— А Багз не такий вже псих!

Товстун Гаспар завагався. Цієї суботи до Нью-Йорка він поїхати не міг, і якби все було, як зазвичай, він би просто ввічливо відмовився. Проти Безіла він нічого не мислив, як і проти інших; але хлопчаки лише до певної міри можуть не підпадати під вплив думки оточуючих, а на нього зараз уплинув заразливий сміх приятелів.

— Ні, не хочеться, — байдуже відповів він. — І чому ти вирішив мене прохати?

— Ну я так... Вирішив, що раптом ти... — сказав Безіл.

Тут Гаспар, трохи засоромившись, видав зневажливий смішок й схилився над своїм морозивом.

Швидко відвернувшись, Безіл підійшов до прилавка і глухим та незнайомим голосом замовив морозиво з полуничним сиропом. Він з’їв його механічно, під шепіт і хихикання, що періодично лунали зі столика за спиною. Все ще як в тумані, він попрямував до виходу, забувши заплатити, і його гукнув буфетник, що викликало ще гучніший загальний сміх.

На мить Безіл замислився — він хотів було повернутися і врізати одному із тих забіяк, але цим він нічого б не домігся. Адже вони розкажуть правду — що він це зробив тому, що не зміг знайти того, хто б погодився поїхати з ним до Нью-Йорка. Стиснувши кулаки від безсилої люті, він вийшов із кондитерської.

І відразу зустрів третього кандидата на поїздку до Нью-Йорка — Тредвея. Хлопця взяли до школи Св. Ріджиса уже після початку навчального року, і тиждень тому його підселили в кімнату Безіла. Тредвей не бачив кепкувань із Безіла восени, і тому Безіл тримався з ним цілком природно; їхні стосунки були якщо і не товариськими, то, принаймні, рівними.

— Агов, Тредвею! — гукнув Безіл, усе ще схвильований епізодом у кондитерській. — Ти зможеш поїхати до Нью-Йорка в суботу? Відвідаємо театр.

Він замовк, побачивши, що Тредвей ішов разом із Бріком Вейлзом — хлопець, з яким він побився і який наразі був його заклятим ворогом. Переводячи погляд з одного на другого, Безіл зауважив на обличчі Тредвея роздратування, але також відмітив байдужий вираз обличчя Бріка Вейлза: він збагнув, що тільки-но сталося. Тредвею, який ще цілком не освоївся в школі, щойно відкрили очі на статус його сусіда по кімнаті. Як і Товстун Гаспар, замість того, щоб відгукнутися на щирий поклик, він вважав за краще різко обірвати дружбу.

— У жодному разі! — коротко відповів він. — Бувай!

Ці обидва хлопці попрямували повз нього до кондитерської.

Таке нехтування відчувалося ще болючіше від того, що висловлювалося байдуже. Якби Безіл випробував подібне у вересні, страждання були б нестерпні. Але відтоді йому вдалося відростити доволі міцний душевний панцир, який, хоч і не додавав йому привабливості, а все ж захищав від надмірної чутливості до таких тортур. Сповнений смутку, відчаю, та жалю до себе, він пройшовся вулицею в протилежний бік, поки його обличчя не перестало судорожно сіпатися. Потім кружним шляхом почимчикував назад до школи.

Він вирішив повернутися тим самим шляхом і дійшов до сусідньої зі школою ділянки, звідки шлях лежав до перевіреної лазівки. Продираючись крізь живопліт, Безіл зачув кроки зі стежки і заціпенів, побоюючись, що раптом це хтось із вчителів. Голоси лунали щоразу ближче і гучніше. Не встиг Безіл отямитися, як із жахом почув:

— ...а коли йому не вдалося вмовити Багза Брауна, бідолаха почав вмовляти з ним поїхати Товстуна Гаспара, а Товстун і каже: «І чому ти вирішив мене прохати?». Так йому і треба, якщо ніхто з ним не поїде!

То був монотонний, проте сповнений урочистості голос Льюїса Крама!

Піднявшись до себе в кімнату, Безіл виявив на ліжку пакунок. Він давно і з нетерпінням очікував на цю бандероль, але настільки його охопив відчай, що відкрив він пакунок майже байдуже. Там був набір із восьми кольорових репродукцій картинок Гаррісона Фішера із зображенням дівчат: «папір глянцевий, без надписів або реклами, придатний для окантування».

