Коли востаннє її бачив, то дівчина вела легку, втім дещо зосереджену бесіду з високим, гарно одягненим незнайомцем, представленим їй напередодні. Тепер і сліду її не було. Охоплений печаллю та жахливою самотністю, він тинявся по пляжу, вдаючи, що весело проводить час і спостерігає за купальниками, втім, очима вишукував Ноель. Потім, усвідомивши, що його незграбні походеньки привертають надто багато уваги, юнак нещасно опустився на піщаний горбок біля Біллі Харпера. Та Біллі Харпер не променів ані люб’язністю, ані велемовністю, і майже відразу жестом привітав приятеля, що стояв віддалік, і поспішив до нього.

Хуана охопив відчай. Побачивши раптом Ноель, яка виходила з дому з високим незнайомцем, він рвучко схопився з упевненістю, що на обличчі в нього вималюване дике хвилювання.

Ноель, махаючи рукою, крикнула:

— У мене пряжка з туфельки відпала. Довелося ремонтувати. Я думала, ти купаєшся.

Хуан завмер на місці, мов камінь, боячись, що голос зрадить його почуття. Він зрозумів, що на ньому поставили крапку; тепер є ще хтось. Найсильніше йому захотілося провалитися крізь землю. Коли пара підійшла ближче, супутник Ноель окинув хлопця недбалим поглядом і продовжив жваво-інтимну розмову з дівчиною. Несподівано біля них зібралася вся компанія.

Стежачи за товариством краєм ока, Хуан потихеньку, але цілеспрямовано попрямував до воріт, що вели до дороги. Коли чийсь чоловічий голос недбало гукнув йому: «Ідеш?» — він, мовби через силу кивнувши, відповів: «Так, мені час». Опинившись за заслоном припаркованих автомобілів, він навіть кинувся бігти, втім, коли декілька водіїв кинули на нього здивований погляд, пригальмував. До будинку Чандлерів було півтори милі, день стояв спекотний, проте Хуан наполегливо брів вперед, щоб Ноель, покинувши друзів — «з тим типом», гірко подумав він — його не наздогнала. Це було понад його сили.

Ззаду почувся гул мотора. Хуан негайно кинувся на узбіччя й сховався за першим-ліпшим живоплотом. Авто виявилося незнайомим, однак після цього юнак постійно вишукував очима якогось місця сховку, крокував швидко, і коли траплялися ненадійні широкі простори, навіть біг.

Будинок тітоньки вже був не за горами, коли це все-таки трапилося.

Розпашілий і кострубатий, він ледве встиг притиснутися грудьми до стовбура дерева, і тут повз нього промчав спортивний автомобіль Ноель, за кермом якого сидів високий незнайомець. Хуан, вийшовши із засідки, проводив їх очима. Потім, сліпий від поту і горя, продовжив свій шлях додому.

За обідом тітка Кора пильно придивлялася до нього.

— Що таке? — запитала вона. — Вранці на пляжі щось трапилося?

— Що? Ні! — вигукнув він, зобразивши здивування. — Чому ви так думаєте?

— У тебе якийсь дивний вигляд. Гадала, що може, якось не поладили з маленькою Гарно?

Він зненавидів її.

— Та ні. Не цілком.

— Ти не хочеш мати жодних уявлень про неї, — мовила тітка Кора.

— Про що це ви?

З самого початку він знав, про що це вона.

— Жодних уявлень про Ноель Гарно. Вона тобі не пара, — (обличчя Хуана палало, язик відмовлявся говорити.) — Кажу тобі з добрими намірами. На твоєму місці я б не думала про Ноель Гарно.

Її натяки ранили глибше, ніж слова. Ще б пак, він і сам прекрасно усвідомив, що ніяк не годиться для Ноель — і що якщо в Акроні він міг викликати симпатію, для Калпеппер-Бея цього було мало. До нього прийшло (як і до всіх юнаків перед такою ситуацією) усвідомлення того, що за увесь успіх (а його мати цей візит до тітоньки Кори вважала успіхом) потрібно платити хворобливу для самолюбства ціну.

Однак жорстокість світу, що допускає настільки нестерпний стан справ, залишалася за гранню його розуміння. Розум беззастережно відкидав це, як і словникове визначення трьох цяток на щоці. Юнак хотів все відпустити, розчинитися, поїхати додому. Завтра таки рушить, але після такої сердечної розмови вважав за краще оголосити про рішення ввечері.

Після обіду Хуан взяв у бібліотеці детективний роман і піднявся до себе нагору — почитати в ліжку. Здолав книгу о четвертій годині й спустився вниз — взяти іншу. Тітонька Кора накривала на веранді три чайних столики.

— Я думала, ти в клубі! — вигукнула вона здивовано. — Була впевнена, що ти пішов у клуб.

