В історичній частині міста стояла велика старомодна садиба, де жив його двоюрідний дід, Бенджамін Райлі; саме туди, не відкладаючи візиту, заявився Безіл. Це була його остання надія — Бенджамін Райлі був рідним братом дідуся Безіла, але останні двадцять років вони не спілкувалися.

У просторій вітальні його зустрів невисокий, кремезний старий, чиє незворушне обличчя ховалося за сивою кучерявою бородою. Поруч із ним стояли жінка років сорока, з якою він одружився пів року тому, та її п’ятнадцятирічна дочка. Ту гілку сімейства, до якої належав Безіл, на весілля не запросили, і цих нових родичок він бачив уперше.

— Ось, вирішив вас провідати, дядьку Бене, — вимовив Безіл із деяким збентеженням.

На якийсь час у вітальні запанувала тиша.

— Мати здорова? — поцікавився старий.

— Так, дякую.

Містер Райлі вичікував. Місіс Райлі щось тихенько сказала дочці, після чого та з цікавістю поглянула на Безіла й неохоче покинула кімнату. Матір усадила старого в крісло.

Від збентеження Безіл відразу перейшов до справи. Йому хотілося отримати тимчасову роботу в фармацевтичній компанії «Райлі».

Двоюрідний дід з хвилину завагався, а потім відповів, що вакансій немає.

— Шкода...

— Якби ти на постійне місце просився, була б інша розмова, але ти ж у нас до Єля зібрався. — Він вимовив це з лише йому зрозумілою іронією і зиркнув на дружину.

— Саме тому я і шукаю роботу.

— А матері не по кишені тобі освіту забезпечити? — в голосі діда відчувалися нотки зловтіхи. — Усі гроші розтринькала?

— Ні-ні, — поспішно запевнив Безіл. — Вона мені допомагатиме.

На його подив, підтримка прийшла з несподіваного боку. Місіс Райлі раптом схилилася до чоловіка і стала щось нашіптувати йому на вухо, після чого старий кивнув та гучно мовив:

— Я подумаю, Безіле. Іди поки що до бібліотеки.

Його дружина підхопила:

— Ми подумаємо. Іди до бібліотеки, побудь там із Родою, а містер Райлі тим часом усе обміркує.

Коли двері бібліотеки зачинилися, він залишився наодинці з Родою, рішучою дівчиною з квадратним підборіддям і білими м’ясистими руками; її біла сукня нагадала Безілу мереживні панталони, які тріпотіли на мотузці у дворі його будинку. Він спантеличено зупинив на ній погляд, не розуміючи, чому дід раптом обернув гнів на ласку.

— Отже, ти мій двоюрідний брат, — сказала Рода, згортаючи книгу; він встиг помітити, що це був роман «Маленький полковник: фрейліна»[46].

— Так, — погодився він.

— Я про тебе від декого чула.

З цього випливало, що до неї дійшли не надто приємні чутки.

— Хто ж про мене розповідав?

— Одна дівчинка, Елен Вошмер.

— Елен Вошмер! — за його тоном було зрозуміло, що до власниці цього імені він ставиться з презирством. — Еге, аякже!

— До речі, моя краща подруга. — Безіл промовчав. — Вона сказала, що ти зачванився.

Молодь не відразу помічає, що ворогом є саме той, хто завдає рану, а не той, хто пускає ті самі чутки — то не більше, як стріла. І він умить розсердився на Елен Вошмер.

— У мене тут знайомих хлопців мало, — зізналася дівчина більш примирливо. — Ми пів року як переїхали. Ніде більш не зустрічала настільки чванливого товариства.

— Та ні, ти помиляєшся, — запротестував Безіл. — А де ви раніше жили?

— У Су-Сіті. Там молодь значно веселіша.

Заглянувши в бібліотеку, місіс Райлі покликала Безіла до вітальні. Старий знову зустрів його стоячи.

— Приходь вранці, що-небудь для тебе підшукаю, — сказав він.

— Чом би тобі завтра з нами й не повечеряти? — додала місіс Райлі таким сердечним тоном, за яким доросла людина точно б помітила якийсь підступ.

