Хуан додав:
— Декого з тутешніх жителів я знав і раніше, до приїзду.
— Маленьку Гарно, — пояснила кузена Кора.
— О, Ноель Гарно, — кивнула місіс Холіок. — Мати її — надзвичайної вроди жінка. Скільки років Ноель зараз? Мабуть…
— Сімнадцять, — підхопив Хуан. — Але на вигляд виглядає старшою.
— Хуан познайомився з нею на ранчо минулого літа. Проводили час разом. Як вони там називають такі ранчо, Хуане?
— Ранчо франтів.
— Ранчо франтів. Хуан із приятелем працювали там за їжу та нічліг, — Хуан не розумів, навіщо їй розповсюджувати цю інформацію, однак жінка, здавалося, хотіла його розлютити, тому продовжувала. — Мати відправила туди Ноель, аби спасти від гріха, але Хуан зізнається, що на ранчо було досить весело.
Містер Холіок на радість Хуана змінив тему бесіди.
— Вас звати… почав він, запитально посміхаючись.
— Сан-Хуан Чандлер. Мого батька поранили в битві на пагорбі Сан-Хуан[27], і саме тому мене так назвали — як Кенсу Маунтіна Лендіса[28].
Хуан пояснював це стільки разів, що промовляв фрази автоматично: у школі його називали Санті, у коледжі — Дон.
— Ви повинні у нас пообідати, поки гостюєте тут, — невиразно мовила місіс Холіок.
Розмова потроху втрачала сенс, бо на Хуана нахлинуло свіже, непереборне усвідомлення того, що завтра Ноель буде тут. І приїжджає на його поклик. Вона скоротила термін перебування в Адірондаку, отримавши його лист. Чи сподобається він їй тепер — тут, де все не так, як в Монтані? Тут, в Калпеппер-Беї, відчувався розмах, повітря було насичене грошима й задоволенням, а до цього Сан-Хуан Чандлер — сором’язливий, симпатичний, розпещений, обдарований юнак без копійки в кишені з маленького містечка в Огайо — був не готовий. Вдома, де його батько був священником-пенсіонером, він спілкувався з хорошими людьми. І до приїзду сюди, на фешенебельний курорт в Новій Англії, не розумів, що при достатній наявності багатих родин неминуче утворюються замкнуті спільноти, куди стороннім доступ заборонено. На ранчо франтів всі вони одягалися однаково; тут його готовий костюм в стилі принца Уельського здавався пихою, капелюх, модний лиш теоретично, — жалюгідною пародією, краватки — слабким відгомоном бездоганних, скроєних у платонівському розумінні краваток, які носили в Калпеппер-Беї. Однак відмінності були настільки незначними, що сам він не здатен був їх вловити.
Втім з того ранку, три дні напередодні, коли він зійшов із потяга та опинився серед зграї молодиків, які чекали на свого друга, юнак відчув тривогу, і манера тітоньки Кори представляти гостя різним людям так, немов вона прагнула його за будь-яку ціну їм нав’язати, тільки сильніше його пригнічувала. Хуан подумки повторював, що вона намагається бути гостинною, і радів, що її запрошення збіглося з його пристрасним бажанням знову побачитися з Ноель Гарно. Він ще не усвідомив, що за три дні зненавидів холодно-зверхнє заступництво тітоньки Кори.
Дзвінкий, напористий голос Ноель у телефонній слухавці наступного ранку змусив його власний голос тремтіти від припливу щастя. Вона заїде за ним о другій годині, і залишок дня вони проведуть разом. Весь ранок Хуан пролежав у саду, без успіху намагаючись освіжити літню засмагу під блідо-лимонним світлом вересневого сонця й рвучко схоплюючись від брязкоту садових ножиць тітоньки Кори на кордоні зі сусідньою ділянкою. Затим Хуан повернувся в кімнату, знову з відчаєм взявся за пудру, але тут до воріт підкотив спортивний автомобіль Ноель, і вона вибралася на під’їзну алею. Очі Ноель були темно-голубими, ледь не фіолетовими, а губи, як частенько уявлялося Хуану, скидалися на мініатюрні, м’якенькі, червоні подушечки — тільки слово це якось не звучало, бо ті губи були найніжнішими на світі. Коли дівчина розмовляла, губи її утворювали літеру «о», а очі її розкривалися так широко, мовби готова була чи то розридатися, чи розсміятися від влучності своїх слів. Уже в сімнадцять вона засвоїла, що чоловіки ловлять її слова з жадібністю, яка її лякала. Хуан надавав її найбільш байдужим зауваженням гострого сенсу, і слова юнки змушували його напружено зосереджуватися — та так, що іноді Ноель починала дратуватися. Хлопець збіг вниз, по посипаній гравієм доріжці їй назустріч. «Ноель, моя люба, — слова з нього хотіли вилитися, — ти наймиліша, найгарніша. Серце моє вистрибує з грудей, коли бачу твоє чарівне личко й вдихаю п’янкий аромат, який тебе обволікає». І ці фрази були б неоціненною, сущою правдою. Але замість цього він промимрив:
— О, Ноель, ну привіт! Як ся маєш?... Так, я справді радий... Ну, це твоє авто? Якої марки? Ну, ти дійсно гарно виглядаєш.
