— Мушу припинити продаж акцій, інакше у нас нічого не залишиться, — заявила вона. — Нам доведеться виживати на три тисячі на рік, ти це розумієш, Безіле? Не уявляю, як зможу відправити тебе до Єля.
У нього душа в п’яти сховалася: майбутнє, яке, як маяк, завжди затишно світило попереду, наостанок яскраво спалахнуло і згасло. Мати здригнулася і рішуче похитала головою:
— Доведеться тобі вступати до університету штату.
— Аякже! — вигукнув Безіл.
Коли вона побачила, як витягнулося і стало нерухомим його обличчя, їй стало його шкода, але вона заговорила далі досить різким тоном, яким зазвичай говорять із тими, кому ви змушені відмовити.
— Мені досить прикро, адже тато мріяв, щоб ти навчався в Єлі. Але кажуть, що разом з одягом та дорогою це потягне на дві тисячі за кожен навчальний рік. Дідусь допоміг мені оплатити твоє навчання в школі Св. Ріджиса, але саме він завжди стверджував, що вищу освіту краще здобувати в державному університеті.
Як уві сні, мати попленталася наверх із чашкою чаю, а Безіл залишився в темній вітальні наодинці зі своїми думками. Зараз втрата грошей означала для нього лише одне: він не поїде навчатися до Єля. Самі ці слова, які ще не набули значення, тиснули на нього неабияким тягарем — адже він безліч разів за звичкою виголошував: «Я вступаю до Єля»; поступово він усвідомив, скільки приємних і знайомих надій віддаляється від нього разом із цими словами.
Єль означав для нього далекий американський Схід, безмежна туга за яким опанувала ним відтоді, як він уперше прочитав книги про життя у мегаполісах.
У старих штатах, далеко від тужливих залізничних вокзалів Чикаго і нічних пожеж Піттсбурга[44], відбувалося щось таке, від чого серце його тріпоче. Він уже перейнявся неосяжно вабливою суєтою Нью-Йорка, напругою днів і ночей величезного міста, дзвінкою, мов натягнуті дроти. Там нічого не доводилося домальовувати, бо це і була сама суть романтики — життя барвисте і принадне, як у книжках та мріях.
Але шлях до цього незбагненного та заможного існування простягався крізь браму Єля. Вже сама ця назва викликала спогад про героїчну команду, яку раннього морозяного листопадового вечора згуртувало нездійсненне завдання; потім він згадав про групу бездоганних, аристократичних джентльменів у циліндрах і з тростинами, які стояли в барі готелю «Мангеттен». І, невіддільний від тріумфів і нагород, труднощів і славетних перемог, в його уявленні постав неодмінний і незрівнянний дівочий образ...
Але ж на навчання можна заробити? Раптом ця ідея видалася йому цілком досяжною. Він почав стрімко міряти кімнату кроками, декламуючи майже вголос:
— Ну звичайно, так і треба вчинити.
Він поквапився нагору і, постукавши в кімнату до матері, оголосив натхненним голосом провидця:
— Мамо, я знаю, що робити! Я сам зароблятиму на навчання в Єлі.
Він присів до неї на ліжко, і вона дещо замислилася. Вже кілька поколінь чоловіки в їхньому роді не вирізнялися особливою винахідливістю, тож ідея видалася їй несподіваною.
— Здається мені, ти не з тих, хто звик працювати. Окрім того, підробляють зазвичай ті хлопчики, які перед вступом здобули субсидію або грант, а у тебе навчання, як завжди, кульгає.
Безіл образився. До Єльського університету він підготувався на рік раніше, ніж всі його однолітки, тому такий закид він вважав несправедливим.
— І чим ти збираєшся зайнятися? — запитала вона.
— Можу чистити каміни, — не розгубився Безіл. — Можу згрібати сніг із тротуарів. По-моєму, студенти здебільшого таким чином підробляють... а, і ще займаються репетиторством. Ти ж зможеш дати мені ту суму, якою обійшлося б навчання в державному університеті?
— Треба подумати.
— Гаразд, не турбуйся, — категорично заявив він. — Якщо я зароблю собі на навчання, якраз зможу відшкодувати твої збитки... Майже.
— Може, почнеш із того, що підшукаєш роботу на літо?
— Завтра ж. Сподіватимемося, я накопичу потрібну суму, тож тобі не доведеться мені допомагати. На добраніч, мамо.