Сповнившись життєрадісною вдячністю, Безіл ледь зачинив за собою двері, коли місіс Райлі з коротким смішком покликала доньку.

— Тепер подивимося, чи не стане тобі веселіше, — заявила вона. — Коли там у вас танцюльки?

— У Коледж-клубі щочетверга, а в Озерному клубі щосуботи, — випалила Рода.

— Ну, якщо цей хлопчина не захоче втратити місце, яке дає йому твій батько, у тебе буде кавалер на все літо.

Випадкові компанії, згуртовані внаслідок тяги до грошей чи завдяки географічним координатам, можуть виявитися досить безглуздими й нудними, але якщо молодих людей об’єднує лише властива їм непривабливість серед оточення, то їхнє скрутне становище можна порівняти хіба що зі становищем ув’язнених, загнаних до тісної камери. За версією Безіла, невеличке товариство, запрошене наступного вечора на вечерю, нагадувало цирк виродків. Льюїс та Гектор Крам, тупуваті двоюрідні брати, які могли спілкуватися хіба що один з одним; Сідні Розен, моторошний тип, хоч і заможний; миршаві Мері Гаупт, Елен Вошмер, а з ними Бетті Джі, зовнішність якої нагадала Безілу про жорстоку дражнилку, котру в дитинстві вони виспівували на мотив «Містечка в джунглях»:

Ба більше, всі вони обурювалися на Безіла, вважаючи його «зарозумілим»; дорогою додому він засинав від туги й невиразно відчував, що його використовували. Однозначно, він дякував місіс Райлі за її доброту, але здогадувався, що більш кмітливий хлопець неодмінно ухилився б від необхідності супроводжувати Роду в Озерний клуб на танці вже найближчої суботи. Вимушене запрошення застало його зненацька; та коли хлопця взяли на гачок тиждень по тому, а потім і ще через тиждень, він почав усвідомлювати ситуацію. Це входило в коло його обов’язків, і він знехотя виконував нову повинність, не розуміючи, втім, навіщо такій дівчині, дикунці, яка до того ж погано танцює, йти туди, де її сприймали не інакше, як тягар. «Їй би вдома з книжкою сидіти, — неприязно думав він, — або з’їздити куди-небудь... чи рукоділлям зайнятися».

Одного разу в суботу, коли юнак дивився з трибуни тенісний турнір і здригався від майбутньої вечірньої місії, його увагу несподівано привернуло дівоче личко на відстані буквально кількох футів. Він затамував подих, його серце радісно затремтіло; трохи пізніше публіка стала розходитися, і він, на свій подив, виявив, що витріщався на дівчинку років десяти. Безіл відвів очі, відчуваючи незрозуміле розчарування, але наступної миті знову дивився в її бік. Миле, соромливе личко викликало в ньому спектр думок і почуттів, що не мали словесного вираження. Він пройшов повз дівчинку, навіть не дізнавшись, чия це дитина; увесь світ раптом видався йому чудовим, він почув його правдивий шепіт про вічну переконливу обіцянку щастя. «Завтра... невдовзі... або восени... можливо, сьогодні». Не стримуючи емоцій, він сів і спробував написати одній знайомій дівчині із Нью-Йорка. Слова на папері були пишномовними, а дівчина здавалася холодною і далекою. В його уяві маячив образ, який занурив його в стан пристрасного томління — і це було обличчя дівчинки, яку він бачив сьогодні вдень.

Приїхавши з Родою в Озерний клуб, Безіл негайно озирнувся навколо у пошуках ровесників-боржників Роди або ж тих, на кого міг натиснути. Тоді ще не було заведено «перехоплювати» дівчат під час танцю; зазвичай Безілу вдавалося заздалегідь позбавити себе від пів дюжини танців, але сьогодні ввечері зібралися старші хлопці, і ситуація була безперспективною. Однак, коли Рода вийшла з гардеробної, він зауважив Білла Кампфа і подумки вдячний накинувся на нього.

— Вітаю, дружище! — сказав він, випромінюючи добродушність. — Запросиш на один танець Роду?