— Безіле, послухай! Я мушу тобі сказати: тато після сніданку розговорився і сказав дядькові Джорджу, що в житті не зустрічав такого приємного, спокійного та врівноваженого юнака, як ти; кузен Білл їде в табір на місяць, тому тато запитав у дядька Джорджа, як він вважає, чи дозволять тобі батьки поїхати з нами на два тижні в «Глейшер», щоб скласти мені компанію. — Вони взялися за руки та закружляли кімнатою від радості. — Дивися, нікому не проговорися, тому що він, гадаю, напише твоїй мамі і таке інше. Безіле, як чудово, еге ж?

Тому об одинадцятій, коли Безілу вже настав час їхати, вони попрощалися без смутку. До станції Безіла зголосився підвезти сам містер Бібл, який саме зібрався в селище по газети. Поки автомобіль не від’їхав, очі двох юних змовників сяяли, а помахи їхніх рук на прощання зберігали спільну таємницю.

Безіл відкинувся на сидіння; його переповнювало щастя. Він розслабився: приємно було усвідомлювати, що в гостях усе склалося якнайкраще. Він любив і її, і навіть її батька, який сидить поруч, — того, хто має щастя завжди перебувати поряд із нею і відчувати дурман її усмішки...

Містер Бібл запалив цигарку.

— Який клімат, — сказав він. — До кінця жовтня тут завжди гарна погода.

— Так, погода чудова, — підтвердив Безіл. — Я вже сумую за тутешніми жовтневими днями, тому що мені доведеться навчатися на сході країни.

— Готуєшся до вступу в університет?

— Так, сер, до Єля. — Йому спала на думку нова приємна подія в його житті. Він завагався, але вирішив, що містер Бібл, який ставиться до нього добре, певно поділить його радість. — Навесні я складав попередні іспити та нещодавно дізнався про результат — я склав шість із семи!

— Молодчина!

Безіл знову завагався, а проте, мовив далі:

— У мене «відмінно» з історії стародавнього світу, «добре» з історії Англії, «відмінно» з літератури. З алгебри у мене — «задовільно», з латині — один іспит «відмінно», другий «доб­ре». Не склав лише французьку!

— Досить добре! — сказав містер Бібл.

— Я б склав усе, — додав Безіл, — якби не лінувався спочатку. У класі я був наймолодшим, ось і задер носа.

Було б непогано, якби містер Бібл зрозумів, що візьме із собою в парк «Глейшер» аж ніяк не дурня! Містер Бібл глибоко затягнувся цигар­кою.

Поміркувавши, Безіл дійшов висновку, що остання фраза пролунала не зовсім так, як хотілося би, і вирішив дещо її пояснити.

— Не те, що задер носа, просто мені ніколи не потрібно було багато вчити — з літератури, так уже склалося, я зазвичай читав усе заздалегідь, і з історії я теж чимало читав. — Він осікся і спробував висловитися інакше. — Я хотів сказати, що зазвичай, коли говорять «задер ніс», на думку завжди спадає хлопчик, який бігає, увесь такий надутий, ніби кажучи всім: «Ось, дивіться, як я багато знаю!» Але я не такий! Я хотів сказати, що зовсім не вважаю, що знаю все, а просто нібито...

Поки він добирав доречне слово, містер Бібл мовив: «Гм!» і тицьнув цигаркою в бік озера.

— А он яхта пливе, — зауважив він.

— Так, справді, — погодився Безіл. — Та я мало що знаю про вітрильний спорт. Якось ніколи не цікавився. Я, звичайно, не­одноразово плавав, допомагав закладати галси і все таке, але там особливо нічого робити. Мені більше подобається грати в футбол.

— Гм! — повторив містер Бібл. — А ось коли я був у твоєму віці, я щодня ходив на яхті по затоці.

— Мабуть, це захопливо, якщо вам так подобалося? — поступився Безіл.

— Найкращий період мого життя!

Попереду замайоріла залізнична станція. Безіл вирішив, що було б добре наостанок ще раз продемонструвати своє доброзичливе ставлення.

