Близько восьмої, надівши синій піджак і білі фланелеві штани, він наостанок припудрив шрам, ретельно розмазав пудру носовою хусткою і поквапився до автомобіля Джо Гормана. Джо був за кермом; поруч втиснулися Льюїс Крам і Г’юберт Блер. Безіл розташувався на просторому задньому сидінні сам, і машина поїхала, ніде не зупиняючись, з міста по шосе Блек-Бер; ніхто до Безіла не обертався, всі тихо розмовляли поміж собою. Спочатку Безіл вирішив, що вони мають підібрати дорогою ще когось; але, прислухавшись до розмов, поступово його охопив жах; якоїсь миті він навіть захотів вийти з машини, але в такому разі вони б зауважили, що він образився. Його душа, а разом з нею і обличчя, скам’яніли, і всю дорогу він так і просидів, ні з ким не розмовляючи — та й до нього ніхто не звертався.

Через пів години він запримітив будинок Девісів — високий просторий котедж, розташований на невеличкому пів­острові біля озера. Світло ліхтарів відбивало його хиткі контури, що світилися на водній гладі, забарвленій в золоте і рожеве сяйво. Чим ближче вони під’їжджали, тим голосніше долинали із галявини низькі звуки басових труб і барабанів.

Увійшовши до будинку, Безіл почав озиратися в пошуках Імоджен. Навколо неї вже з’юрмилися охочі до танців парубки, однак вона помітила Безіла. Його серце закалатало у відповідь на її м’яку щиру усмішку.

— Безіле, ти можеш записатися на четвертий, одинадцятий, і ще на другий додатковий, із біса... Що з твоєю губою?

— Порізався, коли голився, — квапливо відповів він. — Повечеряємо сьогодні?

— Вечеряти мені варто з Ріплі, адже він мене запросив!

— Ні, не варто, — запевнив її Безіл.

— Ні, варто! — втрутився Ріплі, який опинився поруч. — Чому б тобі не запросити на вечерю свою дівчину?

...Але ніякої дівчини у Безіла не було, хоча він це ще й не усвідомлював. Після четвертого танцю Безіл повів Імоджен на причал, де можна було влаштуватися в пришвартованому моторному човні.

— І що тепер? — запитала вона

Він не знав; якби він насправді в неї закохався, то обов’язково б розгубився. Коли її рука на мить торкнулася його коліна, він нічого не помітив і почав базікати. Він став розповідати їй, як чудово він грав у бейсбол у другому шкільному складі, як одного разу він вибив перший номер у грі з п’яти подач. Він розповів їй про те, що деякі хлопці популярні серед хлопців, а деякі — серед дівчат, і ось він, наприклад, популярний серед дівчат. Коротко кажучи, Безіл полегшив душу.

Зрештою, він відчув, що забагато уваги приділяє власній персоні, він несподівано заявив, що Імоджен йому подобається йому більше за всіх.

Імоджен сиділа, тихенько зітхаючи під місячним сяйвом. У сусідньому човні, загубленому в темряві за пірсом, сиділо четверо. Джо Горман співав:

Він — мій закоханий юнак...

Гадає, серце моє вкрав...

— Я подумав, ти, либонь, захочеш про це дізнатися... — сказав Безіл Імоджен. — Подумав, що, може, ти вирішила, що мені подобається інша. Адже коли ми вчора грали, до мене черга так і не дійшла...

— Що-що? — перепитала Імоджен.

Вона вже встигла забути про вчорашній вечір, і про всі вечори, крім цього, і тепер думала про те, що в голосі Джо Гормана таїться якась магія. Наступний танець вона танцюватиме з ним. А Безіл був якийсь дивний — навіщось розповідає їй все це... Він, звичайно, був красень, приваблював, але... Вона не могла дочекатися, коли закінчиться цей танець. Така нудьга!

Усередині почулася музика, нервові тремтячі скрипки заграли «Так роблять усі».

— О, ти чуєш? — пожвавилася Імоджен, випростовуючись і клацнувши пальцями. — Ти вмієш танцювати під регтайм?

— Стривай, Імоджен... — він почав здогадуватися, що від нього вислизнуло щось важливе, — перечекаймо цей танець тут... А Джо потім скажеш, що забула.

Імоджен рішуче спохопилася:

— Ой ні, як так можна!

Безіл неохоче провів її до зали. Його знову спіткала невдача — він знову забагато базікав. Він зі смутком очікував на одинадцятий танець — він поводитиметься інакше. Тепер він запевнив себе, що закоханий в Імоджен. Від самообману, від вдаваної пристрасті та бажання, у нього раптом пересохло в горлі.

