— Гаразд. Якщо в неї біла шкіра, нехай грає головну роль в картині, яку я почну знімати в п’ятницю.

— А якщо без жартів: випробуєш її?

— Я не жартую. Кажу тобі: нехай грає головну роль. Ці мерзенні актриси вже впоперек горла стали. Наступного місяця я збираюся на Тихоокеанське узбережжя. Так я краще став би хлопчиком «подай-принеси» для Констанс Талмедж[35], ніж опікував цих юних… — у його голосі прозвучала типово ірландська нотка відрази. — Авжеж, приводь її, Джейку. Глянемо на неї.

Через чотири дні, коли місіс Чойнскі в супроводі двох помічників шерифа вирушила в Оберн, щоб провести там весь залишок життя, Джейкоб повіз Дженні через міст на Лонг-Айленд, в «Асторію».

— Тобі б взяти псевдо, — сказав він. — І знай, у тебе немає ніякої сестри.

— Я думала про це. І придумала псевдонім — Тутсі Дефо.

— Жах, — засміявся Джейкоб, — просто жах.

— Якщо ти такий розумний, придумай сам.

— Як щодо Дженні... Дженні... ну, скажімо... Дженні Прінс?

— Добре, звучить гарно.

Дженні Прінс піднялася східцями до кіностудії, і Біллі Фарреллі, у нападі ірландської мізантропії, на зло собі та своїй професії, дав їй одну з трьох головних ролей у картині.

— Всі вони з одного тіста, — сказав він Джейкобу. — Чорт! Сьогодні підбереш її в канаві, а завтра вона вже вимагає, щоб їй подавали їжу на золоті. Їй-богу, краще служити на побігеньках у Констанс Талмедж, ніж мати гарем ось цих…

— Вона тобі сподобалася?

— Цілком нічогенька. У неї хороший профіль. Але тільки всі вони з одного тіста.

Джейкоб купив Дженні Прінс вечірню сукню за сто вісімдесят доларів і того ж вечора повів її в «Лідо». Собою був задоволений і схвильований. Обоє багато сміялися й були щасливими.

— Тобі віриться, що ти тепер кіноактриса? — запитав Джейкоб.

— Може, вже завтра мене викинуть на смітник. Занадто легко все пройшло.

— Ні, не в цьому справа. Тут допомогла... психологія. На Біллі Фарреллі зійшов такий настрій. З ним буває.

— Мені він сподобався.

— Він чудовий, — погодився Джейкоб. Однак ці слова нагадали йому про те, що він уже не єдиний чоловік, що сприяє її успіху. — Буйний ірландець, стережися.

— Знаю. Коли чоловік хоче підчепити тебе на гачок, це видно одразу ж.

— Що?

— Красунчику, я зовсім не про те, що він хотів мене підчепити. Але вигляд у нього такий, ну, ти сам розумієш, — її прекрасне обличчя спотворила багатозначна посмішка. — Він свого не упустить, це сьогодні було помітно.

Вони розпили пляшку газованого й дуже хмільного виноградного соку.

До їхнього столика підійшов метрдотель.

— Це міс Дженні Прінс, — сказав Джейкоб. — Вона часто заглядатиме сюди, Лоренцо: щойно вона підписала перспективний контракт з кіностудією. Завжди ставтеся до неї з шанобливою увагою.

Коли Лоренцо пішов, Дженні промовила:

— Ніколи в житті не бачила таких гарних очей, як у тебе, — вона намагалася, як могла, виказати подяку. Обличчя її було серйозним і сумним. — Чесно, — повторила вона, — ніколи в житті таких не бачила. Будь-яка дівчина марила б такими очима.

Джейкоб розсміявся, проте був зворушений. Він легенько торкнувся її руки.

— Будь розумницею. І не шкодуй сил, тоді стану тобою пишатися... і якось проведемо приємний вечір удвох.

— Мені завжди з тобою приємно, — очі Дженні дивилися прямо в його очі — вп’ялися в них. Голос звучав ясно й невиразно. — Чесно, я не жартую щодо твоїх очей. Вічно тобі ввижається, ніби я жартую. Я хочу віддячити тобі за те, що ти для мене зробив.

— Та ну, що я такого зробив? Просто побачив твоє обличчя і... не зміг відірватися, що, по-моєму, цілком природно.

З’явилися артисти, і Дженні перевела на них жадібний погляд.

Вона була такою юною... ніколи ще Джейкоб не відчував подих юності так близько. До сьогоднішнього дня він і себе зараховував до когорти молодості.

