«Кева дель Гуачаро пробиває вертикальний фас скелі. Вхід цей дивиться проти півдня і втворює коридор уширшки на вісімдесят футів і ввишки на сімдесят два фути...

Гуачаро покидають печеру, коли спадає ніч, надто, коли то ніч місячна. Це мало не єдина, відома для нас, нічна зерноїдна птиця, форма ніг на очі показує, що вона не хижа, як от сова. Гуачаро годується з дуже дерзких горіхів, як от горіхоїд і нічна ворона, що теж гніздує в пощепинах скель.

Важко й уявити собі, не чувши, страшний галас від тисяч тих птиць у темній частині печери, його можна дорівняти хіба до кракання наших гайворонів, що живуть громадами в соснових борах півночі й лаштують гнізда на деревах, що верхів’я їх прикро одне коло одного. Прикрий, пронизливий крик Гуачаре б’є об камінні бані і повторюється луною з глибин печери. Індійці показали нам гнізда тих птахів, попристроювавши смолоскипи на довгих дрючках. Гнізда були на п’ятдесят, чи на шістдесят футів над нашою головою в конічних ямках — ввесь дах гроту поколотий ними як решето. Ріс галас у мірі того, як ми наблизилися й лякали птахів світом наших смолоскипів. Коли галас цей на мить ущухав, ми чули здаля квиління й крик птахів з інших колін печери. Здавалося, ніби зграї перегукувалися між себе.

Індійці заходять у Кева дель Гуачаро раз на рік, коло середини літа, озброєні довгими дрючками, якими вони ламають гнізда. Проти цього часу забивають скілька тисяч птахів, і старі, ніби боронячи свій виплід, з страшним галасом гасають над головами індійців. Пташат, що падають долі, тут же патрають і вони повні жиру, межи ногами птиці є цілі подушки товщі аж до шлунку. Отака скількість жиру в зерноїдних тварин, що живуть у темряві і не рухаються, нагадує нам те, що ми бачимо в процесі відгодовування гусей та волів. Відомо добре, як сприяє цьому процесові темрява і спокій. Нічні птахи Европи худі, бо годуються не плодами, як Гуачаро, лише скудною здобиччю з полювання. В період, що в Каріпе зветься «урожай олії», індійці будують з пальмового листя халупи коло входу й навіть у самій передпечері — і рештки тих халуп ми самі бачили. Там на хмизові вони розтоплюють у глиняних горщиках жир оце вбитих молодих птахів. Цей жир відомий під назвою масла, чи олії Гуачаро. Він напіврідкий, без запаху й такий чистий, що його можна зберігати через цілий рік і він не згіркне. У монастирі в Каріпе...»[17]

— Про монастир іншим разом, попе Чарлзе Кінґзлі. В Англії. А поки що признайтеся, пречесний отче, що з усієї болгарської етнографії вам найбільше сподобалась кавірма. Інакше ви не були б згадали за цих дуже жирних птахів.

Після цих моїх слів ми пішли в степ і вбили скілька зайців.

Коли ми вертали додому, болгарин Сава швидко звів рушницю й навів на свиню. Трапилось так, що поблизу проходив український селянин з сусіднього села і він розповів таку історію.

— Як у нас крали свині. Тієї зими стали в нас пропадати свині. В одному дворі вкрало свиню і так, що ніхто й не зчувся — і не пискнуло — а свиня була дуже голосиста, як соловей, свиня. Тоді в другому дворі такий самий прорив: теж свиню вкрало і теж тихо, що й не кувікнуло. По тому таким самим порядком у третьому дворі пропала свинка, і так нечиста сила поприбирала мало не по всій слободі свині. Тоді, значиться дивляться люди, що так далі немовбито не годиться, і порозстановлялися вночі по кутках сторожувати, словно, і пароля в їх була така, що свисни й біжи за ним наздоганяти, а на другім куткові, щоб переймали. Отак щоб хто побачить, то щоб, словно, свиснув, а ті щоб собі прислухалися й бігли навперейми. Воно ж, те що крало, придумало таку організацію: шворка, тобто шпагат, а на шпагатові гачок, той що сомів ловити. На гачку тім хліба шматочок. Це, значить, свиня ковтне із гачком хліб і веди її куди хоч на шворці.

