— Та ні ж бо! — сполохався Безіл. — Хіба це вихід? Це хворобливі думки. Ніколи не говори таких речей — ти ж дів­чина, тобі всього шістнадцять років. Ти мусиш... мусиш усе обміркувати та частіше згадувати про вічне. — Він спинився, очікуючи, що Жобена його переб’є, та вона мовчала. — Ось я, наприклад, лишень місяць тому викурював по дванадцять або навіть п’ятнадцять цигарок на день, коли у мене не було тренування з футболу. Сипав прокльонами, лихословив і майже не писав додому, тому батьки змушені були час від часу телеграфувати — тривожилися про моє здоров’я. У мене не було почуття відповідальності. До недавнього часу мені навіть і на думку не спадало, що можна жити бездоганно, але варто лише спробувати.

Він зробив паузу не в змозі впоратися зі своїми почуттями.

— На думку не спадало? — тихо перепитала Жобена.

— Ніколи. Я був таким, як усі, навіть гіршим. Мимохідь цілувався з дівчатами й не страждав.

— Що ж... що тебе так змінило?

— Зустріч з однією людиною. — Він різко повернувся до неї й ціною чималих зусиль зобразив на своєму обличчі жалюгідну подобу ледь помітної та сумовитої посмішки Джона Гренбі. — Жобено, у тебе... у тебе є задатки високоморальної дівчини. Я глибоко засмутився, помітивши, як ти сьогодні палила й танцювала ті сучасні, розгнуздані танці, — це ж дикунство. Та ще ті твої розмови про поцілунки... А якщо ти зустрінеш чоловіка, який зберіг цноту і який нікого не цілував, окрім рідних, — тобі ж доведеться зізнатися, як ти жахливо себе поводила?

Вона раптом різко відкинулася назад і рішуче промовила крізь бокове віконце:

— Тепер можете повертати у зворотному напрямку — адресу ми вам повідомили.

— Цьому треба покласти край. — Безіл знову посміхнувся, щосили намагаючись підняти її на сходинку вище. — Пообіцяй мені, що спробуєш. Це не так вже й складно. І коли одного чудового дня у твоєму житті з’явиться чесний і відкритий чоловік, який запитає: «Вийдеш за мене заміж?» — ти зможеш сказати йому, що ніколи не танцювала фривольних танців, окрім іспанського танго і бостону, і ніколи ні з ким не цілувалася... з шістнадцяти років, а можливо, тобі взагалі не доведеться говорити, що ти бодай із кимось цілувалася.

— Це ж нечесно, — сказала вона якимось дивним голосом. — Хіба я не повинна сказати йому всю правду?

— Ти зможеш сказати, що згрішила через незнання гріха.

— Он як.

На жаль, екіпаж зупинився саме біля «Кастл-гауса». Жобена поквапилася всередину і, аби загладити свою провину внаслідок тривалої відсутності, увесь вечір присвятила виключно Скідді й гарвардським першокурсникам. Але, поза сумнівом, вона замислилася — точно так, як він місяць тому. Якби Безіл мав трохи більше часу, йому вдалося б остаточно переконати її, продемонструвавши вплив на оточуючих того, хто веде бездоганний спосіб життя.

Але наступного дня юнак її майже не бачив. Вона втекла ще до сніданку і не прийшла на зустріч із Безілом і Джор­джем після денної вистави; даремно вони чекали на неї в «Білтмор-грилі». Під час вечері були гості, Безіл відчув прикрість через те, що Жобена після обіду відразу кудись зникла. Невже його серйозність її налякала? У такому разі її необхідно побачити, переконати, прив’язати до себе невидимою ниткою високої мети. Можливо... можливо, — вона і є та ідеальна дів­чина, з якою йому судилося побратися. Від цієї карколомної думки йому затамувало подих. Він почав планувати їхнє майбутнє: вони підтримуватимуть одне одного в досягненні бездоганного життя і жоден з них не подарує поцілунку нікому іншому — на цій умові він наполягатиме, до того ж категорично; дівчина має заприсягтися, що ані на крок не наблизиться до Скідді де Вінчі; а після буде подружнє життя, сповнене високого служіння, бездоганності та любові.

Увечері хлопчики знову пішли в театр. Повернулися вони майже опівночі; Джордж піднявся наверх, щоб побажати матері добраніч, а Безілові доручив дослідити вміст холодильника. У темній кухні, коли Безіл намагався на дотик визначити на незнайомій стіні, де вмикається світло, раптом він почув, як у кухні хтось вимовив його ім’я, та здригнувся:

— ...містер Безіл Дюк Лі.

