—  Я думав, що ти теж їдеш з усіма за місто, але Ріплі Бакнер порадив спочатку тебе запитати, ось я і вирішив...

— Я мушу бути вдома, — миттєво відповів Безіл.

— Та годі, Безіле, — не вгавав Білл. — Лишень два дні, і вона гарненька дівчина! Вона тобі сподобається!

— Навіть не знаю, — замислився Безіл. — Тоді вирішуємо так, Білле. Мені зараз потрібно встигнути на трамвай, щоб не спізнитися додому. І якщо ти мене підвезеш на своїй машині до Вайлвуда, то я поїду з вами на вихідні.

— Ну, звичайно!

Безіл вийшов на веранду і підійшов до Конні Девіс.

— До побачення, — вимовив він; хоч як він намагався, але голос пролунав зверхньо та холодно. — Було доволі весело!

— Шкода, що ти так рано йдеш, Безіле.

А про себе додала: «Такому чваньку — і було весело! Він певно думає, що він — красень!».

З причалу до нього долинув сміх Імоджен. Він мовчки спустився сходами з веранди і пішов доріжкою до Білла Кампфа, намагаючись триматися подалі від тих, хто розважався, ніби йому спало на думку, що лише один його вигляд зіпсує їм усе задоволення від прогулянки.

Вечір видався просто жахливим.

Через десять хвилин Білл висадив Безіла на кінцевій зупинці трамвая. Разом з ним до вагона увійшли кілька запізнілих гуляк, і трамвай, погойдуючись та грохотячи у темряві, повіз його в бік Сент-Пола.

Дві дівчини, які сиділи навпроти Безіла, відразу почали на нього витріщатися і штовхати одна одну ліктями, але він на них не зважав — він думав про те, як вони всі потім шкодуватимуть — і Імоджен, і Маргарет, і Джо, і Г’юберт, і Ріплі...

«Подумати тільки! — журитимуться вони. — У двадцять п’ять років — уже президент Сполучених Штатів Америки! Ех, і навіщо ж ми з ним так погано обійшлися того вечора!» Він справді думав, що він — красень!

Ерміні Гілберт Лабусс Бібл перебувала у вигнанні. У травні батьки привезли її з Нового Орлеана в Саутгемптон, сподіваючись, що активний відпочинок на природі відволіче п’ятнадцятирічну дівчину від думок про кохання. Однак і на півночі, і на півдні, скрізь — навколо неї завжди вилися в’юном молодики. Не минуло й місяця, як вона і тут уже була «заручена».

З вищевикладеного аж ніяк не випливає, що властива двадцятирічній міс Бібл певна ваговитість проявилася вже тієї пори. Вона променіла свіжістю; деяким юнакам її обличчя нагадувало про вкриті росою блакитні фіалки, серед яких на світ дивилися блакитні озера, за гладдю яких таїлася ясна душа та виднілися свіжі троянди, що розпустилися лише сьогодні вранці.

Вона перебувала у вигнанні. Вона слідувала в національний парк «Глейшер», щоб забутися. Долею було визначено, що на шляху вона зустріне Безіла, для якого ця зустріч стане чимось на кшталт обряду ініціації, після якого він перестане дивитися лише на себе і зробить перший приголомшливий екскурс у світ кохання.

Під час першої зустрічі він видався їй тихим хлопчиком-красенем із задумливим обличчям, що стало результатом нещодавнього повторного відкриття ним того факту, що і у інших, а не лише у нього, є і бажання, і можливості — ба навіть більші, ніж у нього. Для Мінні, як і кілька місяців тому для Маргарет Торренс, ця задума видалася чарівливим смутком. За вечерею він поводився вкрай люб’язно щодо місіс Кампф — цю манеру він перейняв від батька. Окрім того, Безіл з неабиякою увагою слухав, як містер Бібл розповідає про походження слова «креол», що містер Бібл подумав про себе: «Ось, нарешті, юнак, в якому щось є!».

Після вечері Мінні, Безіл і Білл поїхали в селище Блек-Бер дивитися кіно, і потроху вплив чарівності та особистості Мінні додав їхньому роману і чарівності, і унікальності.

Упродовж років усі романи Мінні були схожі, як дві краплі води. Вона поглянула на Безіла — відкрито, мов дитина; потім широко розплющила очі, немов відчуваючи якесь комічне побоювання, та усміхнулася... Вона усміхнулася...