У себе в кімнаті Безіл зупинився перед дзеркалом і з громоподібною рішучістю заявив, що сам заробить на навчання в Єлі, а потім дістав із книжкової шафи пів дюжини запорошених творів Гораціо Елджера[45], до яких не торкався сто років. Подібно до того, як молодий чоловік післявоєнної доби міг би вивчати «Короткий курс ведення бізнесу», виданий університетом Джорджа Вашингтона, він сів за стіл і почав повільно гортати «Тільки вгору».
ІІ
Через два дні — наслухавшись глузувань від швейцарів, кур’єрів і секретарок редакцій «Преси», «Вечірніх новин», «Соціалістичної газети», зеленого «бульварного» листка під назвою «Кур’єр», де його переконали, що репортер, якому «майже сімнадцять» років, нікому не потрібен, зазнавши на власній шкурі всі приниження, які очікують юного громадянина у вільній країні, який намагається заробити на навчання в Єлі; Безіл Дюк Лі, надмірно «вразливий», щоб звертатися до батьків своїх друзів, влаштувався працювати на залізницю за протекцією Едді Пармелі, який жив на протилежному боці вулиці.
Наступного ранку, о пів на сьому, захопивши з собою обід і новенький комбінезон, який обійшовся в чотири долари, Безіл зніяковіло увійшов у депо. Він відчував себе новачком у незнайомій школі, хіба що ніхто не виявляв до нього жодного інтересу і не запитував, чи буде він вступати до спортивної команди. Безіл відзначився у журналі відвідувань, від чого йому стало ніяково, і, навіть не отримавши застережень від бригадира, був відправлений тягати дошки для ремонту вагонного даху.
Настав полудень; усе відбувалося своїм порядком. Голову напекло сонцем, руки й спину ломило, але жодна подія не порушувала сумний спокій цього ранку. На дикому поні не проскакала повз нього донька президента компанії; сам директор не пройшов цехом і не виділив його схвальним поглядом. І все ж Безіл, не падаючи духом, продовжував працювати — не варто багато чого очікувати від першого робочого дня!
Обідали вони разом з Едді Пармелі. Той кілька років підробляв тут під час канікул, а цієї осені збирався вступати до університету штату. Він скептично похитав головою, коли Безіл сказав йому, що хоче заробити на Єль.
— Ти ось що зроби, — порадив він. — Позич у матері дві тисячі та купи двадцять акцій «Плуга і трактора». Потім іди в банк і під заставу цих акцій візьми кредит ще на дві тисячі, а на них купи ще двадцять акцій. Потім рік сиди й не смикайся — і гроші на Єль у тебе в кишені.
— Навряд чи мама дасть мені дві тисячі.
— Ну не знаю, я б тільки так і вчинив.
Якщо ранок не відзначився якимись подіями, то після обіду трапився досить неприємний казус. Безіл отримав невелике підвищення: йому довірили залізти на вантажний вагон і допомогти прибивати дошки, які він тягав уранці. Виявилося, що вбивати цвяхи в дошку значно складніше, ніж вбивати їх у стіну; однак він вважав, що досягнув певних успіхів, аж раптом знизу гукнув невдоволений голос:
— Гей, ти! Нумо, підведись!
Безіл глянув униз. Там, із загрозливо багряним обличчям, стояв бригадир. — Так, ти, у новенькому комбінезоні. Підведись!
Безіл озирнувся, але не побачив, щоб хтось поруч приліг; поруч гарували лише двоє похмурих угорців, і до нього дійшло, що звертаються саме до нього.
— Що, вибачте, сер? — перепитав він.
— Або вставай на коліна, або забирайся звідси геть. Ти де перебуваєш, га?
Хлопець забивав цвяхи сидячи, тому, либонь, бригадир запідозрив його в ледарстві. Вдруге подивившись на бригадира, Безіл не став пояснювати, що в сидячому положенні відчуває себе більш впевнено, і пропустив зауваження повз вуха. Ось в Єлі, напевно, немає залізничних майстерень; і з раптовим болем він одразу пригадав зловісну назву «Нью-Йорк — Нью-Гейвен — Гартфорд»...
На ранок третього дня Безіл усвідомив, що його комбінезон зник, а потім почув, що всі робітники, котрі працювали менше ніж пів року, підлягатимуть звільненню. Він заробив чотири долари й втратив комбінезон. Наука забивати цвяхи стоячи на колінах обійшлася йому вартістю трамвайних квитків.
