Після вечері вони повернулися до оглядового вагона й усілися на порожньому задньому майданчику. За вікном у темряві мигтіли фермерські угіддя; потяг віз їх у західному напрямку. Вони бесідували про спільних знайомих, про поїздки під час великодніх канікул, про п’єси, які вдалося відвідати в Нью-Йорку.

— Безіле, а ми купуємо автомобіль! — повідомила вона. — І я навчатимусь водіння.

— Чудово! — Він замислився: чи пустить його цього літа дідусь за кермо їхнього електромобіля.

Світло з вагона впало на її юне личко, і він, охоплений припливом щастя від того, що з кожною хвилиною він щоразу ближче до домівки, з почуттям мовив:

— А знаєш... Чи відомо тобі, що ти — найвродливіша дів­чинка в місті?

Тієї миті, коли ця фраза злилася з хвилюючими сутінками, потрапивши Маргарет прямо в серце, звідкись з’явилася місіс Торренс і повела доньку в купе лягати спати.

Безіл якийсь час на самоті посидів на оглядовому майданчику вагона, ледь помітивши, що Маргарет уже пішла, і відчуваючи повний спокій і задоволення від того, що тепер до самого ранку все так і залишиться в безладді та хаосі.

П’ятнадцять років — це той вік, який досить складно вловити; складно ось так-от клацнути пальцями і сказати: «Ось таким я був у п’ятнадцять!». Меланхолійний Жак[13] взагалі про нього не згадує; з упевненістю можна наголосити лише одне: десь між тринадцятьма — зенітом хлоп’ячого віку, і сімнадцятьма, коли вдається стати схожим на дорослого, є проміжок часу, коли юність щогодини пульсує між двома світами: молоду людину то ваблять небувалі експерименти, то вона марно рветься назад, в ті дні, коли ні за що не потрібно було платити. На щастя, однолітки не більш за нас пам’ятають про те, як ми вели себе в п’ятнадцять; однак, ось-ось підніметься завіса, і ми побачимо, як нерозважливо поводився Безіл того літа.

Все почалося з того, що Маргарет Торренс, піддавшись тяжінню до ідеалізації, що властива більшості розважливих дівчат, почала всім у захваті розповідати, що Безіл — справжній красень!

Звикнувши за минулий в школі рік вірити всьому, що говорять, і не знайшовши в той момент більше нічого, у що б можна було повірити, подруги сприйняли цю інформацію як незаперечний факт.

Безіл раптово перетворився на легенду. Дівчата на вулиці зустрічали його вибухами хихикання, але він ані про що не здогадувався.

Якось увечері, через тиждень після приїзду додому, він разом з Ріплі Бакнером після вечері вирушив на традиційні посиденьки на веранду до Імоджен Біссел.

Тільки-но вони з’явилися на алеї, Маргарет і ще дві дівчини раптово збилися докупки, судорожно зашепотіли і стали ганятися одна за одною по подвір’ю, видаючи якісь нерозбірливі вигуки. Що це було, ніхто так і не зрозумів, але закінчилося все лише з прибуттям в лімузині Гледіс ван Шеллінгер, яку з ніжністю і помпою супроводжувала покоївка матері.

Усі вони встигли відвикнути одне від одного. Ті, хто навчався в Новій Англії, відчували деяку перевагу, яка, втім, повністю врівноважувалася тією обставиною, що вони, як не прикро, не знали про романтичні зустрічі та сварки, сцени ревнощів і пригоди, що сталися тут за період їхньої відсутності.

О дев’ятій вечора всі поласували морозивом та повсідалися на кам’яних сходах, що нагрілися за день, зберігаючи збентежене мовчання, що відзначає половину шляху між дитячими смішками та юнацьким фліртом. Ще торік хлопчики катались би по двору на велосипедах; зараз вони всі просто сиділи та очікували незрозуміло чого.

Вони знали, що воно обов’язково трапиться, це знали навіть найнепримітніші дівчатка та найбільш несміливі хлопчики; романтичний світ літньої ночі, що солодко і міцно стискав їхні серця, раптом поглинув у себе і їх самих, і тих, хто перебував з ними поруч. Потоком уривчастого багатоголосся долинали їхні голоси до місіс Біссел, яка читала книгу біля відчиненого вікна.

— Ні-ні, обережніше! Адже зламається. Безіле-е-е!

— Ріплі-і-і!

— І таки вдалося!

Регіт.

...місячною затокою,

Лунали з неї голоси...

— А ти бачив...

— Конні, припини... досить! Лоскотно. Обережно!

Регіт.

— Їдеш завтра на озеро?

— Поїду в п’ятницю.

— Елвуд приїхав...

