Він зітхнув. Іноді такі конфлікти розсмоктуються самі собою. Він не любив лізти поперед батька в пекло.
— Сподіваюся, Безіле, що наступного місяця ми зможемо надіслати додому значно кращий звіт про твою успішність.
— Добре, сер.
Безіл стрімголов помчав униз, до кімнати відпочинку. Була середа; майже всі учні вирушили в сусіднє містечко Істчестер, куди Безілу їхати заборонили: він досі був покараний. Змірявши поглядом тих, хто перебував біля рояля та більярдних столів, він зрозумів, що знайти компанію для цієї поїздки буде нелегко. Тому що Безіл чудово розумів, що в школі його вважали другосортним.
Почалося все майже відразу, ледь не за тиждень після його приїзду. Якось оточили його молодші школярі — можливо, їх хтось підмовив — і почали його прозивати «Пиндиком». Упродовж наступного тижня йому довелося двічі битися, і двічі юрба роззяв цілком підтримувала його противника. Незабаром після цього, коли він, штовхаючись, поспішав, як і інші, першим потрапити до їдальні, капітан шкільної футбольної команди розвернувся, схопив його за комір й, утримуючи його в такому положенні, суворо при всіх його відчитав. Коли, не маючи лихого наміру, він підійшов до товариства біля рояля, то йому сказали: «Йди звідси! Ми тебе не кликали!».
Через місяць Безіл повною мірою усвідомив своє становище. Його охопив жах. Одного разу після особливо нестерпної кривди він втік до себе в кімнатку та розплакався. Він спробував якийсь час не потрапляти на очі одноліткам, однак і це не допомогло. Його почали звинувачувати в тому, що, ховаючись по кутках, він підступно щось замишляє. Спантеличений та пригнічений, він пильно розглядав себе в дзеркалі, намагаючись з’ясувати загадкову причину такої загальної неприязні — може, їм не до вподоби було щось у виразі його обличчя? Може, справа була в його усмішці?
Тепер він розумів, що від самого початку поводився неправильно: надто вихвалявся, серед футболістів прославився боягузом, вказував одноліткам на їхні похибки, на заняттях хизувався своєю — хай і неабиякою — ерудицією. Але ж він хотів виправитися і ніяк не усвідомлював, чому ж йому немає спокути? Мабуть, вже було запізно. Либонь, тавро неприязні приклеїлось до нього навіки. Зрозуміло, він став цапом-відбувайлом, перетворився на шкільного лиходія, на губку, що поглинає в себе всю злість і роздратування оточуючих — ніби найбільший боягуз з-поміж інших завжди вбирає в себе страхи інших і, здається, навіть боїться замість усіх. У такому становищі не допомагав навіть очевидний для всіх факт: та самовпевненість, з якою він прибув у вересні до школи Св. Ріджиса, тепер зовсім зникла. Його міг безкарно висміяти навіть той, хто кілька місяців тому не наважився б з ним заговорити на підвищених тонах.
Тому ця поїздка до Нью-Йорка стала означати для нього все — і перепочинок від щоденних страждань, і довгоочікуваний візит в небесні чертоги романтики. Щотижнево вона відкладалася через те, що він порушував шкільний розпорядок — його, наприклад, постійно заскочували за читанням під ковдрою з ліхтариком після відбою, але нещастя таким чином спонукали його до своєрідної втечі від реальності — і це лише посилювало його очікування, що перетворилися вже на пекучий голод. Думка про те, що поїхати не вдасться, була досить нестерпною, і в голові він перелічував кілька імен тих, хто, можливо, склав би йому компанію. Вибір виявився невеликим: Товстун Гаспар, Тредвей та Багз Браун. Шпаркий огляд їхніх кімнат довів, що всі вони скористалися своїм правом провести решту середи в Істчестері.
Безіл довго не вагався. До п’ятої години залишалося небагато часу, і його єдиний шанс полягав у тому, що він сам їх знайде та з ними поговорить. Він уже не вперше порушував заборону покидати школу, хоча остання спроба закінчилася невдало і призвела до збільшення терміну його покарання. Опинившись у своїй кімнаті, хлопець надягнув теплий светр — пальто видало б його намір — зверху надів піджак, а кепку засунув у задню кишеню штанів. Затим, безтурботно насвистуючи, він спустився вниз і попрямував галявиною до спортивного залу. Опинившись біля залу, він на якийсь час зупинився — мовби зазираючи у вікна — спочатку в те, що ближче до доріжки, потім в те, що ближче до кута будівлі. Звідти хутко — але не стрімголов — перемістився в зарості бузку. Потім метнувся за кут, кинувся довгою галявиною, на яку не виходили віна, і, розсунувши дротову огорожу, прокрався на той бік, опинившись на сусідній території. Тепер він був на волі. Він надягнув кепку, захищаючись від холодного листопадового вітру, і вирушив пішки до містечка, що розташовувалося за пів милі від школи.
