Болгарин же має дзиґарі. Правда в Сави це не Ле Руа а Парі, а просто ходики треста точної механіки. Зараз пів до третьої, а на Савиному годинникові за двадцять хвилин шоста.

Але тому не винний держтрест точної механіки. У Коларівці, де все незаможне і мало не все індивідуальне господарство об’єднане в колективні артілі, годинники становлять головні кадри «одноособового» населення. Всі ці розмаїті дзиґарі ідуть кожен на свій смак, при чому диференція між їхнім часом доходить п’яти-шести годин. На стацію їздять так як по всій славній Україні — за півдоби до потяга, щоб був час посидіти й побалакати й поспати на вокзалі.

— Саво, — сказали ми. — Ваш годинник утік уперед на дві години й п’ятдесят хвилин.

— Хубав! (добре), — сказав Сава. — Як ставити?

— Став пів до третьої.

Сава, повагавшися трохи, зліз закаляними чобітьми на чисту ковдру і пересунув стрілки. Стало чотири.

«Мало, — сказали ми. — Зараз пів до третьої а не чотири».

«Хубав бъди, — сказав Сава. — Нехай так буде. Чотири для мене саме добре». І він ізліз з ліжка.

Ми переступили загорожу з каменю й кізяку, що відокремлює грязюку кожного селянина від загально сільської грязюки. І знову ця загорожа постановила перед нами питання.

Коли дбайливий болгарин, витягаючи з-під плуга каміння, потім ретельно везе це каміння додому й поволі складає за десятки років загорожу навколо свого ареалу грязюки, доповнюючи цю загорожу кізяком і соломою (якими можна під весну гріти пештата, чи собата — цебто піч), то як робить, і чи робить взагалі загорожу колективний хазяїн навколо своїх дворів? Чи є в його залізка обтирати ноги? Чи є в його покладений для того ж кураєць? Чи є в його підставка для квітів і чи стоять на ній квіти?

Економіст, може, скаже, що це не важно. Але це важно. Пізніше ми побачимо, яка ця справа в колгоспі «Комунар». Для того ж, щоб це побачити, нам треба поїхати до Радоловки[18]. Але зараз усі радоловці на районовому з’їзді КНС. Отже туди ми й підемо, подякувавши Саві за чай.

«Ила да пиим чай» — знову сказав болгарин Сава. І І от дві племінниці його принесли чай. Отець Чарлз Кінґзлі, що взагалі придивляється до дівчат, пізніше розповів мені своє вражіння від однієї з Савиних племінниць, бо сам я, бувши людиною боязкою і скромною, не вправився її навіть як слід роздивитись.

«Племінниця цього болгарина, — сказав отець Чарлз Кінґзлі чистою англійською мовою, — є дівчина середня на зріст, чорнява, смаглява, з правильним профілем, що нагадує турчанок із цукеркових коробок колишньої фірми Жорж Борман, від яких коробок і досі ще не відмовився Кондтрест. Дві довгі чорні коси спускаються по її стрункій спині (ай, ай, ай, пречесний отче Чарлзе Кінґзлі!) і коси ті перев’язані кожна якимось уривком ганчірки, хоча вона заслужилася на шовкову стрічку. На смаглявих її руках, ніби виточених з... втім не вдаватимуся в метафори — є по браслету з срібла. Браслет той плаский, з уширенням посередині, сантиметрів у чотири. Звуться вони гримни, що нагадує мені слово гривна. На шиї їй намисто з срібних монет — алтъни, а раніше ці алтъни були золоті й завбільшки з карбованець. Кажуть, що в голод двадцять першого року ці алтъни пішли за хліб.

На племінниці Савиній довга спідниця — аж до кісточок — з яскравої матерії. Сама ж племінниця боса, бо в них на троє дівчат одна пара черевиків. Губи її, а також очі...»

Але тут ми знайшли за потрібне припинити красномовне оповідання вельмичесного отця Чарлза Кінґзлі, запхали його в мішок і пішли на збори КНС.

КНС відограють велику ролю в сучаснім болгарськім селі. Серед болгар-селян відносно небагато партійців. Керовані партійними комітети подекуди мало не виконують ролю сільпартосередків. Детальніше ми це побачимо в Радоловці.

