— Слухай, Льюїсе, тобі взагалі хоч що-небудь подоба­ється?

— Футбол анітрохи не подобається. Який сенс виходити на поле, щоб отримати в око? — Льюїс мислив, мов чванько, оскільки за напучуваннями матері він вважав власне боягузтво не чим іншим, як розсудливістю. Відповідь Безіла, який лишень хотів дати добру пораду, стала саме тією фразою, після якої стають ворогами на все життя.

— Якби ти грав у футбол, до тебе б зовсім інакше ставилися в школі! — зверхньо зауважив він.

Льюїс не вважав, що до нього погано ставляться. Він узагалі про це ніколи не думав. Та Безіл його ошелешив.

— Ти дочекаєшся! — люто заявив Льюїс. — Там із тебе все нахабство витрусять!

— Заспокойся, — сказав Безіл, спокійно поправляючи стрілку на своїх перших довгих штанах. — Заспокойся, гаразд?

— Усі знають, що в «Кантрі-дей» тебе вважали найзухвалішим хлопцем.

— Заспокойся, — повторив Безіл, але вже не так упевнено. — Зроби ласку, заспокойся.

— Гадаєш, я не пам’ятаю, що про тебе в шкільній газеті написали?..

Від спокою Безіла не залишилося і сліду.

— Якщо ти не вгамуєшся, — похмуро сказав він, — я викину з вікна всі твої щітки.

Масштабність цієї погрози подіяла. Льюїс притиснувся до сидіння, фиркаючи й бурмочучи, але, поза сумнівом, заспокоївся. Він нагадав своєму попутнику про найбільш ганебну сторінку з його життя. В одному з номерів газети, яку випускали хлопці з їхньої колишньої школи, під рубрикою «Приватні оголошення» якось з’явилося таке:

«Уся школа і я особисто будемо щиро вдячні, якщо хто-небудь погодиться отруїти юного Безіла або знайде який-небудь інший спосіб зав’язати йому язика».

Їм залишалося лише сидіти та мовчки сердитися. Потім Безіл зробив рішучу спробу забути цей ганебний випадок із минулого. Все це позаду. Можливо, він раніше трохи й вставляв палиці в колеса, однак зараз юнак розпочинав нове життя. Незабаром цей спогад зник, водночас із ним зник і потяг, і похмурий Льюїс — а на Безіла знову повіяв вітер з Нової Англії, що сповнив його безмежною ностальгією за майбутнім. З уявного світу до нього долинув чийсь голос; поруч постав чоловік, який поклав руку на його плече, затягнуте в спортивний светр.

— Лі!

— Так, сер.

— Зараз усе залежить від тебе. Зрозумів?

— Так, сер.

— Тоді вперед, — промовив тренер. — Розбий їх дощенту.

Безіл вмить зірвав светр, під котрим була спортивна майка, і вибіг на поле. До кінця гри залишалося дві хвилини; рахунок — три-нуль на користь супротивника, однак, завбачивши юного Лі, який через зловмисні підступи Дена Гаскінса, шкільного забіяки, та його друга-прихвосня Вімса увесь рік не випускали на поле, трибуни школи Св. Ріджиса[8] зажевріли надією.

— Тридцять три — дванадцять — шістнадцять — двадцять два! — гаркнув Коротун Браун, миршавий квотербек[9].

Це був сигнал, і...

— Ох! — вирвалося у Безіла, який забув про недавню сварку. — Ну чому цей потяг не може їхати швидше? Як же довго чекати до завтра!

Школа Св. Ріджиса, м. Істчестер, 18 листопада 19... року.

Люба мамо! Розповідати сьогодні майже ні про що, однак я вирішив написати тобі щодо кишенькових грошей. Усім хлопчикам тут надсилають більше, ніж мені, тому що тут постійно потрібні якісь дрібнички — шнурівки для взуття, наприклад. У школі мені все до вподоби, у мене все добре, тільки-но футбольний сезон закінчився, тому зайнятися особливо нічим. Цього тижня нас повезуть до Нью-Йорка на виставу. Ще не знаю на яку, либонь на «Квакерку»[10] або «Сумного хлопчика»[11], обидві досить цікаві. Доктор Бейкон ставиться до нас добре, а в селі є хороший терапевт. На цьому звершую, тому що потрібно ще сісти за алгебру.

Твій люблячий син, Безіл Д. Лі.

Він поклав листа у конверт. До порожньої читальної зали, де він сидів, увійшов тендітний маленький хлопчик й зупинився, не зводячи з нього очей.

— Вітаю, — насупившись, сказав Безіл.

— Я тебе шукав, — з докором протягнуло хлоп’я. — Всюди шукав: і у твоїй кімнаті, і в спортзалі, а потім хлопці сказали, що ти, мабуть, десь тут.

