очі, у всіх, крім Скідді, але через якусь годину в нього буде заплітатися язик. Перший сигнал уже був: він почав бідкатися через свого песика Курчатко, який здох місяць тому. Ти коли-небудь зачаровувався тим, хто приречений; тим, хто йде визначеним долею шляхом, ніколи не скаржиться, не сподівається; тим, хто змирився з таким буттям?

Його чисте серце відчайдушно запротестувало.

— Навіщо ж себе губити? — заперечив він. — Кожен може почати з чистого аркуша.

— Тільки не Скідді.

— Кожен може, — наполягав він. — Потрібно лише прийняти рішення стати трішки кращим, і тоді ти здивуєшся, наскільки це легко і наскільки щасливішим ти станеш.

Схоже, вона його не чула.

— Як чудовно, чи не так? Надворі негода, а ми з тобою їдемо в цьому екіпажі, — вона повернулася до нього та усміхнулася, — удвох.

— Так, — мимоходом погодився Безіл. — Суть у тому, щоб кожен намагався вести бездоганний спосіб життя. Починати можна в дитячому віці, років у десять-одинадцять, тоді можна досягти абсолютної бездоганності.

— Справді, — згодилася вона. — У певному сенсі Скідді й веде бездоганний спосіб життя. Він не знає тривог, не знає жалю. Його можна було б відправити в минуле... ну, скажімо, у вісімнадцяте століття або в будь-яку добу, коли цінувалися гроші та красені, — і він був би там як вдома.

— Це зовсім інше, — стривожився Безіл. — Це зовсім не те, що я розумію під терміном бездоганне життя.

— Ти маєш на увазі щось більш витончене, — припустила вона. — Я відразу про це подумала, побачивши твоє підборіддя. Б’юся об заклад, ти просто береш усе, що захочеш.

Кинувши на нього ще один погляд, вона хитнулася в його бік.

— Ти не розумієш... — почав він.

Вона поклала руку йому на лікоть:

— Зачекай хвилинку; ми майже приїхали. Не поспішаймо до зали. Тут так святково, все палахкотить, а там — задуха, штовханина. Скажи візникові, нехай проїде ще кілька кварталів. Я помітила, що ти зовсім мало танцював; мені це сподобалось. Терпіти не можу чоловіків, які підскакують при першому акорді, ніби від цього залежить їхнє життя. Скажи, тобі справді лише шістнадцять?

— Справді.

— А видаєшся старшим. У твоєму обличчі так багато можна прочитати.

— Ти не розумієш... — уже з відчаєм повторив Безіл.

Прочинивши віконце, вона звернулася до візника:

— Підіймайтеся Бродвеєм, поки ми не скажемо, де зупинитися. — Знову відкинувшись на сидіння, вона мрійливо повторила: — Бездоганне життя. Хотіла б я провадити бездоганне життя. Я ладна страждати, якщо знати заради чого; не бажаю чинити щось мізерне, жалюгідне, нице — нехай у мене будуть лише великі гріхи.