УВЕЛИЧАВАЙТЕ РОЗМАХА НА СОЦИАЛИСТИЧЕСКОТО СОРЕВНОВАНИЕ!

Цей плякат висить у залі сільради, де відбувається районова нарада КНСів, між портретами Петровського й Благоєва[19]. На повістці денній доповідь про вибори до КНС і до сільрад через тиждень після того.

— Кулак он хитрий. Он сам такового не скажеть, но, через підкулачників обрабативаєть часть нашого активу, приманивая такового к себе...

Говорить невеликий, енергійний болгарин. Він говорить мішаною мовою, бо на райнараді окроме болгар є українці, німці, росіяни з сусідніх сіл. Мова його мішана, але чітка й енергійна, і його слухають уважно. Ми сидимо поруч із головою КНС села Радоловки, де колгосп «Комунар». Це зовсім молодий, ледве жонатий парубок з блідим обличчям, не дуже й схожий на болгарина. Коли скінчиться нарада, ми поїдемо з ним у Радоловку. У тім самім ряді сидить зам. председател на колгосп «Комунар» кубанець двадцятип’ятитисячник Кошевський, мовчазний білявий гігант, моторист по професії. Далі маленький диспепичний[20] чоловічок, член радолівської сільради, інтелігент. З кишені його пальта виглядає пляшка молока. Йому не можна палити, пити горілку, їсти рідний болгарський перець і багато любити. Коло дверей притулилися двоє здоровенних дядьків, що привезли радоловців колгоспівською тачанкою. В одного довгі чорні, а в другого довгі руді вуса. Вони стоять із батіжками; їм не терпиться якнайскорше виїхати, бо поночі трудно пливти грязюкою. Всі вони, окроме Кошевського, болгари.

Є така хвороба психастенічного порядку й називається вона агорафобія. Я знаю, що вона є, бо сам трохи хворий на неї. Я не люблю великих засідань і колись ретельно уникав усіх учительських і професорських зборів, на яких мусів бувати.

Але я завжди охоче слухаю збори на заводі, і таке саме почуття було в мене на цих зборах КНС. Старі, об’ялозені не дуже щирими журналістами, слова, що повторювані щодня, вже не запалюють енергетичних токів, тут на зборах КНС ізнов оживають у кострубатих, незграбних реченнях, у мішаній мові, у монотонній енергії інтонацій водителів селянського життя. «Куркуль — він хитрий, він прямо не скаже, а манівцями обплутує слабих і несвідомих». Ще недобитий куркуль, якого прекраснодушний професор уже об’явив мертвим, яскраво встає перед очима. І в такт з інтонаціями оратора стискаються в слухачів кулаки, серце б’ється швидше, в такт із маршем трудного побіденного життя: я оживаю на таких зборах і, поволі витягуючи руки, знов і відчуваю давно невживані м’язи.

Радоловські дядьки з батіжками підійшли до зампредседател на колгосп «Комунар» і почали радитись.

Один по одному підвелись радоловці й вийшли з залі. Скрайній був час їхати й ми пішли до тачанки. Дивна річ, усі вони ніби ставилися до зборів куди спокійніше, ніж я. Хто знає, може їх більше зворушили б ті самі професорські засідання, з яких я тікав ретельно.

«Пора, — сказав один з них до якогось районового робітника. — Пора вже якось упоратися з хрестом на вашій церкві. Ви ж таки район. Уже три роки, як попи не повертаються до нас у Радоловку — а ми не район і не дуже велике наше село».

По тих словах ми якось убгалися в тачанку й попливли багняними каналами вулиць.

Спадав вечір, біг заєць, розліталися бризки і член президії сільради розповів про родження Радоловки.

Болгарські діди-делегати, сивоусі й статечні обдивлялися місце для селища. Царський уряд указав їм те місце коло села Куцого над трактом. Довго ходили діди, роздивляючись на місце, приділене їм із царської ласки. І роздивившись, вирішили: коло тракту не селитись, бо дуже близько від царя, а прохати дозволу осісти біля Кам’яної Могили оддалік від шляхів і трактів, від царського ока й царської загребущої десниці.