Опісля, у темній печері таксі, напарфумлена ароматом, який для неї сьогодні придбав Джейкоб, Дженні прихилилася до нього, припала до нього. Він безутішно поцілував її. В її очах та на губах не промайнуло й тіні пристрасті; дихання трохи віддавало шампанським. Вона горнулася тісніше й все завзятіше. Він взяв її руки й поклав їй на коліна.

Вона ображено відсунулася.

— Що з тобою? Я тобі не подобаюся?

— Даремно я дозволив тобі випити стільки шампанського.

— Чому? Мені й раніше траплялося випивати. У мене міцна голова.

— Як тобі не соромно? Коли почую, що ти десь випиваєш — буде тобі непереливки.

— Так чого ж ти так бісишся?

— Про що ти тільки думаєш? Хочеш, щоб про тебе пліткували всі торговці содової?

— Ох, замовкни!

Якусь мить вони їхали мовчки. Потім її пальці ковзнули в його долоню.

— Я люблю тебе більше за всіх, і ніяк цьому не зараджу.

— Моя маленька Дженні, — він знову обійняв її за плечі.

Повагавшись, Джейкоб знову спробував її поцілувати, і знову його охолодила невинність її цілунку, очі, що під час зближення втупилися в темряву ночі, у темряву світу поза його спиною. Їй поки невідомо, що розкіш — це таїна зсередини; коли вона це зрозуміє й розчиниться у Всесвітній пристрасті, він зможе взяти її без сумнівів і каяття.

— Ти мені шалено подобаєшся, — сказав він, — подобаєшся — як мало хто до сих пір. Але в мене не йдуть з голови твої слова про випивку. Тобі не можна пити.

— Я зроблю все, що забажаєш, — мовила вона; затим повторила, не зводячи погляду з його зіниць: — Все.

Авто під’їхало до її будинку, і Джейкоб поцілував її на прощання.

Додому їхав у піднесеному настрої; молодість Дженні та її плани на майбутнє його хвилювали більше, аніж власні мрії замолоду. Так, схилившись уперед і легко спираючись на тростину, багатий, молодий, щасливий, він пропливав по світлих вулицях і темних провулках назустріч власному непередбачуваному майбутньому.

Через місяць, одного вечора, Джейкоб сів із Фарреллі в таксі та назвав водієві адресу приятеля.

— Тож ти закоханий в цю крихітку, — весело промовив Фарреллі. — Дуже добре, не стану тобі заважати.

Джейкоб вислухав його з чималим невдоволенням.

— Я зовсім в неї не закоханий, — розтягнув він по складах. — Біллі, я хочу, щоб ти дав їй спокій.

— Дам, звичайно дам, — з готовністю погодився Фарреллі. — Я не знав, що ти зацікавлений: вона говорила, що нічого від тебе не добилася.

— Річ у тім, що тобі вона насправді не подобається. Думаєш, я був би цілковитим дурнем, аби ставати на вашому шляху, коли б знав, що ви двоє закохані один в одного? Але тобі вона абсолютно байдужа; що стосується її, то вона просто розгубилася: ти її захопив.

— Гаразд, — погодився Фарреллі, знуджений розмовою.  — Я до неї не торкнуся ні за які гроші.

Джейкоб розсміявся.

— Торкнешся, я тебе знаю. Навіть просто так, знічев’я. Я лиш проти якоїсь… якоїсь несерйозної пригоди.

— Зрозумів я тебе. Я не торкнуся до неї.

Джейкобу довелося задовольнятися цією обіцянкою. Він не особливо вірив Біллі Фарреллі, проте здогадувався, що той добре до нього ставиться й завжди каже правду, якщо його не підштовхне до неправди сильніше почуття. Проте цього вечора його роздратували її зчеплені під столом руки. Коли він звернувся до Дженні з докором, вона щось збрехала; тоді запропонувала відразу відвезти її додому, обіцяла цього вечора більше не розмовляти з Фарреллі. Йому здалося, що він поводиться нерозумно й безглуздо. Було б куди простіше, якби на слова Фарреллі: «тож, ти закоханий в цю крихітку», можна було б відповісти просто «так».

Але це була б брехня. Нікого ще він так не цінував, як Дженні. Він бачив, як в ній пробуджується особливо індивідуальний темперамент. Дженні любила все просте й спокійне. Вона вчилася розрізняти речі й відгороджуватися від всього банального й несуттєвого в житті. Джейкоб намагався давати їй книги, але незабаром зрозумів, що це марна справа, і почав знайомити Дженні з різними людьми. Чоловік розробляв різні ситуації й опісля пояснював їх, а коли вдячність і ввічливість розквітли з її душі, то став радіти цьому. Ще він цінував її безмежну віру в нього, цінував, що вона, судячи про інших людей, звертається до нього як до еталона досконалості.