Незадовго до початку одинадцятого танцю він виявив, що щось затівається, а його всі навмисне уникають. Хлопці перешіптувалися і тихо про щось сперечалися, а коли Безіл наблизився, відразу запанувала вимушена тиша. Він почув, як Джо Горман сказав Ріплі Бакнеру:

— Нас не буде лише три дні. Якщо Гледіс не відпустять, покличеш Конні, гаразд? Усі «дуеньї» будуть... — і раптом, помітивши Безіла, змінив закінчення фрази, — ... і всі разом сходимо до крамниці Сміта, з’їмо по морозиву, вип’ємо содової.

Дещо згодом Безіл відвів убік Ріплі Бакнера, але ніякої корисної інформації з нього витягти не вдалося: Ріплі не пробачив Безіл спробу відбити у нього Імоджен.

— Та нічого такого, — вперто повторював він. — Чесне слово — збираємося до Сміта, і лишень... А що з твоєї губою?

— Порізався, коли голився.

Коли настав час танцю з Імоджен, та повела себе ще більш відсторонено, ніж раніше. Переміщаючись залою під пісеньку «Грізлі» у ведмежих обіймах, що судорожно обхопили її, вона під час танцю не припиняла обмінюватися загадковими фразами з іншими дівчатами. Він знову повів її до човна, але там уже хтось сидів, і вони почали ходити туди-сюди по причалу; він намагався зав’язати розмову, але вона у відповідь лише наспівувала:

Він — мій закоханий юнак...

— Послухай, Імоджен! Коли ми сиділи в човні, я хотів тебе запитати про той вечір, коли ми грали в «Кажи правду». Ти тоді сказала правду?

— О, та навіщо взагалі згадувати про цю безглузду гру?

До неї дійшли чутки — до того ж непоодинокі, — що Безіл думає, що він — красень; ця чутка поширилася настільки стрімко, як і чутки щодо небачених чеснот Безіла, що рознеслися два тижні тому. Імоджен зазвичай з усіма погоджувалася, і вона вже встигла погодитися відразу з кількома охопленими емоціями хлопчиками в тому, що Безіл поводив себе жахливо. Тому їй, завдяки власній мінливості, було легко перейнятися до нього неприязню.

Але Безіл вважав, що лише невдалий збіг обставин завадив йому досягти мети під час попередньої перерви між танцями — хоча чого йому хотілося, він і сам не знав.

Нарешті, під час наступної перерви, йому відкрила правду Маргарет Торренс, якій він за увесь вечір так і не приділив уваги.

— А ти збираєшся з нами поїхати до річки Сен-Кру? — запитала вона, хоча чудово знала, що його ніхто туди не кликав.

— Що за поїздка?

— Джо Горман влаштовує. Мене запросив Елвуд Лімінг.

— Ні, не збираюся, — понуро відповів він. — У мене інші плани.

— Он як!..

— І з Джо Горманом ми не товаришуємо.

— Здається, він теж так вважає.

— Невже? І що він про мене говорить?

— Та так, нічого.

— І все ж таки! Скажи, що він говорить.

Через якийсь час вона відповіла, нібито неохоче:

— Ну, вони з Г’юбертом Блером говорять, що ти... зачванився... Що ти вирішив, що ти — красень! — і у неї стиснулося серце. Сумління у неї було неспокійне. Але вона згадала, що сьогодні він запросив її лишень на один танець.

— Джо розповів, що ти сам йому вихвалився, що всі дів­чатка вважають, що ти — красень.

— Я ніколи нічого подібного йому не говорив, — розлютився Безіл. — Ніколи!

Він все зрозумів: це була справа рук Джо Гормана, який вирішив скористатися його балакучістю; справжні ж друзі Безіла завжди вибачали йому цей недолік. Підлість оточення немов стисла його у свої лещата. Він вирішив їхати додому.

У вбиральні його гукнув Білл Кампф:

— Вітаю, Безіле, що у тебе з губою?

— Порізався, коли голився.

— Скажи, ти наступного тижня збираєшся на пікнік? Всі їдуть.

— Ні.

— Послухай, тут приїжджає моя двоюрідна сестра з Чикаго, і мама попросила знайти для неї кавалера — тільки на вихідні. Її звуть Мінні Бібл.

— Мінні Бібл? — перепитав Безіл, дещо збентежившись.