— Що тобі потрібно? — запитав Безіл.

— Спокійно, Пиндику!

Безіл схопився. Хлопчина позадкував.

— Ну, вгати мені, вгати! — нервово защебетав він. — Бий, я ж бо менший за тебе! Пиндик!

Безіл здригнувся:

— Ще раз так скажеш — і я тебе відгамселю.

— Ні, не відгамселиш! Брік Вейлз сказав, що коли ти ще хоч пальцем торкнеш кого-небудь із нас...

— Не дуже хочеться мастити руки.

— Забув, як ганяв нас? Та якби не Брік Вейлз...

— Ох, та що ж тобі треба? — відчайдушно вигукнув Безіл.

— Тебе викликає доктор Бейкон. Мене послали за тобою, а хтось сказав, що ти, мабуть, сюди прокрався.

Безіл сунув листа до кишені та вийшов із читацької зали — а хлопчина до самих дверей проводжав його образливим прізвиськом. Він проминув довгий коридор, де стояв запах затхлої карамелі, притаманний школі хлопчиків, потім піднявся сходами й постукав у звичайнісінькі, проте настільки грізні двері.

Доктор Бейкон сидів за своїм столом. Цей симпатичний, рудоволосий священнослужитель єпископальної церкви мав близько п’ятдесяти років. Якщо він колись і тягнувся душею до дітей, то зараз застряг у метушливому цинізмі, який зеленою цвіллю неминуче роз’їдає будь-якого директора школи. Перш ніж запросити гостя сісти, він виконав певні ритуали: на його ніс, мов примара, звідкись всілися окуляри в золотій оправі; потім він почав уважно вивчили Безіла, немов бажав упевнитися, що перед ним не якийсь там пройдисвіт; його руки нервово перетасували дюжину паперів, ніби колоду карт, але не в пошуках потрібного документа, а просто так.

— Сьогодні вранці я отримав листа від твоєї матері... Ох, Безіле! — звернення на ім’я Безіла здивувало. Окрім «Пиндика» й «Лі», в школі його більш ніяк не називали. — Її турбують твої невисокі бали. Як я розумію, тебе сюди зарахували ціною певних... м-м-м... витрат... І тому вона сподівається...

Безіл ніяковів від сорому, але ці докори сумління були не через погані відмітки, а через фінансову скруту, про яку йому так прямо нагадали. Він чудово знав, що він — один із найбідніших учнів у школі для багатих дітей.

Можливо, якесь почуття доктора Бейкона, що заснуло нещодавно, прокинулося і підказало йому, що Безілу наразі прикро; він ще раз погортав папери та почав із нової, лагіднішої, нотки.

— Та викликав я тебе не через це. Тиждень тому ти попрохав дозволу щодо поїздки до Нью-Йорка цієї суботи, на театральну виставу. Від містера Девіса я дізнався, що це ледве не вперше від початку навчального року, коли тебе можна відпустити в місто.

— Так, сер.

— Дисципліна у тебе кульгає. Однак я б відпустив тебе, коли б не одна перешкода: на жаль, цієї суботи всі вчителі зайняті.

У Безіла ледь щелепа не відвалилася.

— Але ж... Але ж я чув, докторе Бейконе, що поїдуть дві групи. Чому б мені не долучитися до однієї з них?

Доктор Бейкон швиденько перебрав свої папери.

— На жаль, в одній будуть юнаки старші за тебе, а друга затверджена за кількістю, вже як місяць.

— Чи можна мені долучитися до тієї групи, що поїде на «Квакерку» з містером Данном?

— Саме про цю групу я й говорю. Вони про все вже домовилися і придбали квитки.

Тепер Безіл усе зрозумів. Поглянувши йому в очі, доктор Бейкон поспішливо промовив далі:

— Зрозуміло, що в групі мусить бути кілька людей, щоб можна було поділити на всіх витрати на супроводжуючого. Якщо ти зможеш знайти ще двох хлопців, які з тобою поїдуть, і до п’ятої вечора скажеш мені їхні імена, я відправлю з вами містера Руні.

— Дякую, — пробормотів Безіл.

Доктор Бейкон завагався. Під багаторічним наростом цинізму ворухнулося бажання спробувати розібратися краще в цій справі та з’ясувати причину загальної ненависті в школі до цього хлопчика. Схоже, і учні, і вчителі, були налаштовані до нього вкрай вороже, і, хоча доктору Бейкону не вперше було залагоджувати всілякі шкільні колізії, він жодного разу не зміг — ані самостійно, ані з допомогою довірених старшокласників — докопатися до їхньої суті. Найімовірніше, суть — не одна, це — комбінація причин; либонь, справа впиралася в якісь невловимі грані особистості. Втім, він усвідомлював, що спочатку Безіл справляв на нього досить приємне враження.