Джо Горман був високого зросту, з білявими бровами і недотепним виразом обличчя. До їхньої компанії він увійшов зовсім нещодавно. Безіл йому не подобався — він не забув, що торік Безіл гнув перед ним кирпу, але нові чутки він завжди вбирав із жадібністю і зараз був прямо-таки приголомшений очевидним успіхом Безіла у дівчат. У крамниці Ламберта було весело; великі метелики билися об металеву сітку дверей, за столиками сиділи млосні пари в білих сукнях та легких костюмах. Безіл зателефонував додому, і йому дозволили.

Вийшовши із залитої світлом крамниці в темряву, Безіл занурився в якийсь нереальний світ, йому здавалося, що він може на себе глянути збоку, і приємні події сьогоднішнього вечора почали набувати для нього нової вагомості.

Умиротворений гостинністю Джо, він почав обговорювати питання, що його хвилювало.

— Сьогодні трапилася доволі цікава річ, — зі зневажливою посмішкою зауважив він.

— Ти про що?

— Ну, всі ці дівчата, які говорили, що я подобаюся їм більше за всіх. — Джо приголомшила ця фраза. — Цікаво, — говорив далі Безіл, — в школі мене не вважали популярним хлопцем, мабуть, тому що я поводив себе надто чванькувато. Певно, річ у тім, що деякі хлопці популярні серед хлопців, а деякі — серед дівчат.

Він розкрився перед Джо, хоча не розумів цього, та й сам Джо відчував лише непереборне бажання змінити тему бесіди.

— Коли у мене буде автомобіль, — сказав Джо, тільки-но вони піднялися до його кімнати, — ми кататимемося з Імоджен і Маргарет!

— Чудово!

— Ти запросиш Імоджен, я — Маргарет; ну, або ще когось. Я, звісно, розумію, що подобаюсь їм значно менше, ніж ти...

— Скажеш дурницю! Це тому, що ти в нашій компанії ще не освоївся.

Для Джо це було болюче питання, і таке зауваження його не потішило. Та Безіл цього не помітив:

— Коли хочеш бути популярним, ти мусиш бути ввічливим зі старшими! Сьогодні, наприклад, ти не привітався з місіс Біссел.

— Щось я зголоднів, — поспішно мовив Джо. — Ходімо в буфетну, пошукаємо що-небудь попоїсти?

В одних піжамах вони спустилися вниз. Щоб остаточно змусити Безіла більше не говорити на цю тему, Джо почав тихенько наспівувати:

Ох, прекрасна лялечко моя,

Ти така...

Але після місяця цькувань у школі події цього вечора надто подіяли на Безіла. Він почав відчувати до себе глибоку повагу. На кухні, вважаючи, що від нього чекають порад, він знову взявся за своє:

— Послухай, ось даремно ти носиш ці білі краватки! Ніхто з тих, хто навчався в Новій Англії, такої не носить!

Джо, злегка спалахнувши, відвернувся від холодильника, і у Безіла виникло якесь недобре передчуття. Але він не вгамовувався:

— А ще, скажи батькам, хай відправлять тебе навчатися до Нової Англії. Тобі корисно буде! До того ж, якщо ти збираєшся вступати в який-небудь коледж, спочатку краще закінчити тамтешню школу. Тебе там швидко до розуму доведуть.

Вважаючи, що його чогось вчити немає нагальної потреби, Джо сприйняв цей натяк за безтактний. Ба більше, йому навіть здалося, що сам Безіл аж ніяк не був таким вже знавцем, хоча і пройшов увесь цей процес.

— Ти будеш курку чи шинку? — Вони приставили стільці до кухонного столу. — Молоко будеш?

— Так, дякую.

Відчуваючи надлишок калорій — сьогодні після вечері він ситно попоїв ще тричі, — Безіл не вгамовувався. Потроху він розгортав перед Джо картину подальшого життя, блискавично трансформуючи його з банального недотепи із Середнього Заходу в сповненого витонченості та чарівного для жінок жителя східних штатів. Пройшовши в буфетну прибрати молоко, Джо затримався біля відчиненого вікна, щоб трохи віддихатися; Безіл слідував за ним по п’ятах.

— Ти зрозумій, коли до розуму хлопця не доведуть в школі, то йому доведеться всього вчитися уже в університеті, — далі повчав він.

