Литмир - Электронная Библиотека

Майк Йогансен

Подорож у радянську Болгарію

... Переходжу до питання про болгарські села...

(З промови одного з делегатів на одному з з’їздів).

І

Болгарський нацрайон фізично стоїть на величезнім багновищі, що втворюється на зиму, весну й осінь у Мелітопільщині. Болгарські села — це є болгарські доми, розташовані кожне на чималій частині цього колосального багновища. Як на океані — скільки може осягти око — розповзлася безмежна стихійна грязюка.

У болгарських домах, розлучені одне від одного грязюкою, живуть болгари. Безкраї простори грязюки, як плинна, грузька стіна одмежовують їх від околишнього світу. Болгари живуть як шлярафи старонімецької казки. Країна шлярафів оточена звідусіль горами манної каші. Хто хоче дістатися до Шлярафенлянду[1], має проїсти собі путь крізь таку гору, а манна каша знов спадатиме на нього, завалюючи проїдений тунель. Як той відважний турист має збувати перетравлену кашу — невідомо. Так і той, хто хоче дістатись до болгарського району на Мелітопільщині, має перейти, чи перепливти, чи перелізти океани багна, що не покидають його, а чіпляючись до ніг відважного туриста, нове утворюють багновище на відстань безмежну.

II

Один з рецензентів однієї з моїх подорожів — чоловік мені невідомий, але очевидно розумний, раз йому доручили писати рецензії — дуже розсердився на мене, що в тексті моїм раз-у-раз трапляється займенник «я». Не знаю точно, чого хотів від мене рецензент — очевидно він мав рацію, раз йому доручили писати рецензію — але дуже хочу виправити свою лінію — очевидно неправильну, раз на неї напався рецензент, бо йому ж доручили писати рецензію.

Отже, слухаючи розумного рецензента, відтепер подорожую не сам, а в компанії. За такого компаньйона обираю собі вельмишановного Чарлза Кінґзлі[2], попа, письменника, ботаніка й подорожнього. Подорож цього святого отця у Вест-Індію маю з собою в кишені. У третій чвертині минулого сторіччя високочесний піп, письменник і ботанік подорожує на острів Трінідад у Вест-Індії. Одночасно ж він їде зі мною у болгарський нацрайон на Мелітопільщині. Отже не «я» подорожую, а «ми» подорожуємо, я і чесний отець Чарлз Кінґзлі, шотляндець, і їдемо ми водночас в англійську Вест-Індію і в радянську Болгарію. Слово належить вельмичеснотному отцеві Чарлзові Кінґзлі.

ІІІ

«Ринув край сонця, висипали зорі, і враз настала ніч».

«… та який після довгої заспокійливої ночі буде схід сонця, який повторить кольори сонцезаходу, але на цей раз вони будуть веселі, сліпучі, тріюмфантні, як личить добі віри й надії. Може хто сказав би, що така образність тепер затерта і заялозена так, що стає вже настирною. Хай воно й так, коли це вдома, але тут у розкішному вінцеві тропічного сонцесвіту це є образність природна, майже неминуча і стародавній міт про щоденне народження і щоденну смерть Геліоса і шлюбні радощі з удовиними слізьми його нареченої Еос, цей міт відтворюється в нашому розумі скоро цей розум стверджує свою можність — своє, сказати, святе право — перекладати природу мовою почувань.

І тим часом хіба не можемо ми спитати — хіба не маємо права — побудованого на тій розсудливості нашого серця, що часто-густо буває глибша від розуму — спитати: «Якщо ми, грубі й засліплені смертні можемо так сприймати й так відчувати красу в усесвіті, то наскільки ж більше повинен бог сприймати, наскільки більше повинен бог відчувати, задля вдоволення якого існує й було створене все на світі. Хто з тих, що вірять (і слушно вірять), що почуття краси є одне з найшляхетніших почувань людини, зможе заперечувати це почування в бога, який сотворив людину і все інше?

Вівторок, 15, був справді тропічний день...»[3]

IV

Я чесно труждався, перекладаючи для вас, товариші, подорожні вражіння попа, ботаніка, письменника й покійника Чарлза Кінґзлі. Ви бачите, як шановний піп, змалювавши захід сонця і культурно попрохавши за це вибачення (образність, затерта й заялозена... аж до настирности) потім умотивовує свої ландшафтні вражіння відповідною ідеологією.

Бог (каже отець Чарлз Кінґзлі) безперечно ж має почуття краси в більшій мірі, ніж людина.

Бідний, бідний Чарлз Кінґзлі. Піп, письменник і ботанік він не сміє просто вдихати вечірнє повітря в океані, а мусить шукати виправдання в тому, що бог, «очевидно теж аматор природи». Ми ж не тільки милуємося з краєвидів так само просто і ясно, як їмо хліб і п'ємо молоко, а ще й переляндшафтуємо всі краєвиди як нам того потреба.

V

Шановний отче Чарлзе Кінґзлі. Сідайте в вагона й поїдьмо до Мелітополя. З Мелітополя ми поїдемо в болгарський нацрайон. Болгарський нацрайон це, отче Чарлзе, ембріон Радянської Болгарії. Тут виростуть діячі, коммольці, техніки, агрономи, вчителі, що керуватимуть Болгарією, коли вона стане Радянською. Сідайте, отче Чарлзе, бо вже час.

— «Μελιττόπολις», — сказав отець Чарлз Кінґзлі англійською мовою з тим норзсемберлендським акцентом, що іменується «броуд скотч», — є слово грецьке і значить воно: «місто бджіл». Але зараз осінь і бджоли дрімають. Зараз зима і бджоли сплять. Тепер же, швидко, дайте закурити.

«Святий отче. Курити вам гріх. Тим паче, що це вагон для некурців. А головне, в мене тютюну немає, бо я вже місяць як не палю. Спіть».

VI

Ніч у вагоні. Сон у перегонах, зідхання на стаціях. Дерево звідусіль. Дерево згори. Дерево знизу. Деревіють, дубіють ноги й руки, ламаючись об дерево полиць. В задушливій труні сусіда-мрець хропе й сопе, розпилюючи дубову дошку.

VII

Уночі мов тать підкрався провідник і став висаджувати отця Чарлза Кінґзлі, на тій підставі, що, мовляв, безбілетним попам пресвітеріянської церкви нема чого роз’їжджати в радянських потягах. Святий отець Чарлз Кінґзлі вже почав пакувати свою біблію й книгу гімнів, але тут я уступився за свого компаньйона.

«Товаришу провідник, — сказав я м’яко. — Я цілком співчуваю вам у ваших прагненнях і намірах. Справді преподобний отець Чарлз Кінґзлі не має ніякісіньких підстав їхати радянським вагоном (оглянутим у Крюкові 13/Х 1929 р. — як написано жовтою фарбою в нього над лівим буфером) у безмежних полях Мелітопільщини. По-перше, отець не має квитка. По-друге, цей самий отець є наш із вами класовий ворог, хоч він і дуже ліберальний піп і хоч неабиякий з нього ботанік і хоч він у книзі своїй явно впадає в дарвінізм, гекслеїзм, гумбольдтизм і інші наукові ізми. По-третє, святий отець Чарлз Кінґзлі умер уже два десятки років тому і похований на цвинтарі коло Ебердіна у рідній своїй Шотляндії. Усе це безперечно сильні й важисті аргументи проти нього, як пасажира радянського вагону.

Але ж зважте, товаришу провідник, на той факт, що преподобний отець, ботанік і письменник Чарлз Кінґзлі як пасажир цього вагону є чистісінький витвір моєї нестримної фантазії. Це, так би мовити, фантом. Коли хочете, то це фікція. Українською мовою це сказати б привид. Авторова вигадка, так сказати. Літературний трюк, так міг би висловитись критик. Цей вельмишановний служитель церкви пресвітеріянської в даному разі абсолютно позбавлений найменших ознак реальности, буття, існування. Буття його суто номіналістичне».

вернуться

1

Шларафенланд — вигадана земля в німецьких казках, де живуть ледарі. Дослівно «країна ледачих мавп» — від Sluraff — ледар, Affe — мавпа. Це країна достатку, де течуть молочні ріки з кисіль ними берегами, звірі бігають і птахи літають одразу смаженими, будинки з пряників, а замість каміння — сир. (Тут і далі у виносках примітки з видання «Майк Йогансен. Подорожі філософа під кепом», Київ, «Темпора», 2016.)

вернуться

2

Кінґзлі, Чарльз (англ. Charles Kingsley; 1819-1875) — англійський письменник і проповідник, один з основоположників християнського соціалізму. У 1871 році відвідав Вест-Індію, цю подорож описав у книжці «Нарешті: Різдво у Вест-Індії» (At Last: a Christmas in the West Indies, 1871).

вернуться

3

Цитата з першого розділу «За кордоном» із книжки Кінґзлі в перекладі Йогансена. Він переплутав тільки день: треба не вівторок, а середа.

1
{"b":"901331","o":1}