В Ітчестері, фермерському поселенні міського типу, розташовувалася невеличка взуттєва фабрика. Всі установи, що призначалися для робітників фабрики, відвідувалися також і учнями школи: кінотеатр, ресторанчик швидкого харчування у вагончику на колесах, відомий як «Сосиска», і кондитерська «Бостон». Насамперед Безіл направився до «Сосиски», — і відразу зустрів одного з кандидатів на поїздку.
Там сидів Багз Браун — схильний до істерики хлопець, у якого траплялися напади, тому однокласники його старанно уникали. Промайне чимало років й він стане відомим адвокатом, але тоді в школі Св. Ріджиса його вважали дурником, оскільки через свою нервозність він періодично видавав дивні звуки. Зазвичай він товаришував із хлопчиками молодшими за себе, адже ті ще не увібрали забобони старших; і коли увійшов Безіл, він саме сидів разом зі своїми приятелями.
— Ву-її! — вигукнув Багз. — Йя-йя-йя!— Він прикрив вуста долонею і почав плескати себе по губах та видавати кумедні звуки. — О! Так це ж наш Пиндик Лі! Наш Пиндик Лі! Це наш Пин-дик-Пин-дик Лі!
— Стривай, Багзе, — тривожно залопотів Безіл, злякавшись, що той остаточно збожеволіє ще до того, як йому вдасться вмовити його з’їздити з ним до Нью-Йорка. — Слухай, Багзе, є справа... Годі, Багзе, помовч хвилинку! Ти хочеш поїхати в Нью-Йорк у суботу після обіду?
— Вуї-вуї-її-її-її! — заверещав Багз, засмутивши Безіла. — Вуї-її-її!
— Не жартуй, Багзе, будь ласка, скажи чесно, га? Могли б поїхати разом, га?
— В мене призначений візит до лікаря, — сказав Багз, раптово заспокоївшись. — Потрібно перевірити, наскільки я божевільний.
— А ти не можеш сходити до нього іншого дня? — засмучено запитав Безіл.
— Вуїї-її-її! — знову заверещав Багз.
— Гаразд, — поспішно мовив Безіл. — Ти, бува, Товстуна Гаспара не бачив?
Багз зайшовся в пронизливому верещанні, але хтось інший все ж таки бачив Товстуна, і Безіла направили в кондитерську «Бостон».
Це був рай для любителів дешевих ласощів. Аромат, важкий, нудотний, що осідав липким потом на руках у дорослих, задушливою хмарою нависав над околицями і зустрічав відвідувачів прямо на порозі, слугуючи найкращим безмовним попередженням. Всередині, під рухомим чорним мереживом із мух, сиділи рядком діти та поглинали ситні десерти зі шматочків бананів, морозива з горішками, кленового сиропу та шоколадного зефіру. За столиком збоку Безіл і помітив Товстуна Гаспара.
Товстун Гаспар для Безіла був одночасно і безперспективним, і найперспективнішим кандидатом. Його вважали непоганим хлопцем, ба більше, він був настільки добродушним, що поводив себе з Безілом майже нейтрально і навіть жодного лихого слова не мовив цієї осені. Безіл знав, що він поводить так себе з усіма, та все ж сподівався, що Товстун ставиться до нього добре — адже раніше всі до нього ставилися по-приятельськи — йому відчайдушно закортіло його вмовити. Та він безперечно, помилявся — коли Безіл підійшов до столика і побачив кам’яні обличчя двох інших хлопців, що повернулися до нього з-за столу, надія майже зникла.
— Слухай, Товстуне... — почав він і затнувся. А затим випалив: — Я сьогодні покараний, але втік — мені треба з тобою поговорити! Доктор Бейкон сказав, що в суботу відпустить мене до Нью-Йорка, якщо я знайду двох попутників. Я покликав Багза Брауна, але він не може, тому я подумав — може, зможеш ти?
Він раптом замовк, збентежившись, і почав чекати на відповідь. Двоє приятелів Товстуна несподівано засміялися:
