Однак контора Сайруса Джирарда займається аж ніяк не декоруванням інтер’єрів, хоча всі інші напрямки діяльності директор свого часу охопив. Святковий вигляд приймальні — не більш як оманлива пелена, за якою ховається безперервна ділова метушня. Це всього-на-всього пухка рукавиця на броньованому кулаку, усмішка на обличчі боксера-професіонала.

Найбільше це усвідомлювала трійця юнаків, що одного квітневого ранку очікувала на зустріч біля кабінету містера Джирарда. Щоразу, коли двері з написом «Стороннім вхід заборонено» здригалися під натиском грандіозних справ, вони, не дивлячись один на одного, нервово сіпалися. Цій трійці ще й тридцяти не було, кожен тільки-но зійшов з потяга й не знав один одного. Вже майже спливла година в очікуванні пліч-о-пліч на дивані, обтягнутому черкеською шкірою.

Якоїсь миті юнак із вугільно-чорними очима й таким самим волоссям вийняв пачку цигарок і невпевнено запропонував двом іншим. Але, вислухавши їхню ввічливо сполохану відмову, він швидко озирнувся й повернув на місце недоторкану пачку. Після цього делікатного епізоду наступила довга мовчанка, яку порушувала лиш канарка-тикер, відстукуючи курс акцій в пташиному королівстві.

Коли годинник у стилі Людовика XIII вибив дванадцяту годину, двері з написом «Стороннім вхід заборонено» натужно, мовби долаючи опір, відкрилися, і завзята секретарка запросила відвідувачів увійти. Вони дружно встали.

— Тобто… всім трьом? — дещо розгублено запитав найвищий.

— Усім трьом.

Не оглядаючись і мимоволі демонструючи маршову ходу, вони перетнули кілька приміщень-форпостів і нарешті вступили у власний офіс Сайруса Джирарда, чий соціальний статус на Вол-Стріт можна було порівняти зі статусом Теламоніда Аякса[3] серед інших героїв Гомера.

На вигляд — тихий, худорлявий чоловік шістдесятирічного віку; мав тонке, неспокійне обличчя та ясні, довірливі очі, мов у немовляти. Коли увійшла процесія з трьох молодиків, він звівся і з посмішкою звернув до них погляд.

— Перріш? — нетерпляче запитав він.

— Так, сер, — відгукнувся високий молодик, і Сайрус Джирард привітав його, обмінявшись рукостисканням.

— Джонс?

Так звали чорноокого юнака з вугільним волоссям. Він відповів на посмішку Сайруса Джирарда й із легким південним акцентом запевнив, що радий знайомству.

— А ви, значить, Ван Бюрен, — звернувся Джирард до третього.

Ван Бюрен підтвердив. Очевидно, то був житель великого міста — незворушний та вдягнений за останньою модою.

— Сідайте, — запросив Джирард, з цікавістю оглядаючи відвідувачів. — Не уявляєте, як я радий знайомству.

Нервово посміхаючись, всі троє сіли.

— Так, панове, — розпочав літній чоловік, — коли б мав я синів, то мріяв би, аби були схожими на вас, — помітивши, як гості від сорому розчервонілися, він розсміявся. — Добре, не буду вас бентежити. Розкажіть, як поживають ваші батьки, потім перейдемо до справи.

Батьки юнаків, вочевидь, почувалися добре й передавали містеру Джирарду вітання з шістдесятиліттям.

— Дякую, дякую. Ну, тепер перейдемо до справи, — він різко відкинувся на спинку крісла. — Так от, хлопці, що я хотів сказати. Наступного року я покидаю своє заняття. Вже давно мізкував, як би піти на пенсію в шістдесят, та й дружина цього чекає — і ось час настав. Відкладати більше не можна. Синів у мене немає, так само як і племінників чи інших родичів, тільки брат, якому п’ятдесят, так що ми з ним в одному човні. Він, мабуть, протримається ще років десять, а потім назва моєї компанії «Сайрус Джирард інкорпорейтед», либонь, зміниться… Десь місяць тому я відправив листи своїм трьом найближчим друзям з коледжу, з колишнього життя, і запитав, чи немає в них синів віком від двадцяти п’яти до тридцяти років. Я писав, що звільнилася одна вакансія для одного молодика, але цей працівник має бути ідеальним. Оскільки ви всі троє прибули сьогодні сюди, я підсумовую, що батьки розцінюють ваші ділові якості на високому рівні. Те, що я пропоную, просто й зрозуміло. За три місяці я з’ясую все, що мені потрібно, а після закінчення цього терміну двоє залишаться ні з чим, а третій отримає нагороду, яку видають лиш у чарівних казках: половину мого царства та ще й руку моєї доньки, якщо вона того забажає, — він трохи підняв голову. — Виправ мене, Лоло, якщо я сказав щось не те.