— Ваша донька, містере Бібл, доволі приваблива дівчина, — сказав він. — Дівчатам зі мною легко порозумітися, але зазвичай вони мені не дуже подобаються. А ось ваша дочка, на мою думку — неймовірно приваблива дівчина! — А затим, коли автомобіль загальмував, його раптом охопило легке дурне передчуття; воно спонукало його зі смішком, ніби вибачаючись, додати: — На все добре! Сподіваюсь, я не забагато базікав?

— Анітрохи, — відповів містер Бібл. — Щасти! Бувай!

Через кілька хвилин потяг Безіла рушив, а містер Бібл зупинився біля привокзального кіоску, щоб купити газету та утерти спітніле чоло — цей липневий день видався неймовірно спекотним.

«Отакої! Це мені урок: ніколи не вирішувати на живу нитку — з обуренням подумав він. — Подумати тільки — два тижні довелося б слухати в “Глейшері”, як цей жовторотий нахаба без угаву тараторив би про себе! Хвала Господу, що сподобив мене на цю недовгу поїздку!»

Повернувшись додому, Безіл в буквальному сенсі сів і почав чекати. У жодному разі він не бажав виходити з домівки; відлучався він лише до найближчої крамниці, щоб освіжитися лимонадом — але і звідти він стрімголов мчав назад. Від кожної телефонної трелі, від кожного дзвінка у двері він підскакував і завмирав, немов від удару струмом на електричному стільці.

Удень він склав чудовий географічний вірш, який негайно відправив у листі Мінні:

Але ось так скінчився понеділок, майже минув вівторок, а нічого не відбувалося. Наприкінці другого дня очікування, коли Безіл тинявся з кімнати в кімнату, виглядаючи з вікон на пустельну мляву вулицю, Мінні йому зателефонувала.

—  Слухаю, — серце у нього шалено калатало.

— Безіле, нам час їхати.

— Їхати! — безпорадно повторив він.

— Безіле, мені шкода! Тато передумав і не хоче нікого з нами брати.

— Ох!

— Мені шкода, Безіле.

— Я би, мабуть, все одно не зміг...

Настала коротка пауза. Відчуваючи, що там, на іншому кінці дроту — вона, він насилу дихав і не міг видавити з себе ані слова, та й говорити міг теж лише із зусиллям.

— Безіле, ти мене чуєш?

— Так.

— Можливо, на зворотному шляху знову опинимось тут. У будь-якому разі пам’ятай — взимку ми зустрінемося в Нью-Йорку!

— Так, — вимовив він, а потім несподівано додав: — Най­імовірніше, ми більше не побачимося...

— Обов’язково побачимося! Мене кличуть, Безіле! Я мушу йти. Бувай!

Він сидів біля телефону, збожеволівши від смутку. Через пів години його знайшла покоївка — він сидів, схилившись над кухонним столом. Він чітко уявляв собі, що сталося, хоча Мінні йому про це і не сказала. Він знову став на ті самі граб­лі, перекресливши за якихось пів години всі результати своєї взірцевої поведінки впродовж трьох днів. І його б анітрохи не втішило, якби він дізнався, що цього все одно було не уникнути. Під час поїздки він обов’язково перестав би стримуватися, і тоді було б ще гірше — хоча, можливо, було б і не настільки сумно. Але зараз він міг думати лише про те, що вона їде...

Він лежав на ліжку, засмучений, спантеличений, нещасний — але не зломлений. Час від часу та сама жага життя, що піддавала його дух болючим бичуванням, давала йому можливість стерти з себе кров, немов краплі роси, але не для забуття, а щоб і далі нести свої шрами назустріч новим лихам і новим спокутам, назустріч невідомій долі.

Через два дні мама сказала, що дід дозволяє йому час від часу брати покататися сімейний електромобіль — якщо, звичайно, машина нікому не знадобиться у справах, і за умови, що батареї будуть завжди заряджені, а один раз на тиждень машина буде вимита. Через дві години він уже сидів за кермом та прямував по Хрест-авеню. Він відкинувся назад, немов сидів за кермом «Штутц Біркет», і вичавив зі своєї машини максимальну швидкість. Біля будинку родини Біссел він невпевнено зупинився, побачивши, що йому знадвору махає рукою Імоджен.