От один стоїть і слухає. Не чути нічого — коли йде. Іде, а за ним свиня як собачка — воно смикне, а свиня ще й підбіжить і не кувікне, а тільки хрокає помалу, як дуже швидко треба йти. Цей значить, наш чоловік наставив на нього — стій, — каже і свиснув. Воно шворку закинуло і стало. Свиня, словно, теж і собі стала, бо думає, що це тільки так, щоб перепочити.

Ну той свиснув, підбігли люди, бачать таке діло, що воно піймалося, то треба щось робити. Робити так робити, взяли, значиться, по двоє за руки й по двоє за ноги — підіймуть та й об землю, підіймуть та й об землю, а в того кров тільки порскає з рота.

Так у його разів із десять з рота порснуло, тоді відпустили. Ну, звичайно, довго не жив, за чотири дні вмер.

А то ще був другий хлопець, так собі незавидний, отак буде на зріст, не більше, ну а плечі — во. Так цей тільки до свині підійде, зараз її кулаком по лобі, візьме на плечі собі за шию й несе, а свиня пудів вісім. Він іде, а з свині крапле, та на сніг, та на сніг. Так і прийшли до нього в хату й свиню знайшли. Забрали його.

Бачать таке діло, що піймався він, то треба щось робити. Робити то робити, взяли, значить, по двоє за руки, по двоє за ноги — підіймуть та й об землю, підіймуть та й об землю — тільки кров з рота порскає. Разів із десяток з рота порснуло, тоді відпустили — так цей днів шість жив, а тоді аж помер, словно, дуже здоровий був парубок, дарма що на зріст незавидний.

А в парубка цього ще був брат, но той, нема слова, куди був слабший. От як той парубок помер, то цей брат його пристроїв такого апарата. Простенький сказати і апарат той був, такий собі з клоччя ґнотик, но вимочений у гасові і сірників коробочка. Ґнотика він того, ясне діло, підпалив сірником і вкинув тихенько в скирту тому, хто його брата, значить, брав за ноги. Укинув і пішов помалу до дому. Скирта, як полатається, згоріла до колосочка і парубка того викрито.

— Бачать таке діло, що піймався, то треба щось робити. Робити треба, отже взяли його по двоє за руки, по двоє за ноги — підіймуть — і об землю, підіймуть — і об землю, тільки кров з рота порскає. Разів із десяток з рота порснуло, тоді відпустили, а парубок був плохенький, додому не дійшов і помер.

Сказавши це, селянин із сусіднього українського села повернув, і пішов у своїх справах і ми теж повернулися й пішли до хати болгарина Сави.

— Що це таке? — спитали ми в болгарина Сави, показуючи на стовп із столиком, коло якого столу лише гігант міг би пити чай і їсти кавърма. Як пам’ятає уважливий читач, цей монумент цікавив нас уже скілька разів. Це могла бути полиця годувати і небесних птахів (так висловився премудрий отець Чарлз Кінґзлі, указуючи на табуни голубів, що ввесь час апетитно налітали на вистріл).

Це міг бути іконостас для провітрювання заскнілих богів, літній мисник на посуд, щоб обідати на свіжім повітрі, нарешті, столик, щоб їсти кавърма а ля фуршет навстоячки, спеціяльно зроблений за старих часів для чинів гвардійського корпусу, що, скажемо, могли квартирувати в даному селі (армієць не дотягся б до столу і навстоячки).

Та всі ці філософічні й дотепні наші здогади нанівець звів болгарин Сава. Він пояснив, що це підставка для квітів. Улітку болгарка виносить фікуси, олеандри, аспарагуси й герані на голий, продимлений, кізяковий двір і вони пляжаться під степовим сонцем.

Окроме квітів у домі болгарина є стара ґардероба, люстро й дзиґарі фірми Ле Руа а Парі. Справа в тому, що болгарина-середняка, ба навіть незаможника в нас на Харківщині мали б за куркуля. Бідняк у нас це Григорій на Лисівському хуторі, що хазяйнує на трьох гектарах чистого піску, не має городу, бо повідь зносить його грядки щовесни в озеро, і їсть із сім’єю хліб з чорної суміші жита, ячменю й гречки.