Зачувши те, троє юнаків сіпнулися, озирнулися й поспішно скочили на ноги. Поблизу, ліниво відкинувшись на кріслі, вся з золота та слонової кістки, сиділа мініатюрна темноока красуня з дитячою, грайливою посмішкою — варто було глянути на неї, як кожному згадувалася його молодість. Прочитавши в лицях гостей розгубленість, вона не стримала сміху, який згодом підхопили всі три жертви.

— Це моя донька, — простодушно усміхнувся Сайрус Джирард. — Та не лякайтеся ви так. Кавалери навколо неї в’ються й в’ються — як місцеві, так і приїжджі. Лоло, не бентеж молодиків, краще запроси їх до нас на обід.

Лола серйозно випросталася, звелася, і кожен по черзі втонув в її кароокому погляді.

— Я й досі знаю тільки ваші прізвища, — мовила вона.

— Це можна виправити, — відгукнувся Ван Бюрен. — Мене звати Джордж.

Високий молодик вклонився.

— Я — Джон Хардвік Перріш, — повів він, — ну, можна й скорочувати.

Вона обернулася до темноволосого жителя Півдня, який не поспішав називати своє ім’я.

— Як щодо містера Джонса?

— О… просто Джонс, — неспокійно відповів він.

Лола здивовано підняла брови.

— Як коротко! — всміхнулася вона. — Як… я б навіть сказала мінімалістично.

Містер Джонс злякано озирнувся.

— Добре, я скажу, — промовив він нарешті. — Мабуть, моє ім’я в цьому випадку не зовсім підходить.

— А яке у вас ім’я?

— Ріп[4].

— Ріп?

Чотири пари очей втупилися на відвідувача з докором.

— Юначе! — вигукнув Джирард. — Ви що ж, хочете сказати, ніби мій старий друг, володіючи здоровим глуздом, дав своєму синові таке ім’я?

Джонс з непокірним видом переступив з ноги на ногу.

— Ні, — зізнався він. — Батько назвав мене Освальдом.

Присутні відгукнулися несміливим хіхіканням.

— Тепер, всі троє, можете йти, — Джирард сів за стіл. — Завтра рівно о дев’ятій доповісте про себе головному управителю, містеру Голту, і хай розпочнеться змагання. А поки, коли разом з Лолою її купе-спорт-лімузин-родстер-ландоле, чи що вона там водить, вона, ймовірно, довезе вас до готелю.

Коли всі пішли, обличчя Джирарда знову занепокоєно ворухнулося; він довго сидів, споглядаючи порожнечу, перш ніж натиснути кнопку, яка знову змусила обертати шестерні його мозку, які надовго поринули у сон.

— Один із них точно стане гідною кандидатурою, — пробурмотів він, — але що, коли це буде той брюнет? «Ріп Джонс інкорпорейтед»!

Кінець третього місяця показав, що, схоже, не хтось один, а всі троє робили значні успіхи. Всі троє характеризувалися працьовитістю, індивідуальністю — доволі загадковою рисою, — окрім того — ще й кмітливістю. Коли Перріш, високий юнак з Заходу, трохи випереджав інших в оцінці ринкової ситуації, чи коли Джонс, південець, легко знаходив спільну мову з клієнтами, то Ван Бюрен відрізнявся тим, що присвячував всі вечори вивченню надійності вкладень. Варто було Сайрусу Джирарду звернути увагу на далекоглядність і винахідливість одного, як інші демонстрували свої особливі таланти. Він не примушував себе до суворого нейтралітету; навпаки, думки його зосереджувалися на індивідуальних перевагах одного претендента, потім іншого — але поки це йому нічого не давало.

Усі вихідні вони проводили в будинку Джирарда в Такседо-Парку, де не без сором’язливості спілкувалися з юною та прекрасною Лолою, а вранці безтактно перемагали її батька в гольфі. В останні вихідні разом, перед тим, як прийняти рішення, Сайрус Джирард покликав гостей після обіду до себе в кабінет. Порівняти їхні переваги та обрати когось одного до «Сайрус Джирард інкорпорейтед» виявилося не під силу, тому, зневірившись, чоловік розробив інший план, який би остаточно йому допоміг.