— Нічого проти нього не маю. — Безіл впізнав манеру Скідді де Вінчі розтягувати слова. — Звичайнісінький хлопчина...

— Неправда, він мерзенний маленький педант, — безапеляційно заявила Жобена. — Читав мені замшілі нотації про мораль, про паління, танці, поцілунки та про те, як в моєму житті одного дня з’явиться чесний і порядний чоловік... ти ж розумієш: чесний і порядний чоловік. Гадаю, що говорив він про себе, бо вихвалявся, яким бездоганним життям він живе. Ох, просто жах, до того ж він говорив настільки єлейним тоном, що мене ледь не знудило. Вперше в житті мені захотілося випити коктейль.

— Не переймайся, він ще дитина, — беззлобно повторив Скідді. — У нього перехідний вік. Встигне ще подорослішати.

Безіл застигнув від почутого; його обличчя палало, щелепа відвисла. Найбільше йому хотілося накивати п’ятами, але він приріс до підлоги.

— Те, що я думаю про праведників, навряд чи можна надрукувати на папері, — повідомила Жобена через якийсь час. — Мабуть, я від природи мерзенна, Скідді; у будь-якому разі, спілкування з пристойними молодими людьми завжди викликає у мене таку реакцію.

— Тоді як щодо мене, Жобено?

Запанувала довга пауза.

— Цього разу зі мною щось трапилося, — врешті-решт, зізналася вона. — Ще вчора я вважала, що між нами все скінчено, Скідді, але відтоді у мене перед очима так і стоїть юрба таких, як цей Безіл Дюк Лі, тільки вже дорослих, і всі вони прохають мене розділити з ними їхнє бездоганне життя. І я відмовляюся — звичайно. Якщо хочеш, я вийду за тебе в Гринвічі — притьмом завтра!

О першій годині ночі у Безіла ще світилося у кімнаті. Тиняючись кімнатою, він подумки розбирав одну судову справу за іншою з Жобеною в ролі лиходійки, але будь-яка з них розбивалася об скелю гіркого приниження. «Мерзенний маленький педант» — ці слова, виголошені з переконаністю й презирством, перекреслили всі високі принципи Джона Гренбі. Він став рабом власних ідеалістичних марень — за останню добу Жобена стала головною рушійною силою його життя, і в глибині душі Безіл відчував, що вона має рацію.

Коли він прокинувся в День подяки, під очима у нього темніли кола. Саквояж, покладений для негайного від’їзду, нагадував про вчорашню ганьбу; Безіл, який ще не зовсім прокинувся, валявся в ліжку, потупившись на стелю; його очі наливалися рясними сльозами. Людина старшого віку могла б прикритися добрими намірами, але Безіл не знаходив собі виправдань. Шістнадцять років він плив за течією без керма і без вітрил, завдяки лише своїй природній боротьбі за виживання, та ще тій обставині, що дорослі, крім Джона Гренбі, ніколи не захоплювали його уяви. Тепер Джон Гренбі розчинився з вчорашнім днем без сліду, і Безіл прийняв як належне, що тепер йому самому, без порадників, доведеться відновлювати свою попередню позицію.

Напевно він знав лише те, що Жобена не повинна виходити за Скідді де Вінчі. Безіл відмовлявся нести відповідальність за такий її вчинок. Якщо знадобиться, він готовий був піти до її батька та все йому розповісти.

За пів години, вийшовши зі своєї кімнати, він зіткнувся з Жобеною в коридорі. На ній був модний блакитний костюм: вузька спідниця та льняна блуза з рюшами біля комірця. Злегка піднявши вії, вона чемно побажала йому доброго ранку.

— Мені потрібно з тобою поговорити, — похапцем пробелькотів він.

— Ой, вибач, — вона усміхалася йому, ніби нічого й не трапилося, що його надто збентежило. — У мене лишень хвилинка.

— Це досить важливо. Я знаю, що викликаю у тебе неприязнь...

— Що за нісенітниці! — вона весело розсміялася. — Я доб­ре до тебе ставлюся. Звідки такі безглузді думки?

Не встиг хлопчак відповісти, як вона квапливо помахала йому рукою і втекла вниз сходами.

Джордж поїхав до міста, і Безіл провів ранок, блукаючи Центральним парком серед лапатого снігу, що вільно кружляв, і продумував промову, заготовлену для містера Дорсі.