Суворо вислухав секретар сільради доповідь соцького вночі при тьмавій гасовій лямпі. Рішучою рукою узяв він другий клаптик паперу й інше намалював прізвище. Знов уночі невідомими ще морями й затоками багна відведено нас до одного з незчисленних Паскалових. Крізь щілину в дверях сонний Паскалов пояснював, що квартира в його є, але постелі немає. Нам уже набридло плавати грязюкою й вертатися до сільради, отже ми вирішили спати на своїм, на власнім кожусі й накриватися газетою. Заспокоєний соцький побрів додому й ми увійшли в хату.

Отже, ми з вельмишановним отцем Чарлзом Кінґзлі увійшли на реквізовану територію й сіли до столу (тобто сів я, а отець Кінґзлі залишився покищо в мішку) — й повелася розмова. Стіл болгарина Паскалова ввесь застелений був книгами й газетами. Сам Паскалов читав газету «Колективно поле», яка «излази в Коларовка 12 пъти в месец» у скількості «4.000 броя», і жінка його слухала. Дівчина Ніна восьми років зроду читала вірш Сосюри в українській читанці. Хлопець Митьо шости років слухав вірша й очевидно вчив його на пам’ять. За книги й була мова, й за газети, й за мови російську, українську та болгарську. Паскалов обстоював, що йому найлегше по-російському, дівчина Ніна стояла за українську, а ми з хлопцем Митьом підносили мову болгарську.

«Кирбит, — сказав Паскалов, — а по-нашому буде отак, як і по-руському — сірники». (З недавнього часу перейшли школи й установи на болгарську мову, тим то така диференція між поколіннями). Коли Паскалов переконався, що накинутий йому гість є чоловік тихий і невибагливий, постелено гостеві на тапчані в къшта. Къшта холодна, але в ній же спали молоді чоловік та жінка, родичі Паскалової дружини. На стінці висів олівцем мальований льокомотив із українським підписом «Потяг». У кутку застромлені скілька китиць тирси. «Що воно за трава? — сказав хлопець, — я знаходив її край берега нашої річки, коли пас ягнята за селом, але більше вона ніде не росте». І тирса тихенько шелестіла.

Просто над тапчаном висіла з стелі тонка споруда з соломин, схожа на сераль султана Саладіна. Вона тихенько крутилася на ниточці, овіяна невидними токами повітря. Коли збирають урожай, роблять з святої соломи цей повітряний замок і він висить до того року на стелі.

Тихо крутився солом’яний сераль і ми засинали. Солодко й злегка пахло в къшта махоркою. Пачку махорки дають тому, хто здав до кооперації пуд залізного скрапу[24]. Пуд скрапу — пачка махорки — так збирають радоловці невикористане залізо. Це нагадує славнозвісну задачу про те, що важче — пуд заліза, чи пуд пуху. Ясно одне, що пуд заліза буває не важчий на терезах сільсько-оперативної правди, ніж право на пачку махорки.

На ранок ми пішли в артіль «Комунар».

1.Уплата боргів, податків і зборів.

Боргів по позиках було на 1/VI 45 тисяч карбованців. Сплачено тридцять вісім тисяч, решта сім тисяч — довгострочний кредит.

2.Належало сплатити сільгоспподатку на 1930/31 рік 1475 карбованців 55 копійок. Сплачено дострочно 1475 крб. і п’ятдесят п’ять копійок.

3.Страхування на 1930/31 рік 889 крб. 24 коп. Сплачено дострочно 883 крб. і двадцять чотири копійки.

4.Самооподаткування належало на 1930/31 рік 738 крб. 0 коп. Сплачено дострочно 738 крб. і нуль копійок.

5.Придбано артіллю облігацій позики «П’ятирічка за чотири роки» на суму тисяча п’ять карбованців за готові гроші.

6.Внесено цілевого збору від артілі до Райсільбанку 1500 крб.

7.На поточному рахункові артіль має в Райсільбанкові 6000 крб.

8.За пляном завдання на продкультури було 4734 центнерів, виконано 5715 центнерів. Непродкультур за пляном 2536 центнерів, виконано 2345 центнерів, загальне завдання за пляном виконано на 110,9%.

9.Осіння посівкампанія — завдання за пляном було 640 га. Виконано 610 га, що й складає 95% пляну. План недовиконано Через брак тяглової сили.

10.Споруджено деревообробну, лимарну й ковальську майстерні, «каковиє» й працювали без перебоїв, обслуговуючи не лише артіль, а й індивідуальні стопанства (господарства).

«Дозвольте, —сказав отець Чарлз Кінґзлі. — В нас такої умови не було. Ваші цифри мене ні в якій мірі не цікавлять. Не цікаві цифри, сказав би я. Карбованці, копійки й центнери. В них немає ні життя, ні фарб. Взагалі мені набридли ваші колгоспи».

«Вельмичесний отче, — скромно відповів я. — Ви забуваєте, для чого я взяв вас із собою до радянської Болгарії. Ваші вест-індські подорожні вражіння мусили наганяти мені здоровий сон увечері, й тільки.

Ви спричинилися до цілої низки неприємностей. Через вас провідник хотів виставити мене з вагону. У хаті болгарина Сави ви цитували уривки з Біблії. Плаваючи в багні, я мусів крім того носити вас за плечима. Опис жирної птиці Гуачаро ви, святий отче, вкрали в Александра Гумбольдта. Самі ви побоялися проникнути в Кева дель Гуачаро через хвилю.

Нарешті ви вмерли за скілька десятків років до нашої ери. Ви не бачили світової війни і ви не дожили до революції. Тільки через це я й наважився вас узяти з собою, бо живий ви прокляли б нас, як проклинають нас ваші колеги по всьому синьому світу.

Ваша правда. Цифри ці вам не цікаві. Це наші цифри. Це в нас народилася ще одна дитина з тих, що, граючись і бавлячись, поруйнують ваш світ. Ці цифри — це наша кров, наша радість, наше майбутнє. Отже, отче, бувайте здорові».

Сказавши це, я викинув святого отця Чарлза Кінґзлі за вікно в грязюку. Там саме стояв колгоспівський гиндик. Він роззявив дзьоба й ковтнув преподобного отця Чарлза Кінґзлі, попа, письменника, подорожнього й ботаніка. Так у череві гиндиковім, немов Іона Вочревісущий, загинув критичний піп Чарлз Кінґзлі, виконавши свою ролю горохового блазня, що розважає читача, коли в оповіданні потрібна павза.

У Радоловці немає семирічки. Семирічка є в Коларовці. Сорок душ радоловських дітей учаться в Коларовці й живуть там в інтернаті.

Кожен з колгоспників дав 14 пудів пшениці і три пуди «слънчогледу», з яких можна збити 18-20 фунтів «слънчогледове масло». За це управа на седмилетка годує дітей супом без жирів. У тому супі плаває, мов перлина в Індійському океані, картопля, за яку діти б’ють одне одного ложками по лобі. Хляба дають на день по одному фунтові, а подекуди діти сидять по два дні без никакво хляба. Той хляб не з пшеница, а з ръж, змішаної з ечемик і кукуруз. З того часу, як дано на дітей пшеница і слънчоглед (сонях, s`il vous plait) минуло лише два місяці.

Тепер з дітей беруть ще гроші, бо райосвіті зменшено кошторис. З кого три карбованці, з кого п’ять, а з кого п’ятнадцять. Тим дітям, що за них не внесено грошей, не дають їсти, й діти пішки пливуть за двадцять кілометрів грязюки додому в Радоловку.

Зате ж завшколи розвиває господарчу діяльність. Він купує для школи коні. Коні як леви? й дешево продаються, як же його не купити. Він купує доми, бо ми читаємо в газеті «Колективно Поле»:

НЕ МИСЛЯТ ЗА УЧЕНИЦИТЕ

«Коларовска семилетка е купила още един дом за учениците, но вместо учениците да живет там гражданина Горлаков Ф. В. безочливо продължава още да заема този дом. Питаме, когда този гражданин ще освободи ученическото жилище.

Пътник».

Седмилетка крім того експлоатира труд на учениците. Учні старших груп орють, сіють, жнуть. Учень Генов працює за моториста. Крім того школа ще посилає Генова працювати в артілях і бере собі його зарібок. Учень Генов ходить обірваний і босий і живе бознаяк, а в домі, де має жити він і інші учениците, живе гражданина Горлаков Ф. В.