Попри всю невинність цієї усмішки, вона завжди сприймалася, як заклик, і вдаряла в голову, немов шампанське — завдяки контурам обличчя Мінні, до того ж незалежно від її настрою. Тільки-но усмішка з’явилася у неї на обличчі, Безіл відчув раптову легкість і прагнення вгору, щоразу злітаючи все вище і вище, й спускався на землю лише тоді, коли усмішка ось-ось загрожувала перетворитися на оскал — але замість цього просто тихо танула. Вона була, ніби наркотик. Невдовзі він уже не хотів нічого іншого, окрім того, як дивитися на неї з невгамовним радісним захопленням.

Потому він вирішив перевірити, наскільки йому вдасться наблизитися до неї.

На певній фазі романтичних стосунків між двома молодими людьми присутність когось третього діє, як каталізатор. Другого дня, ще до того, як Мінні та Безіл не встигли перетнути межу багатослівних компліментів щодо виняткової краси й шарму одне одного, обоє вже почали мріяти про ту мить, коли їм вдасться позбутися товариства Білла Кампфа, який запросив їх у гості.

Ближче до заходу сонця, коли на землю спустилася перша вечірня прохолода, вони, скупавшись, відчували себе свіжими і відкритими всьому світові; вони сиділи на м’якій гойдалці, потопаючи у високих подушках, у затінку від плюща, що обплутав веранду. Однією рукою обнявши Мінні, Безіл нахилився до її щічки, але Мінні примудрилася зробити так, що замість щоки він доторкнувся до її вологих губ. А кмітливості йому не бракувало.

Промайнула година; до них долинав голос Білла — він кликав їх то з причалу, то з другого поверху, то з альтанки в кінці саду; а в конюшні троє осідланих коней кусали свої вуздечки; у квітниках сумлінно працювали бджілки. Тоді Мінні повернулася в реальність, і вони дозволили себе віднайти...

— Так, ми теж тебе шукали!

І Безіл, змахнувши руками, дивовижним чином здійнявся на другий поверх, щоб привести себе в порядок перед вечерею.

— Вона дивовижна дівчина! Ще б пак, вона — справжня красуня!

Він не повинен втрачати глузд! За вечерею і після він із непохитною і шанобливою увагою слухав, як містер Бібл розповідає про довгоносика, який пожирає бавовну.

— Але я вас, певно, вже втомив? Вам, молоді, мабуть, хотілося б побути на одинці...

— Зовсім ні, містере Бібл! Нам було доволі цікаво, справді!

— Ну, гаразд, нумо збирайтеся та вирушайте на прогулянку. Я навіть не помітив, що вже пізня година! Нині рідко зустрінеш вихованого, розумного хлопця; стариганів, як я, хлібом не годуй, а дай із таким поговорити!

Білл разом із Безілом та Мінні дійшов до причалу.

— Сподіваюся, завтра буде сприятлива для плавання погода. Слухайте, мені зараз потрібно з’їздити в селище і набрати собі на завтра команду. Поїхали зі мною?

— Я, напевно, ще трохи тут посиджу, а потім піду спати, — сказала Мінні.

— Гаразд. А ти поїдеш, Безіле?

— Ну... так, звичайно, якщо я тобі потрібен, Білле!

— Тільки тобі доведеться сидіти на вітрилі, я його везу на лагодження.

— Мені б не хотілося тобі завдавати клопоту, якщо місця немає...

— Та ні, ти не завдаєш клопоту. Піду, виведу машину.

Але минув час, а він так і не повернувся — щось там таке трапилося з вітрилом, або з машиною, і це його затримало.

Була лише загроза, що він ось-ось з’явиться, це надавало всьому загострення і змушувало затамовувати подих.

Вони всілися в моторний човен та почали горнутися одне до одного, шепочучи:

— Цієї осені...

— Коли ти будеш в Новому Орлеані...

— Коли через рік я вступлю до Єля...

— Коли я приїду в коледж...

— Тільки-но я повернуся з «Глейшер»...

— Поцілуй мене ще...

— Ти дивовижний! Ти знаєш, що ти — дивовижний?.. Ти справжній красень...

Хлюпала вода; човен глухо бився об причал; Безіл відв’язав канат, відштовхнувся, і вони, погойдуючись, відпливли від причалу, і човен перетворився на відокремлений острівець посеред ночі...

А наступного ранку, коли він пакував валізу, вона прийшла до нього в кімнату і стала біля дверей. Її личко сяяло від захвату; на ній була накрохмалена білосніжна сукня.