— Втомився, — мовив він. — Вирішив почитати.

— Втомився! — вигукнула жінка. — Втомлюватися в такому віці! Тобі потрібно грати на свіжому повітрі в гольф — тоді й прищі на щоці не вискочили б, — (Хуан скривився: його експерименти з чорною маззю привели до того, що від роздратування прищ горів вогнем.) — А не валятися з книжкою в такий день!

— У мене ключок немає, — поспішно заявив Хуан.

— Містер Холіок повідомив, що ти можеш скористатися ключками його брата. Він попередив старшого кедді. Біжи, не затримуйся. Там побачиш багатьох молодиків, які не проти пограти. Я вже починаю гадати, що ти занудьгував.

Страждаючи, Хуан уявив собі, як тиняється по майданчику на самоті — і тут раптом з’являється Ноель. Йому зовсім не хотілося знову побачитися з Ноель — хіба що ще раз у Монтані, у той прекрасний день, коли вона підійде до нього зі словами: «Хуане, я ніколи не думала — і навіть уявити не могла, яка твоя любов».

Раптом він згадав, що Ноель до вечора гостюватиме в Бостоні. На майданчику її не буде. Страх гри на самоті несподівано розвіявся.

Старший кедді невдоволено зиркав на його гостьову картку, тож, аби нейтралізувати уявну ворожість, хлопець нервово заплатив за міріади м’ячів по долару за кожен. На першій мітці він озирнувся. Було вже по четвертій, і поблизу, крім двох літніх чоловіків, що практикували кидки з верхівки невеликого пагорба ніхто не грав. Націлившись на м’яч, Хуан почув, як хтось зупинився позаду нього, тож зітхнув із полегшенням, коли різким ударом направив м’яч на відстань в півтори сотні ярдів.

— Граєте наодинці?

Хуан роззирнувся. Опецькуватий чоловік, років п’ятдесяти, з величезним обличчям, високим чолом, широкою верхньою губою й випнутою щелепою, витягав ключку з туго набитого мішка.

— Ну, так.

— Не заперечуєте, якщо я приєднаюся?

— Ні, анітрохи.

Хуан привітав пропозицію з несподіваним хмурим полегшенням. Гра була гармонійною: точні короткі удари чоловіка час від часу відповідали ідеальним ударам Хуана. Однак після сьомої лунки гравці перестали обмежуватися уривчастими збадьорливими вигуками й стандартними компліментами, якими зазвичай супроводжується партія в гольф.

— Щось я раніше вас тут не бачив.

— Я приїхав в гості, — пояснив Хуан, — зупинився у своєї тітки, міс Чандлер.

— Ох, так! Знаю міс Чандлер. Приємна підстаркувата снобка.

— Прошу?

— Приємна підстаркувата снобка, кажу. Без образ… Ваша черга, гадаю.

Тільки через кілька лунок Хуан набрався духу відгукнутися на репліку партнера.

— Що ви мали на увазі, коли назвали тітку приємною підстаркуватою снобкою? — запитав зацікавлений хлопець.

— Ох, це давні сварки між нами, — прямо відповів чоловік. — Вона — давня приятелька моєї жінки. Коли ми одружилися й приїхали в Калпеппер-Бей на літо, вона спробувала нас звідси вижити. Заявила, що моїй дружині не було потреби виходити за мене заміж. Я, мовляв, чужинець.

— І як ви вчинили?

— Так просто на неї плюнув. Вона потім одумалася, втім, зрозуміло, що я ніколи не симпатизував їй. Вона ж пробувала пхати свого носа ще до нашого одруження, — чоловік розсміявся. — Кора Чандлер з Бостона — як же вона в ті часи керувала дівчатами! У двадцять п’ять мати найгострішого язика в Бек-Беї! Вони, знаєте, належали до старожилів — обідали з Емерсоном, Вітьером та іншими. Моя дружина теж входила в це коло. А я прибув з Середнього Заходу... Ух, поганенько. Щось я забазікався. Відстаю на два удари.

Раптом Хуанові захотілося оповісти про свою ситуацію — не про ту, яка була насправді, а прикрашену гідністю й значущістю, які поки не були їй властивими. У голові крутилася розповідь про вічну боротьбу юнака зі снобістським, чванькуватим світом. Цей новий поворот сюжету давав полегшення, і Хуан постарався відкинути менш приємне усвідомлення того, що гроші, власне, були тут ні до чого. Глибоко всередині юнак знав, що втратити Ноель йому допомогли нещасний егоїзм, сором’язливість, абсурдні спроби викликати ревнощі, впадаючи біля Холлі. Лиш опосередковано бідність була побіжним рушієм; за різних обставин, та бідність могла б надати оповідці романтичної нотки.