Не дуже просто було нам із чесним отцем Чарлзом Кінґзлі доїхати до села Коларівки[14], що раніше взивалося Романовкою на честь царів польських і князів фінляндських. Дві пересадки й нарешті семикілометрова плавба кіньми в тих венеціанських каналах серед багняного моря, що звуться покищо в нас ґрунтовими шляхами. Отця Кінґзлі я запхав у дорожній міхур і він кректав і рипів через цілу дорогу.

Був місяць падолист, і на радянській болгарській землі я не бачив ні одного рядка незвезеного хліба, ні одної — незмолоченої скирти (а їх чималенько було ще того ж місяця падолиста на радянській одеській земельці).

Ми впливли в село, село на нашій Україні, але ніхто б не сказав, що це село на Україні. Навіть пречесний отець Чарлз Кінґзлі вистромив з міхура ніс і здивувався.

Бо замість білих хаток, що, як пшеничні пироги, лежали б на картатій плахті полів, ми побачили ось що. Величезна площа багна, одведена під село Коларівку, поділялася на великі квадратні багновища. Серед цих квадратів стояли немов будівлі поміщицької економії простокутні цегляні довгі доми під черепицею, відгороджені один від одного валами з каменю, чи з кізяку.

«Оце болгарські хати?» (Are these bulgarian cottages?) — запитав отець Кінґзлі, але я не наважився сам одповісти й собі запитав про те саме в болгарина, що нас віз.

Виявилось що так; це були селянські хати. Кожна така хата була довгий простокутень з горищем під високою черепичною покрівлею, в кожнім будинку вмістилися б дві комфортабельні міські квартири. Але тут друга така квартира — це була стайня, хлів і комора — під тим самим дахом. Усе з доброї цегли і мазане крейдою.

«Тут я живу, — сказав болгарин і спинив коні. — А ви як хочете».

Спираючись на тачанку, я взув довгі болотні чоботи і, закинувши на спину міхур з речами і отцем Чарлзом Кінґзлі, пішов бродом у Райвиконком шукати «председател на райвик Михайлов». Отец Кінґзлі тихо зідхав за моєю спиною. Пахло паленим кізяком. Сіре небо над безкраєю грязюкою, довгі доми в кізяковім диму, жирне обвуглене осіннє село.

З кожним кроком ми щораз глибше занурялися в Болгарію. Пройшла двором дівчина в довгій спідниці, з довгими косами, чорна й смуглява як турчанка. Понад кізяковим валом якось топали по багнюці дитинчата й цвенькали незрозумілою енергійною мовою. На дворі стримів якийсь стовбур із столиком, на такій височині, що обідати на ньому могли б хіба гіганти або ж граки. Лисніли порожні двори — квадрати грязюки й на них ні деревця, ні квітки, ні городів. Чотирма кіньми їхала тачанка і в ній було тільки двоє болгар.

Ми зайшли до кооперативу. Стояв гомін болгарської мови, болгарки купчилися коло матерії, болгари стояли й курили, болгарчата простягали чорні рученята з п’ятаком, купуючи цукерки.

І справді, болгарки показували книжки, де було записано, що вони здали «государството всички излишки хляба», і для них знаходилася мануфактура. Плякат був чорними літерами на білій мануфактурі, бо червоне хустя все пішло на спідниці болгаркам. Плякат простягався до кутка, а з кутка починався другий.

І справді, брали болгарки «дефицитен товар як от усякі поясо, тасмата, табако, киптари і інші гатите», що значить пояски, ремні, тютюн, жилетки й інші штани.

«Переложіть», — пошепки сказав всечесний отець Чарлз Кінґзлі (Belts, straps, tobacco, waistcoats, and the sort of trousers — совісно переклав я? і отець заглибився в міркування). Я знову вкинув вельмишановного в міхур і занурився в грязюку. Треба було пропливти ще якихось сорок сажнів до райвику. Раптом за моєю спиною щось почало дриґати й витанцьовувати, ніби не один отець Чарлз Кінґзлі, а цілий конклав отців колективно напився п’яний.