— Невже? Елвуд приїхав?

— «... ти розбила мені серце...»

— Прошу, обережніше!

— Обережніше!

Безіл сидів на балюстраді поруч із Ріплі, слухаючи, як співає Джо Горман. Сам він неабияк шкодував, що не здатний співати так, «щоб у людей не в’янули вуха». Тому він раптово перейнявся захопленням щодо Джо Гормана, приписавши властивостям його особистості захопливу чистоту звуків, що ширяли у вечірніх сутінках.

Завдяки цим звукам Безіл згадав інший, абсолютно дивовижний вечір, та інших дівчат — недосяжних і чарівних. Йому стало сумно, коли голос замовк; всі почали мінятися місцями, запанувала майже діловита тиша — настав час давньої гри «Кажи правду».

— Білле, який твій улюблений колір?

— Зелений, — підказує хтось із друзів.

— Тс-с-с ! Нехай сам скаже!

Білл відповідає:

— Синій.

— А яке твоє улюблене жіноче ім’я?

— Мері, — відповідає Білл.

— Мері Гаупт! Білл закохався в Мері Гаупт!

Ця дівчина була косоокою, в колі хлопців вона була втіленням непривабливості.

— Кого б тобі хотілося поцілувати?

— Маму.

— Ні! Кого з дівчат!?

У темряві повисла пауза, яку пронизав смішок.

— Жодну.

— Так не чесно. Штраф! Маргарет, твоя черга.

— Тільки кажи правду, Маргарет.

Вона говорила правду, і невдовзі Безіл із подивом подивився з балюстради вниз; він щойно дізнався, що подобається їй найбільше!

— Оце так! — скептично вигукнув він. — Отакої! А чому ж не Г’юберт Блер?

І відновив дружню штурханину ліктями з Ріплі Бакнером. Обидва вмить звалилися з балюстради. Тепер під тортурами гри виявилося дбайливо розніжене серце Гледіс ван Шеллінгер.

— Який твій улюблений вид спорту?

— Крокет.

Це зізнання зустріли легкими насмішками.

— Хто з хлопчиків тобі більше всіх подобається?

— Терстон Колер.

Пролунав розчарований клекіт.

— А хто це?

— Так... Один хлопець з Нової Англії.

Вона явно ухиляється.

— А тут хто тобі подобається з тутешніх хлопців?

Гледіс завагалася.

— Безіл, — врешті-решт, відповіла вона.

До балюстради цього разу звернулися вже не настільки глузливі та грайливі погляди. Безіл дещо змазав враження своїми: «Отакої! Невже! Оце так!». Але всередині відчув приємне відчуття визнання і знайому радість.

На місці Гледіс уже сиділа Імоджен Біссел; мініатюрна красуня-брюнетка, яка в їхній компанії мала найбільший успіх. Інквізиторам набридло з’ясовувати гастрономічні уподобання, і цього разу вони до справи перейшли на першому ж питанні.

— Імоджен, ти коли-небудь цілувала хлопчика?

— Ні. — Почулися недовірливі вигуки. — Не цілувала! — з обуренням підтвердила вона.

— Добре. А тебе коли-небудь цілували?

Зашарівшись, але зберігаючи спокій, вона кивнула і додала:

— Я нічого не могла вдіяти!

— І хто це був?

— Не скажу.

— Ага! Г’юберт Блер, хто ж ще?

— Імоджен, яка у тебе улюблена книга?

— «Беверлі з Гростарка»[14].

— А хто з дівчат тобі найбільш до вподоби?

— Пейшн Джонсон.

— Хто така?

— Ну, одна дівчина, зі школи.

На щастя, місіс Біссел відійшла від вікна.

— А хто із хлопчиків подобається?

Імоджен відповіла впевнено:

— Безіл Лі.

Цього разу запанувала неймовірна тиша. Безіл анітрохи не здивувався — адже нас ніколи не дивує власна популярність, — але усвідомив, що про нього говорили зовсім не ефемерні створіння, які народжувалися в уяві з прочитаних книг і спогадів про зауважених мимохідь у юрбі осіб, чиї голоси він на мить розчув у пісні Джо Гормана. І коли незабаром із дому долинув перший батьківський оклик, який кликав додому когось із дочок, і дівчата, щебечучи, дружно втиснулися в лімузин Гледіс ван Шеллінгер, Безіл навмисне затримався в тіні, щоб ніхто не подумав, що він ніби красується. А затим, у нього в голові зажевріла шалена думка про те, що якщо він познайомиться з Джо Горманом ближче, то, можливо, і співатиме, як він — він підійшов до Джо і запропонував зайти до крамниці Ламберта випити по склянці содової.