А ще він і поглянути не міг на неї, бо коли намагався, то обличчя, як йому здавалося, оповивала ідіотська гримаса — мовби й не його обличчя. Хуан сів у авто, вони поїхали, юнак докладав величезних зусиль, щоб заспокоїтися, але коли Ноель, віднявши руку від керма, легенько торкнулася його руки, якийсь збочений інстинкт змусив його різко її відсмикнути. Ноель ця незручність спантеличила, і вона посмутніла.
Вони вирушили на тенісний турнір у Калпеппер-клаб. Хуан майже не усвідомлював, що відбувається навколо, думав тільки про присутність Ноель, тож коли пізніше розповідав тітоньці Корі, що на теніс не дивилися, сам у це й повірив.
Потім прогулювалися парком, де численні зустрічні вітали Ноель із поверненням додому. Двоє молодиків змусили його потривожитися: один — низькорослий привабливий юнак його віку з такими блискучими карими очима, які мерехтіли, мов скляні зіниці совиного опудала; інший — довготелесий, млявий денді, років двадцяти п’яти, який, як справедливо констатував Хуан, сам напросився, аби його познайомили з Ноель.
У товаристві дівчат юнак почувався набагато впевненіше. Він міг розмовляти, бо Ноель, котра була з ним, надавала йому рішучості перед іншими дівчатами, а його рішучість перед іншими дозволяла бути впевненим перед Ноель. Ситуація покращилася.
З однією з дівчат — гострою на язик миловидною блондинкою на ім’я Холлі Морган — Хуан напередодні провів кілька жартівливо-сентиментальних годин, і щоб показати Ноель, що він непогано без неї обходився, він почав наполегливо засипати запитаннями Холлі Морган. Дівчина не відповідала. Хуан — власність Ноель, і, хоч юнак їй і симпатизував, втім не настільки, аби дратувати товаришку.
— О котрій мені завітати на вечерю, Ноель? — запитала вона.
— О восьмій, — відповіла приятелька. — Біллі Харпер за тобою заїде.
На Хуана нахлинуло розчарування. Він же сподівався, що з Ноель вони вечерятимуть наодинці, потім довго балакатимуть на затіненій веранді, де він поцілує її в губи, як це було того незабутнього вечора в Монтані, і подарує їй значок товариства «Дельта Каппа Епсилон». Але можливо, інші гості роз’їдуться раніше: він зізнався Холлі Морган, що закоханий в Ноель, і тій вистачить розуму збагнути.
У сутінках Ноель висадила його біля воріт будинку міс Чандлер і з хвилину забарилася, гадаючи, чи вимикати двигун. Передвістя вечора — перші вогники в будинках уздовж узбережжя, віддалені звуки рояля, легке віяння прохолоди — раптом піднесло їх обох у земний рай, про який Хуан, сп’янілий від захоплення та жаху, раніше не в змозі був і помислити.
— Чи радий мене бачити? — прошепотіла дівчина.
— Чи радий? — слова тремтіли на язиці. Юнак жалюгідно намагався перевтілити свої почуття у фразу, погляд, жест, але думки його заціпеніли через те, що ніколи, ніщо, ніяк не зможе передати хвилювань його серця. — Ти мене з пантелику збила, — промовив він жалюгідним голосом. — Не знаю що й сказати.
Ноель чекала, налаштувавшись на цілком певну відповідь, готова на неї відгукнутись, втім молодість її заважала за маскою егоїзму, хлопчачої похмурості, яку Хуана носити змушувала сила потягу до неї, розгледіти безмежну відданість.
— Не соромся, — мовила Ноель.
Вона вслухалася в мелодію, під яку колись танцювали в Адірондакських горах. Її підхопили крила зачарованості, і хтось незбагненний, хто незмінно чекав на чималій відстані, неясною тінню схилився над нею, даруючи пристрасні зізнання й виблискуючи темними романтичними очима. Майже механічно Ноель завела мотор і включила першу передачу.