Я підвів голову й догадався: крізь грубий брезент мого швейцарського міхура пресвятий отець Чарлз Кінґзлі занюхав церкву. Церква була біла, з зеленим дахом, на ній був хрест, і видко були коло цієї церкви й клієнти. Бо хоча криниця під зеленою банею була вже не в церковній огорожі, хоча сам будинок райвику очевидячки раніше був попівською квартирою, але на дверях церковних не було замка і від них одгонило свіжим попівським духом.

Ми зайшли до райвиконкому, мовчазні болгари працювали в канцелярії, інші мовчазні болгари стояли з батіжками, чекаючи на вирішення болгарських справ. Председател на райисполком Федор Иванович Михайлов прийняв нас і познайомив із радоловськими колгоспниками. Насамперед ми познайомилися з Йваном Александровичем Титовим, і це був маленький чоловічок, член радоловської сільради, а в кишені його пальта була півлітрова пляшка молока. Радоловці обіцяли взяти нас до колгоспу «Комунар» у своїй тачанці, й ми з пречесним отцем вийшли з райвику.

Але це було шістнадцятого падолиста, а перед тим ми три дні прожили в селі Коларовка в техніка Дацюка.

Технік Дацюк це, так би мовити, не чоловік, а блискавка в штанях. До нього приходить сонливий хлопець і каже, що стає робити громадську убиральню. За роботу він хоче п’ятнадцять карбованців. Не заглядаючи ні в які розцінки, постанови і інструкції, технік Дацюк цитує низку цифр, обов’язкових постанов, правил, твердих і ринкових цін, в одну мить пояснює сопливому парубкові скільки часу він буде й повинен працювати над громадським кльозетом, скільки в його піде цегли, дощок, цвяхів, заліза, скільки він проїсть за два дні й скільки він заробить умовно чистого прибутку на цій кльозетній операції.

Приголомшений спеціяліст по кльозетній лінії, що збирався виторгувати три карбованці, не встигши продерти очі, здає всі позиції і виходить дещо наляканий фонтаном технічних даних, але цілком задоволений. Не так щастить представникові сусідньої сільради, що прийшов робити заявку на потрібне на його території будівництво. Блискавка в штанях, з секунду подумавши над заявкою, моментально знаходить у заявці пропуски, нереальні проекти, непотрібні категорії і з блискавичною точністю пояснює скільки часу представник був працював над заявкою, скільки ще треба над нею працювати, щоб вона була реальна й доцільна, встає з місця, дає представникові двадцять чотири години відстрочки, інструктує про форму заявки, одягає кашкета і іде з нами до болгарина Сави, мимохідь ляснувши по моєму рукзакові так, що отець Кінґзлі голосно пискнув і закопався в саме дно міхура.

У звичному квадраті багна стояв дім болгарина Сави Йова, а сам болгарин Сава Йов стояв коло вікна в хаті й начиняв мідні набої для зайців. Я витрусив з міхура пречесного отця Чарлза Кінґзлі і Сава, ткнувши в нього товстим чорним пальцем, догадався, що це. не наш чоловік. «Да пиим чай», — сказав Сава і розповів історію свого життя.

«Я був бідняк, — сказав він, — і ім’я моє Сава Йов (Йов, — подав репліку вельмишановний отець Чарлз Кінґзлі, — так це ж є особа з Біблії... — Why, this is one fuom the Book...) — але чесному отцеві Дацюк не дав добалакати, знов сховавши його в міхур. — Було в мене шістнадцятеро дітей і всі вони померли, хто в три місяці, хто в шість, хто в дванадцять років, а хто й у три дні. Двадцять сім років я працював за наймита в сусіди навпроти (—Де ж той сусіда? — Його розкуркулено давно), а тепер я середняк і мене поважають люди (Hiob, Hiob! — озвався с мішка невгамовний отець Чарлз Кінґзлі).

Було в мене шістнадцятеро дітей і одна жінка. — Яла к шти кажа (іди сюди щось скажу), — гукнув Сава до жінки й чорна висушена життям і дітьми, стара боязко вийшла з сусідньої хати. — Де ж лажица? (де ж ложка?), — сказав Сава, показуючи на чай. — Ила да иди ем (кушайте), — сказав Сава до нас, показуючи на милина — тонко викачане з сиром смажене тісто.