Портрети називалися «Дора», «Маргарита», «Бабетта», «Люсіль», «Гретхен», «Роза», «Кетрін» і «Міна». Після побіжного огляду двох — Маргариту й Розу — Безіл повагом порвав та викинув у кошик для сміття, ніби відбракував хворих цуценят. Решту він розвісив на кнопках по стінах. Затим ліг на ліжко і почав споглядати їх.

Дора, Люсіль і Кетрін були блондинками; Гретхен була шатенкою; Бабетта і Міна — брюнетками. Незабаром Безіл зауважив, що найчастіше дивиться на Дору і Бабетту, трохи рідше — на Гретхен, хоча прозаїчний голландський очіпок останньої не мав елементу загадковості. Бабетта, мініатюрна брюнетка з фіалковими очима, в маленькому прилеглому капелюшку, виявилася найпривабливішою; зрештою, його погляд так на най і застиг.

— Бабетта, — тихенько прошепотів він, — прекрасна Бабетта.

Від звучання цього імені, сумного і привабливого, немов мелодії «Велія» або «Піду до “Максима” я», що лунали з усіх патефонів, настільки розчулило Безіла, що він розплакався в подушку, перевернувшись на живіт. Він учепився за поручні ліжка і, схлипуючи та здригаючись, почав уголос урив­часто говорити сам з собою — як він їх усіх ненавидить, кого саме він ненавидить — назвав дюжину імен — і що б він з ними зробив, якби мав силу і могутність. Раніше в такі хвилини він подумки дякував Товстуну Гаспарові за його приязність, але сьогодні Товстун виявився таким самим, як інші. Безіл кидався на нього, безжально лупцював його кулаками, або ж презирливо сміявся, проходячи повз нього, коли той, осліплий, просив милостиню біля тротуару.

Він схаменувся, почувши, що увійшов Тредвей, але не поворухнувся і не зронив ані пари з уст. Він прислухався, як сусід ходить кімнатою, і через якийсь час зрозумів, що звуки шаф і шухляд комодів, які відкривалися, доносяться доволі часто. Безіл перекинувся, прикривши рукою заплакане обличчя. В руках у Тредвея був оберемок сорочок.

— Що ти робиш? — насторожився Безіл.

Сусід кинув на нього кам’яний погляд:

— Переїжджаю в кімнату до Вейлза.

— Ого!

Тредвей і далі пакував речі. Він виніс з кімнати один повний саквояж, потім — другий, зняв зі стіни кілька вимпелів й потягнув у коридор велику валізу. Безіл дивився, як він загорнув у рушник предмети туалету, потім кинув останній погляд на напівпорожню кімнату, перевіряючи, чи все забрав.

— Бувай, — сказав він Безілу, і жоден м’яз не здригнувся на його обличчі.

— Бувай.

Тредвей вийшов. Безіл знову перекинувся на живіт і уткнувся обличчям в подушку.

— О, сердешна Бабетта! — хрипко вигукнув він. — Сердешна маленька Бабетта! О, сердешна маленька Бабетта!

Струнка і чарівна Бабетта кокетливо дивилася на нього зі стіни.

Доктор Бейкон, відчуваючи важке становище Безіла, а можливо, й глибину його страждань, все-таки організував для нього поїздку до Нью-Йорка. Супровідним призначили містера Руні, футбольного тренера і водночас вчителя історії. У двадцять років містер Руні якийсь час вагався між вибором служби у поліції та вступом до невеликого коледжу в Новій Англії; характер у нього був складний, і доктор Бекон збирався позбутися його ближче до Різдва. До Безіла містер Руні ставився зі зневагою через підозрілу поведінку хлопчика, яка не викликала довіри, на футбольному полі під час останнього сезону. Але для поїздки до Нью-Йорка містер Руні мав власні мотиви.

У потязі Безіл сидів смирно, поглядаючи через могутнє плече тренера Руні на протоку Лонг-Айленд та зорані поля округу Вестчестер. Містер Руні закінчив читати газету, згорнув її та занурився в похмуре мовчання. Сніданок був ситним, але часу не було на те, щоб позбутися від надлишку калорій за допомогою фізкультури. Він згадав, що Безіл був нахабним хлопчиком, і був час, коли він дозволяв собі бовкати образи, то зараз цілком можна було трохи повчити його життя. Ця нестерпна тиша його дратувала.

— Лі, — раптом звернувся він до нього, намагаючись вкласти в свій тон бодай дещицю удаваної приязні, дружелюбності, — може, припиниш дурника клеїти?