Джо впав у відчай, він відчинив двері та вийшов на задній ґанок. Безіл пішов за ним. Будинок стояв на краю стрімчастого пагорба, знизу розташовувався житловий квартал, і двоє хлопчиків трохи помовчали, вдивляючись у розсип вогнів, що простяглися нижньою частиною міста. Перед таємницею невідомого людського буття, що точилося серед вулиць, що лежали внизу, Безіл відчув, як сенс його слів раптом якось стиснувся і поблякнув.

Він замислився, про що ж це він говорив і чому це здавалося йому настільки важливим — і коли Джо почав знову неголосно наспівувати, ним знову опанувало тихе вечірнє умиротворення, і він відчув, що гору взяли його найкращі риси — розважливість і витримка.

Самозакоханість, марнославство і нечуйність, що опановували ним останньої години, відступили, і він досить тихо мовив:

— Нумо прогуляємося кварталом?

Вони йшли босоніж, тротуар був теплий. Пробила лишень північ, але площа вже спорожніла, за винятком їхніх блідих фігур, майже непримітних під сяйвом зірок. Вони весело сміялися, відчуваючи себе відчайдушно сміливими. Лише одного разу, далеко попереду, вулицю перетнула якась тінь, що гучно, по-людськи, тупотіла, але ці звуки лише підкреслили їхню власну нематеріальність. Швидко прослизаючи поміж деревами по галявинках від світла газових ліхтарів, вони обігнули увесь квартал й пришвидшились, тільки-но запримітили будинок Джо Гормана — немов вони й справді загубилися посеред сну літньої ночі.

Піднявшись до кімнати Джо, вони вляглися в темряві, та ще не спали.

«Я забагато базікав, — думав Безіл. — Йому, певно, здалося, що я його повчаю, і він, мабуть, на мене сердиться. Але, можливо, після прогулянки він усе забув?».

На жаль, Джо не забув нічого — окрім поради, яку Безіл дав йому зі щиросердних спонукань.

«В житті ще не бачив таких мудрагелів, — гнівно розмірковував Джо. — Він думає, що він — красень! Вважає себе неймовірно привабливим...»

Цього літа з’явилася нова, вкрай вагома, віха: в колі друзів Безіла раптом стало необхідно мати у власному розпорядженні автомобіль. Здавалося, що всі розваги могли відбуватися лише на великій відстані — біля озер у передмістях або в заміських клубах. Прогулянки містом перестали вважатися гідним заняттям. Ба більше, навіть єдиний квартал до будинку товариша тепер було заведено долати лише на авто. Навколо власників автомобілів почали утворюватися купки утриманців, а щасливі власники засобів пересування раптом почали набувати шаленої — принаймні, на думку Безіла, — влади.

Того дня, коли на озерах намічалися танці, зранку він зателефонував Ріплі Бакнеру:

— Вітаю, Ріпе. Чи збираєшся ввечері їхати до Конні?

— Так, поїду з Елвудом Лімінгом.

— У нього знайдеться місце?

Ріплі нібито дещо збентежився:

— Гадаю, що ні. Адже він запросив Маргарет Торренс, а я — Імоджен Біссел.

— Он воно як!

Безіл насупився. Мабуть, це питання варто було вирішити ще тиждень тому. Невдовзі він зателефонував Джо Горману:

— Джо, ти сьогодні збираєшся до Девісів?

— Так, збираюся.

— А в тебе в машині місце є? Чи можна поїхати з тобою?

— Гадаю, що можна.

Його тону явно бракувало тепла.

— У тебе справді буде місце?

— Так. Ми заїдемо по тебе близько восьмої.

Безіл розпочав підготовку о п’ятій вечора. Удруге в житті він поголився, завершивши цю процедуру невеликим рівним порізом прямо під носом. Ранка кровоточила, але йому, за порадою покоївки Гільди, вдалося зупинити кровотечу за допомогою шматочків туалетного паперу. Паперу знадобилося чимало, і щоб можна було вільно дихати, він підрізав ножицями подушечку, що містилася під носом; з такими ось незграбними паперовими вусами і запеченою на верхній губі кров’ю він почав тинятися будинком, не знаходячи собі місця від нетерплячки.

О шостій вечора він знову зайнявся ранкою, відмочивши засохлий папір і спробувавши розгладити пальцями багряний шрам. Через якийсь час ранка підсохла, але коли він необачно широко відкрив рот, щоб покликати маму, ранка відкрилася знову — і знову довелося вдатися до туалетного паперу.